Артем Дудік: «Два роки тому я навіть не мріяв, що заб’ю на «Авангарді»

Дев’ятнадцятирічний Артем Дудік увірвався у когорту молодих футбольних талантів України. Дриблінг, сміливість, швидкість – усе при ньому. Як ніколи хочеться вірити, що Артем не зменшить вимоги до себе і виросте у справжню зірку.

Цієї весни Дудік дебютував в основному складі «Волині» і майже відразу забив дебютний гол – «Чорноморцю» в рідному Луцьку, зрівнявши рахунок у грі на... 91-й хвилині – 1:1. Нині без Дудіка важко уявити лівий фланг атаки «хрестоносців». А ще вчора Артем грав за юніорів. З цього й почали розмову із зіркою «Волині», що сходить...

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини (№ 39).

– Артеме, наразі ти кращий бомбардир чемпіонату України U-19. Чи стежиш за своєю статистикою і знаєш, скільки забив у цьому змаганні?

– За статистикою стежу, але точно не скажу. Ну, напевне, голів двадцять...

– Тридцять сім і тебе навряд чи хто у найближчому майбутньому в Україні наздожене. Цей чемпіонат став для тебе школою життя?

– У перший рік важко було грати після чемпіонату дитячо-юнацької ліги. Згодом забивати і взагалі грати в U-19 було легше. Точно не скажу, чому так – можливо, рівень чемпіонату падав, або ж я потрохи дорослішав.

– Ти мав два незручні переходи – із ДЮСШ у юніори, а нещодавно із юніорів відразу в дорослий футбол. Як почувався при цьому?

– Коли з ДЮФЛУ потрапив у чемпіонат U-19, то це навіть допомогло, бо в дитячій лізі часто забивав (з 2010 до 2014 року в 70 матчах Дудік забив 46 голів, – ВН), і це додавало впевненості. Відтак у перший рік в U-19 хоч був наймолодшим, але став кращим бомбардиром. А от коли переходив в основний склад нещодавно, то тут уже набагато все важче. І навантаження інші, й працювати треба. У дорослому чемпіонаті, в УПЛ за помилки набагато швидше настає розплата – відразу гол у власні ворота. Тому відповідальність більша, бігати й думати слід швидше. Пішки не походиш...

– Часто пишучи про талановиту молодь, журналісти використовують штамп – вона дуже нестабільна. Може зіграти матч на хорошому рівні, а потім три гри провалити. Про себе можеш так сказати?

– Це все залежить від футболіста. Від того, в якій формі він себе тримає. Якщо готуєшся до матчу, режиму дотримуєшся, на тренуваннях працюєш, отже, добре зіграєш. Якщо щось не так, то все на полі буде видно. По собі помітив: як тиждень готуєшся до гри, такий і маєш вигляд на полі. Хоча буває й таке, що результат підготовки буде видно наступного матчу, тоді, як кажуть, «попре». Тому «стабільна-нестабільна молодь» – це від лукавого.

– Так сталося, що вчорашніх юніорів та дублерів сьогодні, умовно кажучи, кинули «під танки», граєте відразу в основному складі, а «Волинь» – чи не наймолодша команда Прем’єр-ліги. Чи відчуваєте відповідальність, яка випала вам?

– Чесно кажучи, спочатку не дуже усвідомлювали, куди потрапили... Тільки зараз саме цю відповідальність, про яку кажете, збагнули. Із Сашею Чепелюком та Юрою Романюком ми дружимо з дитинства, разом вчилися у школі «Волині». Тому приємно тепер, що граємо в одній команді у найвищій лізі країни. Але я скажу, що це й відповідальність, але водночас і шанс показати себе, довести, що ми недарма вчилися у школі, тренувалися в клубі.

– Інколи хотілося ще трохи затриматися в дублі?..

– Після перших матчів за основу така думка виникала, але що більше нас тренери ставили в основу, то більше подобалося грати на вищому рівні й психологічно та фізично легше стало.

– Отже, ваша «трійця» в школу «Волині» одночасно прийшла...

– Ми з Чільою (Олександр Чепелюк, – ВН) у тренера Миколи Кльоца з шести років займалися, згодом у команді і Юра Романюк з’явився, потім Юра Тетеренко.

– Часто Артема Дудіка можна побачити на додаткових тренуваннях – на «Авангарді» чи на студентському стадіоні. Допрацьо­вуєш?

– Коли грав у ДЮФЛ, мав травму серйозну, і під час відновлення почали помічати, що мені слід удосконалювати біг. Товариш, який тенісом займається, порадив тренера – він зараз у «Волиньбаскеті», до речі. Попрацював над «фізикою» додатково, над правильністю бігу – і помітив результати. Ще в басейн ходжу і переймаю навики у відомого фрістайлера Івана Мелешка. З ним техніку удосконалюю. До речі, з Іваном познайомився, щоб підтягнути молодшого брата – він також вчиться нині у ДЮФШ «Волинь». Приємно було вже деякі прийоми футбольного фрістайлу у матчах використати – у грі з «Чорноморцем» «зачеп» вдався, який зберіг м’яч у грі. А щодо індивідуальних занять, то, звісно, хотілося б після тренувань додатково відпрацьовувати удари, штрафні, кутові... Але, на жаль, ще не маємо бази, аби залишатися.

– Ти зараз подаєш кутові у «Волині»...

– Ну як подаю... То часто не подачі, треба ще працювати у цьому компоненті. Якщо чесно, то інколи сил бракує на хорошу подачу, особливо наприкінці гри.

– Коли ходив на «Авангард» у дитинстві, мріяв, що коли-небудь на ньому гратимеш і забиватимеш?

– Я навіть два роки тому не дуже вірив у це (сміється, – ВН), а в дитинстві й поготів... Коли подавав м’ячі на іграх «Волині», то завжди подобався Жадер. Пригадую, що часто він влучав якраз у ворота, за якими я стояв. Гра Майкона симпатизувала, Пищура. Уже коли у «Волині» був, то завжди Матеєм захоплювався.

– Друзі на стадіон приходять повболівати за тебе?

– Одного разу класний керівник, який стежить за футболом, на «Підшипник» привів увесь клас! А зазвичай найближчі друзі приходять і батьки.

– Що відчував, коли забив дебютний гол в УПЛ «Чорноморцю» у Луцьку?

– Щось неймовірне! Того дня був найщасливішою людиною, бо відчував, що сталося те, до чого довго йшов у житті. Але тепер треба такі моменти множити з кожним матчем.

Юрій Конкевич

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---