USD 40.10 40.50
  • USD 40.10 40.50
  • EUR 40.50 40.90
  • PLN 8.60 8.75

«Я досі подумки з ним розмовляю...» – вдова волинського Героя Олександра Лук'яновича

2 Липня 2022 18:26
Водій-механік 14-ї ОМБр Олександр Лук’янович загинув 25 лютого 2022 року під час виконання бойового завдання із захисту незалежності України на Київщині. У бою він знешкодив до 30 одиниць техніки противника та отримав смертельне поранення внаслідок авіаційного удару.

Указом президента України солдату Олександру Лук’яновичу посмертно надано звання Героя України. У нього залишилися дружина та двоє дітей.

Історією Героя та його родини на своїй сторінці у Facebook поділилася журналістка Жанна Білоцька.

Анна з Олександром познайомилися, коли їй виповнилося тринадцять. Побачивши гарну та струнку юнку з русявою косою, хлопець заявив, що одружиться з нею.

«Був Великдень. Я приїхала у село Сошичне, що на Камінь-Каширщині, до бабусі. Того дня моя тітка збиралася на шашлики й покликала мене з собою. Неподалік відпочивала компанія молодиків, і один з хлопців став виявляти до мене цікавість. Але я була підлітком, тож усі знаки уваги сприймала за жарт. А от він тоді сказав, що за три роки зі мною одружиться, а тим часом встигне закінчити навчання у Києві, – розповідає Анна. – Я лише посміялася і забула про цю розмову. Це був Сашко. Вдруге наша зустріч відбулася у Ковелі біля фонтану. Я тоді приїхала на хрестини до племінника. Того ж дня він зателефонував і поцікавився, чи буду на весіллі у наших спільних знайомих. А вже після весілля ми почали зустрічатися».

Олександр народився у селі Поступель на Ратнівщині, згодом батьки переїхали до Ковеля. Хлопець був старшим від Анни на п’ять років. Коли дівчині виповнилося 19, вони одружилися й переїхали у нове житло, яке подарували батьки. Згодом на світ з’явилася донечка Вероніка.
Анна розповідає: усі ремонтні роботи по дому чоловік виконував сам, бо мав золоті руки. До чого торкався, усьому давав раду. Та найбільше знався на електриці. Коли робив щось, пов’язане з нею, очі горіли. Працював електриком на «Укрзалізниці» – на Ковельській дистанції електромереж (ЕЧС-7), але мріяв про кар’єру військовослужбовця.

Читати ще: «Від того, що відбувалося навкруги, розривало зсередини»: у волинській бригаді воює чернець

Ще у 2014 році, коли почалася війна на сході країни, рвався на фронт, та на роботі надали бронювання, оскільки був потрібен там зі своєю спеціальністю. Крім того, на той час Анна завагітніла, а згодом ситуація на Донбасі стабілізувалася, й він продовжив працювати на залізниці. Та у 2021 році бажання служити перемогло, і у вересні чоловік підписав контракт із ЗСУ.

«Професію електрика, у яку був закоханий, поміняв на танкіста. Я спочатку переживала, на той час у нас уже народився синочок Андрійко, але Саша заспокоював, казав, що він у броні і вона його захистить, тому немає приводів для хвилювання, – ділиться Анна. – Я заспокоїлася і підтримала його. За кілька днів після підписання контракту він поїхав на навчання, повернувся у листопаді. Весь грудень був удома, а після новорічних свят у складі бригади вирушив на полігон».

Вже тоді почала з’являтися інформація про підготовку росії до повномасштабної війни. Але Олександр заспокоював дружину, казав, що все буде гаразд.

«Його відпустили на добу якраз перед днем закоханих. Тоді я помітила, що Сашко змінився, було враження, що його щось турбує. Та оскільки був із тих, хто не любив говорити про проблеми, не стала ставити зайвих питань, – каже Анна. – Однак у розмові зізнався, що не хотів би нікуди їхати, бо попереду чекають важкі дні. Ніколи не забуду, як він востаннє переступив поріг рідного дому. Зазвичай, як кудись ішов, завжди обіймав і цілував мене з дітьми. Того дня мав розгублений вигляд, поспіхом поцілував дітей і мене, вийшовши за двері, зупинився, поглянув на хату і пішов.

Уже потім від його товариша дізналася, що їм було відомо про наступ росіян, який мав відбутися 20 лютого, тож увесь час тривала підготовка до нього. Того ж дня у чоловіка був день народження, я через його командира, який на один день приїхав у Володимир, передала торт і гостинці. Саша зрадів їм, хоча з хлопцями планували шашлики, та замість них довелося рити окопи і готувати техніку до бою».
Читати ще: «За нами тільки ви, а перед нами – білоруси. І не лише вони», – бійці волинської бригади тероборони

23 лютого Аня зателефонувала чоловікові й по голосу відчула його знервованість. Тим часом напруга щодо вторгнення російських військ на територію України зростала. Єдине, про що запитала, – чи потрібно їй збирати речі? Чоловік, який до того заспокоював, не став відмовляти й порадив їхати з дітками до родички у Дрогобич.

«24-го вранці зателефонувала сестра й повідомила про початок війни, сказала збиратися в дорогу. А вже за кілька годин ми були у Дрогобичі. Та майже за годину вирішила повертатися додому. Не знаю чому, але мені дуже хотілося у свою квартиру, – пригадує молода вдова. – Я додзвонилася до чоловіка й повідомила йому про своє рішення. Вже тоді їхня колона рухалася у напрямку Києва. Назустріч їхали машини, люди виїжджали зі столиці після ранкових обстрілів».

Олександр розповідав: усі вони зупинялися і вітали їх, вигукуючи патріотичні гасла. Зізнався, що не очікував на таку підтримку людей. А коли зупинилися у полі на перепочинок неподалік одного з населених пунктів, до них стали бігти місцеві люди, несли харчі, цигарки, дякували і бажали щасливого повернення.

Залишатися сама з маленькими дітками Анна боялася, тому вирішила йти до нареченої брата. Першу ніч вони ночували у підвалі, хоча про сон і не йшлося. Жінка зізнається: не спала, бо було холодно, вона переживала за дітей та чекала на дзвінок від чоловіка. І коли він зателефонував, з острахом взяла слухавку, боялася, що хтось інший повідомить тривожну звістку про нього. Та коли почула рідний втомлений голос, зраділа. Саша сказав, що дуже втомився, оскільки не спав майже три доби, і що є голодним, бо давно не їв. Їм дали трохи часу на перепочинок, і вони з хлопцями хочуть перекусити. На запитання, де він, відповів, що далеко.

Читати ще: Бліндаж, буржуйка й килими на стінах: побут волинських тероборонівців

«Це була остання наша розмова, у якій він попросив зателефонувати батькам і повідомити, що з ним усе добре. Останні його слова були: «Я кохаю тебе». 25 лютого намагалася до нього додзвонитися, але він вже не відповідав», – втирає сльози.

Його побратим Максим, якому пощастило вижити після важких поранень, розповів, що вони отримали наказ висуватися на позиції. І коли прибули на місце, їм назустріч виїхали два ворожі танки. Зав’язався бій, ворогу вдалося підбити їхню техніку, але Олександр зманеврував і дав відсіч.

Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю. На них насувалася величезна колона, і їм нічого не залишалося, як бити по ній. Нерівний бій тривав понад дві години. Екіпаж танка Олександра Лук’яновича знищив близько тридцяти одиниць ворожої техніки. Здавалося, найгірше позаду. І саме у цей момент вдарила авіація.

«Максим розповів, коли отямився, побачив, що його ноги горять, а на животі величезна рана. Поруч лежав Сашко обличчям донизу. Перемагаючи біль, доповз до нього, сподіваючись, що той живий. У той час на допомогу стали бігти місцеві жителі, й Максим, втрачаючи свідомість, відчув, як його відтягують, але він ще кликав Сашка. Та люди, які намагалися допомогти, повідомили, що той загинув. Коли йому вже надавали медичну допомогу, евакуювавши у безпечне місце, пролунали вибухи, і він почув, як хтось промовив, що танки підірвались», – розповідає жінка.
Читати ще: Два метри зросту, 135 кг ваги та дівчачий батальйон удома: у волинській теробороні служить богатир Манюня

Товариші по службі чоловіка не наважилися повідомити Анні про його загибель, а зателефонували її батькові, який на той час був за кордоном, той теж не зміг розповісти про це доньці й попросив це зробити сина. Саме від брата дізналася про те, що стала вдовою.

Що довелося пережити тоді молодій жінці, яка залишилася сама з маленькими дітками на руках, важко уявити. Анна зізнається: майже не пам’ятає похорону, каже, все відбувалося ніби у тумані. Єдине, чого ніколи не забуде, – обличчя коханого. Під час упізнання зауважила, що воно залишилося неушкодженим, а от тіло обгоріло.

«Досить боляче пережила загибель тата донечка Вероніка. Я пояснила їй, що він пішов на небо і звідти буде нас оберігати. Але дитина зрозуміла, що більше ніколи не побачить його, і сильно плакала. Щоб не завдавати більшої травми, відвела її до родичів на час похорону. Коли трапилася біда, я переживала за батьків Сашка, особливо за матір, яку чоловік за життя намагався оберігати від проблем та неприємних новин.

Та саме ця мужня жінка несподівано для усіх показала себе з іншого боку в цій ситуації. Вона не лише намагалася триматися, а й підтримувала чоловіка, батька Сашка, який завжди здавався мені суворим та вольовим. Однак загибель сина, від якої він не оговтався досі, досить боляче вдарила по ньому.

Також вона не дала впасти духом мені, одразу після похорону наполягла на тому, щоб виїхала із дітьми з країни, запевнивши, що так буде краще для мене і для онуків. Дуже підтримала у ці важкі дні мама нареченої мого брата Оксана Столярук. Вона з самого початку вторгнення допомагала нам, за що їй щира вдячність. На жаль, моєї мами не стало кілька років тому внаслідок важкої хвороби, тому співчуття та підтримка свекрухи і тітки Оксани полегшили мій тягар», – провадить вдова Героя.
Анна каже, що не хотіла нікуди виїжджати, але вирішила дослухатись до порад мудрої свекрухи. У Польщі їм допомогли влаштуватися друзі чоловіка. Але у чужій країні жінка почувалася самотньою, хоча й у безпеці. Саме останнє стримувало від повернення додому. Та з кожним днем бажання повернутися в Україну зростало. І одного дня жінка не витримала та забронювала квитки.

«Після загибелі чоловіка часто подумки розмовляла з ним. Вагаючись, їхати чи ні, запитала у нього. Тієї ночі наснився сон, у якому опинилася біля лісу. Стою і дивлюся, як ховається за обрієм сонце, і всюди одразу починає темніти. Тієї миті з’являється мій Саша, бере за руку й підводить до дороги зі словами: «Ти бачиш, яке небо у крові?» Дивлюся, а небо й справді палає, немов після вибуху. Прокинувшись, вирішила зачекати з поверненням».

Коли жінка приїхала в Україну, часто навідувалася на могилу коханого. Згодом зустрілася з Максимом, який був разом із Сашком в останній день його життя, від нього тоді й дізналася деталі загибелі. А ще хлопець розповів: попри те, що Олександр мало прослужив у війську, встиг завоювати шану і повагу побратимів. У їхній пам’яті він назавжди залишився справедливим, відкритим, щирим і товариським.

Читати ще: «Наша робота – виявляти і знешкоджувати ДРГ. На Волині все контрольовано», – бійці роти 100-ї бригади тероборони

Після їхньої зустрічі їй наснився Сашко, вбраний у светр та джинси, які вона поклала у труну. Він сидів на лавці на кладовищі й курив. «Тепер ти знаєш?» – промовив він, пильно поглянувши на Анну. «Що знаю?» – запитала вона. На що чоловік відповів: «Не переживай. Все буде добре». Анна деякий час намагалася зрозуміти, що саме мав на увазі чоловік, потім зробила висновок: можливо, те, що тепер вона знає, як він загинув.

«Невидиму присутність Саші я відчувала до сорока днів від його загибелі. Кажуть, упродовж цього часу душа перебуває на землі, а потім підіймається до Бога. Не знаю, чи це правда, але розповім про один випадок. Колись подарувала йому іграшкового танчика, який, коли на нього натискаєш, стріляє. І от одного дня годувала Андрійка, тим часом донечка бавилася на балконі. І тут чую, як стріляє танчик.

«Стрільби» відбувалися лічені хвилини, і я промовила: «Сашку, це ти стріляєш?» Несподівано все затихло, повертаю голову і бачу, як моя Вероніка перехиляється через балкон. Ще мить – і вона упала б. Хоч ми й живемо на першому поверсі, але для дитини це могло б закінчитися травмами. На щастя, встигла запобігти нещасному випадку. Я нікому про це не розповідала, щоб не подумали, що з’їхала з глузду. Але про себе подумала, що це Саша приходив і попередив про небезпеку», – переконана жінка.

Читати ще: Ранкова кава і холодний розум: вибухотехнік з Волині розповів про розмінування де окупованих територій

За життя Олександр любив рибалити. І навіть коли нічого не вдавалося спіймати, казав, що головне – процес. Усією сім’єю вони часто вибиралися на природу, полюбляли ходити в ліс по гриби. Жінка зі сльозами на очах характеризує коханого як зразкового сім’янина, турботливого батька та чоловіка. І додає, що таким став після того, як зустрів її. Зі слів його мами, знайомство з нею його дуже змінило у ліпший бік, і вона була приємно здивована цими змінами.

Та найбільше ним пишалася донечка Вероніка, з якою вони полюбляли кататися на велосипедах. Коли у її друзів щось ламалося – велосипед чи якась іграшка – вона казала, що її татусь все полагодить, після чого приводила їх до нього, і він все ремонтував.

«Кажуть, час лікує. Неправда. Я ніколи не змирюся з втратою мого Саші. Як і ніколи не пробачу вбивцям його смерті. Вони забрали не лише у мене чоловіка, а й сина у батьків, тата у дітей. Маленький Андрійко хоча й не пам’ятає тата, але я часто показую його світлини, і він, дивлячись на них, знає, що це його татусь. Маленька донечка досі малює для нього малюнки, і коли приїжджаємо на кладовище, залишає їх на могилі. Біль втрати не стих, але я мушу бути сильною заради дітей, і попри випробування, які траплятимуться на моєму шляху, вірити, що все буде гаразд. Бо так сказав мій Саша», – усміхається крізь сльози Аня.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
Таня Показати IP 5 Липня 2022 19:34
Читала і плакала.... Скільки таких історій. Обірваних життів. Божої Вам опіки.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus