Фольклорний гурт на Волині відновлює автентичні пісні й танці

«Спершу ми поліном ворожили, а зараз – красою заворожуємо», - так кажуть про себе талановиті молодиці з села Люб’язь - учасниці фольклорного гурту «Вербиченька», - йдеться у матеріалі щотижневика "Волинські Новини" від 16 лютого (№6 (54).

У сільської жінки що не день, то все те саме: свині, корови, городи, каструлі. Життя летить, а озирнись – нема чого згадати.

«То хто вам дохтор?» – відповідають на таке молодиці із села Люб’язь Любешівського району. Адже в них, цих молодиць, життя вирує. Щодня душа співає, ноги в танець просяться, і що не слово – жарти й сміхи. А гляньте-но, які хороші! Ну, справжні тобі «звьозди» сцени.

– Так, ми до оплесків привикші. І шанувальників багато маємо, – відповідають гонорово молодиці. Бо вже десять літ про них говорять: «На сцену запрошується фольклорний гурт «Вербиченька»! Зустрічайте»!

...Бо «скіко тої жизні!»

Як народилося таке співоче диво в селі, що жило лише городами й хазяйством? Усе дуже просто: на роботу в тутешній клуб прийшла молода й ініціативна Світлана Музика. А з таким прізвищем, самі розумієте, гріх було не заспівати і не заграти.

– Щоб заклопотаних роботою жінок загітувати у фольклорний гурт, ходила я від хати до хати, – пригадує Світлана Василівна. – Когось швидко впрошувала. Когось – із енного разу переконувала. Але наша з дитинства виплекана любов до пісні таки сформувала згуртований колектив. І ось уже десять літ тижня не минає, щоб ми не зустрілися й не поспівали.

Часу, погоджуються сільські артистки, дуже багато треба: на репетиції, на концерти. Тому виступати стараються у релігійні свята, коли вдома роботи менше. Репетиції, що їх як мінімум дві на тиждень, проводять пізно ввечері, коли вдома все попорали. Але часу, кажуть, геть не шкода, бо «скіко тої жизні!».

– Що виконуємо? Та пісень – мат-т-ти єдина! – на три великі зошити й два маленькі, – додає художній керівник Людмила Дусик. Вона, до речі, наймолодша в колективі, бо за плечима має всього 30 літ. А от найстаршій – Катерині Бубало – вже 70 із потрійним хвостиком. Серед співочих старійшин – 64-річна Марія Круковець і на три роки «меншенька» Ольга Абрамович. У клубі «кому за 50» – Ольга Кузьмич, Любов Музика, Зоя Бишевич, ще одна Марія Круковець. А молодухи-сороковки – вже згадувана Світлана Музика й Валентина Іванісік.



По крупинці відновлюють автентичні пісні й танці

Однак різниця у віці геть не заважає жіночкам разом співати та хвацько витанцьовувати. І не якісь там джугі-мугі з дискотеки, а старовинні танці – краков’як, падіспан, коробочку та навіть лисого!

Помітивши здивований погляд городської журналістки, молодиці тут же стають у пари і давай крутитися-вертітися, ще й закаблуками пристукувати. Мовляв: «А віте таке вмієте?».

Утім чотири старовинні танці – то ще дрібниці порівняно із сотнями давніх піснеспівів.

– Якби не репетиції та не бажання втерти носа іншим фольклорним колективам, то, може, й відійшли б у вічність ті мотиви, що їх виконували наші мами й бабусі, – зізнаються вербиченські молодиці. – А так збираємося на репетицію – і вже кожна несе якусь текстівку.

Молодші співачки наловчилися мобілкою користуватися не тільки для дзвінків: тільки-но десь по радіо чи телевізору гарну пісню вловлять, зразу запис у телефоні вмикають, аби потім – на репетиції – дівчатам увімкнути й вирішити: варто розучувати чи витирати з мобільної пам’яті.

А хто старший – власну пам’ять напружує чи сусідову, аби пригадати призабуті сучасниками мотиви «Горпини», «В садочку була», «Ой чиї ж то воли по горі ходили» та багатьох інших.

У фан-клубі жіночок – увесь районний бомонд

– Пісень і справді дуже багато. Точної кількості ми не рахували. Але думаю, до трьох сотень набереться, – каже керівник фольклорного гурту. – Тож залежно від тематики майбутнього концерту відповідний сценарій пишемо. На свято сільського господарства про жита, про пшениці співаємо. А як із благодійними концертами для воїнів АТО – то більше про Україну та про неньку, що сина чекає. З позаминулого року нас запрошують на весілля, хрестини, ювілеї. Щоб глядачеві цікавіше було, пісенні виступи «розбавляємо» драматичними, додаємо віршів, танців та народних жартів.

Аби сценарій був особливим, деякі ідеї молодиці з інтернету беруть, ще частину самі придумують, а решту глядачі своїми оплесками підказують.

– О-о-ой, за весь той час, скільки ми співаємо, «Вербиченька» де тілько не їздила і перед ким тілько не виступала, – по-зірковому провадять співрозмовниці. – Села Любешівського району майже всі об’їздили. Із концертами нас запрошували шанувальники Камінь-Каширського і Ратнівського районів. А свої люб’язівські глядачі вже так звикли, що жодне свято на селі без «Вербиченьки» не обходиться. І як виступаємо, то навіть директор школи з нами співає та сільський голова пританцьовує, – хваляться молодиці. – Тож після півторагодинного концерту зал не втомлюється, а нав­паки – кличе і кличе на біс.

Сценічні костюми – як із музейних експозицій

Із роками здобуваючи все більшу популярність, молодиці зрозуміли: сцена – то їхнє покликання. А раз так – то й за сценічний свій образ подбали.

– Попервах, – провадять артистки, – виступали, в чому хто мав. Але ж зіркам сцени так не годиться! І давай ми яскраві вишиванки шукати. Хтось нові, по-модному вишиті купував та коралями оздоблював. А от наша Світлана Василівна роздобула зі скрині сорочку, в якій іще її мама заміж виходила.

– І не тільки сорочку, – додає Світлана Музика. – Фартушок у мене теж старовинний, гладдю оздоблений, ще й – гляньте – двосторонній. От як колись мати вишивала!

До яскравих сорочок і піродників (як тут кажуть на фартушки) напросилися не менш колоритні сподниці. А останнім акордом сценічного образу стали вишиті хустки.

– Такі тілько в нас! – щебечуть одна поперед одною вербиченські молодиці. І, зауважте, жіночки ні спонсорів не чекали, ні державних грошей. Захотіли бути найгарнішими – і зробили себе такими.

Місцеві педагоги не раз запрошували «Вербиченьку» в гості до школярів, аби ті переймали їхню любов до пісні та жагу до життя. Причому не лише з концертом, а із розповідями про давні звичаї.

У різдвяних звичаях зберегли язичницькі вірування

– У нас таких мніго збереглося, – підтверджують оповідачки. – Як-то інтересно було на Катерини та на Андрія ворожити. Батюшка сварить: гріх великий. А ми все одно вибіжимо на вулицю і давай першого стрічного ім’я запитувати, бо таке саме в майбутнього чоловіка буде.

– А помнятаєте, як наша Макарониха поліна до хати носила? (Якщо парне число вхопиш – будеш у парі, коли ні – ще рік у дівках сидітимеш). Узяла вона тоді оберемок дров, найменше поліно випало. «Е, ні – возьму», – сказала Макарониха, підняла і таки справді за малого кавалєра заміж вийшла, – регочуть жіночки.

– А чобіт скілько ми через хату перекидали і дивилися, в який бік носком повернеться, звідти суджений прийде! У мене справдилося, і в куми меї тоже. А в одної нашої чобіт за комин зачепився, то вона до-о-овго в дівках сиділа, – додає ще одна молодиця.

Уже не дотримуються, але ще пам’ятають вербиченські артистки старовинні обряди на Рідзво та Щед­руху. І тут же пригадують, як колись маленькими разом із батьками в січневий мороз виходили у садок, в руках тримаючи круглий млинець та кільце ковбаски на ньому, ставали перед кожним деревцем і кланялися. «Щоб родило добре», – пояснюють тепер, навіть не здогадуючись, що млинець той – символ язичницького бога сонця, що вважався головним, а ковбаска – символ жертвоприношення язичницьким богам, і відбувалося це дійство у наших предків не в люті морози, а навесні – з настанням тодішнього нового року, прокиданням природи й вірою в те, що деревце почує і роздобріє на щедрий урожай.



Ксенія КОСЮК

Любешівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---