Велике випробування і безмежна любов: історія сильної мами з Луцька, яка виховує сина з ДЦП

Лучанка Світлана Косинець стала мамою у 36 років. Її єдиному і такому бажаному синові Максу скоро 11 років. Він народився дочасно на 30-му тижні вагітності, довго був в реанімації, як наслідок діагноз – ДЦП.

Про те, як жінка виховує сина, які труднощі доводиться долати щодня та від чого отримує радість, Світлана Косинець розповіла Суспільному.

Жінка каже: діагноз ДЦП сину поставили у півтора року, спочатку він шокував, але змусив боротися далі.

«Поки в тебе ще мала дитина, ти якось сподіваєшся, що ви вигребетеся, ви зможете, ви все подолаєте. Він піде, сяде, їсти сам почне. То що далі, то більше ти розумієш, що в принципі, у тебе не так багато шансів домогтися того, що він буде це робити. І це певною мірою тисне. Те, що в тебе така невідворотність», – каже жінка.

Попри щоденні труднощі, Максим допомагає їй з чоловіком відкривати у собі багато нового, з ним можна завжди посміятися і для нього постійно треба бути цікавою.Максим – щирий, позитивний і цілеспрямований. У нього гарна усмішка і велика лінь, каже мама Світлана. Мультфільмів та музики син не слухав з народження. Любить читати книги. Профільний заклад не відвідує упродовж року – навчається вдома.«З Максом це в першу чергу – відповідальність велика. І з кожним роком все важча ноша», – зізнається жінка.Читати ще: Мама полоненого волинянина виступила з промовою в ООН

Родина мешкає на четвертому поверсі у будинку без ліфта. І тепер, коли Максим підріс, самотужки спустити його з візочком, а потім підняти сходами мамі самій несила. Візок важить приблизно 30 кілограмів і дитина – 45. Тому зараз гуляють лише у вихідні, коли чоловік вдома і може допомогти.«Зараз вже стало тепло, то просто мозок вибирає чайною ложкою – він хоче гуляти. А ти сидиш і розумієш, що не можеш його вивести погуляти», – зітхає Світлана.

У 2014 році вона почала волонтерити. Разом з Максимом малювали. Картини продавали, а виручені гроші передавали на потреби війська. Торік, коли почалася повномасштабна війна, Світлана стала пекти ночами печиво, а вранці передавала його у волонтерський штаб «Ангар».Зараз, коли триває навчальний рік, жінка пече менше, бо вчителює в одному з луцьких ліцеїв. Але час до часу проводить розіграші солодощів серед друзів у соцмережах, зароблене переказує на ЗСУ. Каже: таке волонтерство для неї – розрада та необхідність.Виїхати у місто чи піти бодай в магазин – це неабияке випробування для сім’ї. Адже в місті практично немає установ, пристосованих до потреб дітей з інвалідністю. Тому жінка мріє, аби у їхнього сина Максима, хай і на візку, життя було максимально комфортним.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---