«Стримую сльози, щоб не тривожити синів», – мама двох захисників з Волині
Двоє синів жительки Дольська Камінь-Каширського району Зої Гончарук нині захищають Україну від російських окупантів. Один – прикордонник, інший – у Сухопутних військах. Старший Віктор за свою службу не так давно отримав високу нагороду – «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.
Другий рік Зоя Іванівна живе із постійною тривогою у серці. Адже, хоча і каже, що за цей час загартувалася, все одно щохвилини думає і переживає за своїх соколиків, які ризикують життям, виганяючи російського окупанта з рідної землі, пише газета «Нове життя».
Найпершим з військом поєднав життя молодший син Юрій. Він свідомо вирішив стати прикордонником. Тож на Харківщині уже другий рік відвойовує українські території та мужньо охороняє державні рубежі.
«Минулої весни якось надійшов мені лист від Юриного командира. Зізнаюся, я спочатку так злякалася, що із сином сталася біда. Відкрила конверт – а там листівка із подякою. Зі сльозами на очах читала рядки, в яких мені дякували, що виховала такого сина, прищепила йому чесноти. Я аж знітилася. Виховувала його ніби звичайно, як усіх дітей (працюю ж учителькою). Намагаюся всім прищепити любов до рідної землі», – скромно зазначає Зоя Іванівна.
Читати ще: «Я їх прошу – за малим дивіться»: волинянка чекає з війни трьох синів
Саме Юрій, як пригадує жінка, зранку 24 лютого зателефонував додому та сказав братові, що треба рятувати сім’ю, бо почалася велика війна. Дольськ же на самому кордоні, а є велика небезпека, що фронт може відкритися і з білорусі. Тож Віктор оперативно відвіз дружину із маленьким синочком до кордону з Польщею, а сам, як тільки повернувся, відразу вирішив іти захищати Батьківщину.
«На третій день війни він пішов у військкомат. Не питав і не радився ні з ким. Він же дорослий, 27 років має. Та й, знаючи твердість його характеру, переконана: він не послухав би, навіть якби вмовляла не йти. І це при тому, що син звільнений від військової служби за станом здоров’я», – пригадує жінка лютий 2022-го.
Саме з цієї причини відразу Віктора Гончарука і не мобілізували. Хоча він так прагнув долучитися бодай до тероборони. А на початку серпня таки пішов служити. Деякий час проходив підготовку в Кам’янці-Подільському. Потім вирушив захищати Україну на Миколаївщину.
«У складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Віктор звільняв Херсон. Скільки ж то було емоцій, радості! Ми їх переживали разом із сином, бо він скидав нам відео звільнення», – пригадує Зоя Гончарук.
Ось тільки зовсім через трошки після такої радісної події мужніх оборонців перекинули на Донеччину, на Авдіївський напрямок. Адже ворога потрібно виганяти з усієї території нашої держави. Саме там донині й перебуває командир протитанкового відділення Віктор Гончарук. Фактично постійно він на бойових позиціях. Лишень має невеликі перерви на відновлення – і з новою силою хлопці відганяють рашистів з українських земель.
Читати ще: Єдиним кулаком: на фронті воюють четверо синів, зять та троє онуків матері-героїні з Волині
Там, на Донеччині, й отримав Віктор звістку про те, що удостоєний високої нагороди – «Золотого хреста» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Відповідний наказ про нагородження підписано 21 березня 2023 року.
«Сина відвели з бойових позицій, вручили йому нагороду. І через добу-півтори він знову вирушив на передову», – каже Зоя Іванівна, яка, як і син, не вбачає у цій відзнаці чогось особливого, адже переконана: її соколики просто роблять так, як і мають чинити справжні чоловіки.
Удома Віктора Гончарука чекають дружина і маленький синочок.
Такій материнській витримці можна позаздрити. Бо ж важко навіть уявити, як вдається цій тендітній жінці витримувати всі переживання, не видаючи їх, і тим більше – ще й показуючи синам приклад стійкості.
Читати ще: «Мрію вижити і подорожувати», – військовослужбовець з Луцька Максим Денисенко
«Я просто знаю, що вони не вчинять інакше. От як Вітя приїжджав у короткочасну відпустку в лютому, то почала з ним розмову, мовляв, хай би не їхав, комісувався. Але він відразу сказав: «Мамо, я не можу. Я здоровий, значить, піду. Там мої хлопці. Ми маємо відвоювати Україну». То хіба ж я переконаю його в іншому? Та й чи маю право? Однозначно ні. Бо ж надто дорогу ціну вже заплачено. Ми просто мусимо перемогти. Якщо це не зроблять наші сини, то ми, матері, станемо на захист. Але точно не здамося», – твердо заявляє дольчанка.
І все ж материнське серце – таке вразливе. Воно тріпотить, мов листя осики, поки не почує бажаного дзвіночка від синів або не отримає хоча би короткого повідомлення від них. І тоді бодай на трошки стає спокійніше на душі. А ще неабияк рятує її молитва. Бо ж не раз і не два було, як каже Зоя Іванівна, що й уночі запалювала свічечку та возносила молитву Господу, аби беріг її соколиків і додав їй самій сили чекати їхнього повернення з війни.
Адже, зізнається, найважчими для неї є миті прощання з ними.
«Вони дивляться на мене, їхній погляд каже: «Мамо, мені треба їхати…», а я стримую сльози, щоб не тривожити синів. І це так важко…» – каже жінка.
Читати ще: Одне на двох ім’я і спільна мрія: рідну землю боронять батько й син з Волині
Хоча зауважує, що постійно намагається не показувати хлопцям слабкості. Навіть якщо ще хвильку тому плакала, як тільки зателефонують Віктор чи Юрій, вона усміхатиметься в екран телефона й радітиме, що бачить своїх синочків. Тож не дивно, що таку стійкість характеру від матері перейняли й обидва військовослужбовці Гончаруки.
«Одному Богу відомо, скільки горя вони перебачили, скількох побратимів втратили. Але завжди налаштовані по-бойовому, на позитиві. Отакі вони вже в мене є», – з усмішкою каже Зоя Іванівна.
Вона не вважає своїх синів особливими, героями. Для неї, зазначає, геть усі захисники – герої: і ті, хто на передовій, і прикордонники, і тероборонівці, та й загалом усі українці. Бо ж ось так гуртом, переконана ця мужня жінка, ми й маємо йти до перемоги. А для цього мусимо бути сильними. Тоді жодному ворогу нас не зламати.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Другий рік Зоя Іванівна живе із постійною тривогою у серці. Адже, хоча і каже, що за цей час загартувалася, все одно щохвилини думає і переживає за своїх соколиків, які ризикують життям, виганяючи російського окупанта з рідної землі, пише газета «Нове життя».
Найпершим з військом поєднав життя молодший син Юрій. Він свідомо вирішив стати прикордонником. Тож на Харківщині уже другий рік відвойовує українські території та мужньо охороняє державні рубежі.
«Минулої весни якось надійшов мені лист від Юриного командира. Зізнаюся, я спочатку так злякалася, що із сином сталася біда. Відкрила конверт – а там листівка із подякою. Зі сльозами на очах читала рядки, в яких мені дякували, що виховала такого сина, прищепила йому чесноти. Я аж знітилася. Виховувала його ніби звичайно, як усіх дітей (працюю ж учителькою). Намагаюся всім прищепити любов до рідної землі», – скромно зазначає Зоя Іванівна.
Читати ще: «Я їх прошу – за малим дивіться»: волинянка чекає з війни трьох синів
Саме Юрій, як пригадує жінка, зранку 24 лютого зателефонував додому та сказав братові, що треба рятувати сім’ю, бо почалася велика війна. Дольськ же на самому кордоні, а є велика небезпека, що фронт може відкритися і з білорусі. Тож Віктор оперативно відвіз дружину із маленьким синочком до кордону з Польщею, а сам, як тільки повернувся, відразу вирішив іти захищати Батьківщину.
«На третій день війни він пішов у військкомат. Не питав і не радився ні з ким. Він же дорослий, 27 років має. Та й, знаючи твердість його характеру, переконана: він не послухав би, навіть якби вмовляла не йти. І це при тому, що син звільнений від військової служби за станом здоров’я», – пригадує жінка лютий 2022-го.
Саме з цієї причини відразу Віктора Гончарука і не мобілізували. Хоча він так прагнув долучитися бодай до тероборони. А на початку серпня таки пішов служити. Деякий час проходив підготовку в Кам’янці-Подільському. Потім вирушив захищати Україну на Миколаївщину.
Ось тільки зовсім через трошки після такої радісної події мужніх оборонців перекинули на Донеччину, на Авдіївський напрямок. Адже ворога потрібно виганяти з усієї території нашої держави. Саме там донині й перебуває командир протитанкового відділення Віктор Гончарук. Фактично постійно він на бойових позиціях. Лишень має невеликі перерви на відновлення – і з новою силою хлопці відганяють рашистів з українських земель.
Читати ще: Єдиним кулаком: на фронті воюють четверо синів, зять та троє онуків матері-героїні з Волині
Там, на Донеччині, й отримав Віктор звістку про те, що удостоєний високої нагороди – «Золотого хреста» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Відповідний наказ про нагородження підписано 21 березня 2023 року.
«Сина відвели з бойових позицій, вручили йому нагороду. І через добу-півтори він знову вирушив на передову», – каже Зоя Іванівна, яка, як і син, не вбачає у цій відзнаці чогось особливого, адже переконана: її соколики просто роблять так, як і мають чинити справжні чоловіки.
Такій материнській витримці можна позаздрити. Бо ж важко навіть уявити, як вдається цій тендітній жінці витримувати всі переживання, не видаючи їх, і тим більше – ще й показуючи синам приклад стійкості.
Читати ще: «Мрію вижити і подорожувати», – військовослужбовець з Луцька Максим Денисенко
«Я просто знаю, що вони не вчинять інакше. От як Вітя приїжджав у короткочасну відпустку в лютому, то почала з ним розмову, мовляв, хай би не їхав, комісувався. Але він відразу сказав: «Мамо, я не можу. Я здоровий, значить, піду. Там мої хлопці. Ми маємо відвоювати Україну». То хіба ж я переконаю його в іншому? Та й чи маю право? Однозначно ні. Бо ж надто дорогу ціну вже заплачено. Ми просто мусимо перемогти. Якщо це не зроблять наші сини, то ми, матері, станемо на захист. Але точно не здамося», – твердо заявляє дольчанка.
І все ж материнське серце – таке вразливе. Воно тріпотить, мов листя осики, поки не почує бажаного дзвіночка від синів або не отримає хоча би короткого повідомлення від них. І тоді бодай на трошки стає спокійніше на душі. А ще неабияк рятує її молитва. Бо ж не раз і не два було, як каже Зоя Іванівна, що й уночі запалювала свічечку та возносила молитву Господу, аби беріг її соколиків і додав їй самій сили чекати їхнього повернення з війни.
Адже, зізнається, найважчими для неї є миті прощання з ними.
«Вони дивляться на мене, їхній погляд каже: «Мамо, мені треба їхати…», а я стримую сльози, щоб не тривожити синів. І це так важко…» – каже жінка.
Читати ще: Одне на двох ім’я і спільна мрія: рідну землю боронять батько й син з Волині
Хоча зауважує, що постійно намагається не показувати хлопцям слабкості. Навіть якщо ще хвильку тому плакала, як тільки зателефонують Віктор чи Юрій, вона усміхатиметься в екран телефона й радітиме, що бачить своїх синочків. Тож не дивно, що таку стійкість характеру від матері перейняли й обидва військовослужбовці Гончаруки.
«Одному Богу відомо, скільки горя вони перебачили, скількох побратимів втратили. Але завжди налаштовані по-бойовому, на позитиві. Отакі вони вже в мене є», – з усмішкою каже Зоя Іванівна.
Вона не вважає своїх синів особливими, героями. Для неї, зазначає, геть усі захисники – герої: і ті, хто на передовій, і прикордонники, і тероборонівці, та й загалом усі українці. Бо ж ось так гуртом, переконана ця мужня жінка, ми й маємо йти до перемоги. А для цього мусимо бути сильними. Тоді жодному ворогу нас не зламати.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Федоров анонсував появу у «Дії» ще одного посвідчення
Сьогодні 08:41
Сьогодні 08:41
РФ зібрала на кордоні з Харківщиною 50-тисячне військо: в РНБО повідомили, скільки наступає
Сьогодні 08:24
Сьогодні 08:24
«Хотіла скуштувати»: волинянка, яка сім років вирощує спаржу, розповіла про власну справу
Сьогодні 08:08
Сьогодні 08:08
Телескоп Hubble показав «закручену» галактику в сузірʼї Діви
Сьогодні 00:40
Сьогодні 00:40
.jpg)
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.