Голосування за День захисника Вітчизни в облраді відбувалося «за якоюсь партійною вказівкою»?

Коментуючи волевиявлення депутатів під час останньої сесії облради за своє звернення з приводу святкування Дня захисника Вітчизни, сам обранець громади краю Іван Корсак (фракція Блоку Бориса Клімчука «Рідна Волинь») висловив переконання, що, «на жаль, на сесії Волиньради 30 січня значна частина депутатського корпусу віддала перевагу неіснуючому бою неіснуючої держави, дню капітуляції спадкоємиці її перед Німеччиною, перевагу над знаковою, реальною датою України». Про це 4 лютого повідомляють «Волинські Новини».
 
На адресу нашого видання надійшов лист із роздумами депутата облради, шеф-редактора газети «Сім’я і дім» Івана Корсака щодо питання дати святкування Дня захисника Вітчизни і позиції з цього приводу депутатського корпусу Волиньради. Окрім того, пан Корсак надав у наше розпорядження протоколи поіменного голосування. Усі матеріали подаємо без змін:
 
«Герої Крут. І герої облради…
 
Вніс я до порядку денного ще одне питання: у зв’язку з оприлюдненням достовірних історичних матеріалів звернутися до керівних органів у Києві з пропозицією внести зміни до переліку визначних національних дат, зокрема Днем захисника Вітчизни вважати 29 січня – день, коли вшановують героїв Крут. Пропозицію підтримали, але неймовірне діялося вже під час обговорення.
 
– День захисника Вітчизни – це свято, можливо, навіть за певним столом чарка, – раптом засумував бютівець Сергій Іванюк, – а Крути – це трагедія, це загибель 300 юнаків.
 
– Триста студентів загинули за волю України, – заперечив Ігор Гузь. – Доцільно зробити цей день Днем захисника Вітчизни і відзначати.
 
– Були ж визначні події, – дипломатично й ухильно підтримав однопартійця Іванюка Олександр Свирида, – починаючи від Володимира і Ярослава Мудрого…
 
– Для людей, які служили в Радянській армії, – це спогади, – соціалісти, звісно, теж проти.
 
– У нас низку подій звикли вважати лише трагедією, – долучаюся до дискусії. – Однак багато бійців із-під Крут ще встигли вернутися в Київ і взяти участь у придушенні червоного повстання на «Арсеналі». То не тільки поразка, а й знакова перемога, перемога українства. А 23 лютого насправді не було ніякої битви, головком Дибенко втік до Саратова і телеграмою Бонч-Бруєвича Ленін наказав його арештувати й віддати під трибунал. І якби не заступилася жінка Дибенка, Колонтай, а то подруга Інеси Армад, що у відомих стосунках перебувала з Леніним, то так би й сталося.
 
Дивився я на табло і думав: на котрому ж році ми Незалежності? А ось на котрому – 24 голоси «за», понад 13 не голосувало або «проти». (Зазначу лише, що на ту пору в залі не було О.Сохацького та О.Товстенюка – сам бачив, бо сусіди, а після сесії депутат І.Карпомиз повідомив про «збій» у системі – таке, на жаль, не рідкість.) Тож роздрук голосування подано в табличці.
 
Сергія Іванюка, якому заважає закусювати визнання 29 січня Днем захисника, міг би спровадити до величезної кількості першоджерел. Він і без мене, якщо захоче, їх знайде, проте можна було б заглянути у спогади учасника бою Левка Лукасевича (www.kruty.org.ua), а ще нашого земляка професора Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка «Чоловіче свято з «червоною підбивкою». Висновок там – як діагноз: «Отже, можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни» (газета «День», 23 лютого 2005 року).
 
«Веселі часи настали», – співає Вакарчук. Але хіба то тільки у Волинській раді цього разу?
 
Сумно дивитися, як часто-густо робота облради зводиться лише до сварки за грішне майно, а ще – гроші та владні портфелі, або хто тепер більший «началник» – аж червоніють обличчя і ногами мало не тупають.
 
Мимоволі пригадую, як депутат ще перших скликань, події далеких уже років. Тоді теж були шпаркі дискусії, може, навіть куди гарячіші, тільки не за шкірне та нице, а за серйозні державні проблеми. Ось виступає наш лідер демблоку Євген Шимонович – йдеться про підняття національного прапора над облрадою, а ще живі КПРС і СРСР, серед депутатського корпусу понад двадцять душ – секретарі райкомів, члени обкому та його очільники.
 
Несподівано Євген Михайлович заступається за них, затятих ворогів Незалежності, і починає мальовничо описувати, як, спам’ятавшись, вони наввипередки, у поспіхові спотикаючись, лізуть на дах… вішати синьо-жовтий прапор. Його піднімає, малює Шимонович в уяві, затятий українофоб, командувач ракетних частин у регіоні генерал Юдін, начальник КДБ переконує всіх у кончій потребі незалежності України, а секретарі райкомів та обкому дружно й злагоджено затягнули хором «Ще не вмерла…»
У залі – ґвалт обурення впереміж із реготом.
 
Генерал Юдін тупає ногами у безсилій люті за облрадівською трибуною:
– Гаспадін Карсак!
 
А ми видрукували матеріал, у якому сказано: якщо вам, генерале, не подобається земля, яка вас годує, то марш звідси за Хутір Михайлівський.
Заковика полягала в тому, що статтю написав білорус за національністю Петро Вінцукевич, видруковано російською, тож годі пришпандьорити звичний ярлик українського «ізму».
 
Достойний, істинно демократичний шлях, давши зразки людської мужності, пройшла Волиньрада у «французькі» часи – прикро буде, якщо про ті події хтось із учасників не напише книгу.
 
Сьогоднішній депутатський корпус має гарний освітній ценз, у залі багато мудрих керівників, які свої підприємства провели крізь найлихіші бурі останніх десятиліть, проведуть, поза сумнівами, і крізь цей кризовий час; то гідний загін інтелігенції краю. Тут доречно згадати давню розмову прем’єра держави в часи УНР Ісаака Мазепи на зустрічі в Бродах із повноважним представником Сполучених Штатів. Мудрий американець не спитав найперш, чи має Україна достатньо гармат і гвинтівок, чи багато вояк, він запитав, чи має вона достатньо інтелігенції, щоб збудувати державу?
 
На жаль, цього разу на сесії значна частина депутатського корпусу облради віддала перевагу неіснуючому бою неіснуючої держави, дню капітуляції спадкоємиці її перед Німеччиною, перевагу над знаковою, реальною датою України. Можливо, то трапилося, шукаю їм виправдання, не від умислу, а за якоюсь партійною вказівкою цінною?
 
У такому разі ми не депутати, а прості «кнопкодави», які неминуче породять диктаторів. І байдуже, дефілюватимуть вони в галіфе чи спідниці, сидітимуть у будівлі на київських пагорбах чи на Київському майдані.
 
Це, панове, ми вже проходили. Сумний експеримент, коли партійний інтерес поставили над національним, видихувати нам ще довго. А може, то винуваті вчителі нинішніх депутатів, яким доступний був лише Тичина, що кликав «буржуїв до ‘дної ями», але недоступний був інший Павло Григорович:
 
На Аскольдовій могил
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
 
Що діється, люди добрі? Якогось дня бродячий «отец русской демократии» зверхньо, через губу повчав лучан, які й де ставити пам’ятники, – і нікому було послати його на три веселі букви – у СНД, хай би ставив там пам’ятники угробленим ним і ними своїм же солдатам у Чечні чи Абхазії.

Учора в Рожищах, як Христа, продавали ім’я Стуса за тридцять срібників.
Сьогодні задля партійних принципів «здали» хлопчаків, що вічно лежатимуть на Аскольдовій могилі.
Панове…»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---