USD 25.9 26.1
  • USD 25.9 26.1
  • EUR 31.8 32
  • PLN 7.5 7.62

Григорій Гуртовий: «Навіть собаки не чіпали мертвих. Не було собак – їх поїли»

Про голодомор 1932-1933 років відомий волинський історик Григорій Гуртовий з Торчина знає не з книжок. Йому, вихідцю із Запорізької області, довелося його пережити. Тепер, на 86-му році життя, із хвилюванням у голосі розповідає про сестричку Віру, сусідку Дуняшу, своїх однокласників, які тоді не вижили. Не може забути, як батьки рятували його із сестрою, втікаючи з рідного села. Виразно пам’ятає смак лободи і картопляних гниличок, які збирав і їв, аби вгамувати голод…

«Помру, здохну, але в колгосп не піду!»

– Добре пам’ятаєте 1932-1933 роки?

– Таке не стрирається з пам’яті. На мою долю випало аж два голоди – і 1947-го року, і 1933-го. І ще й в концтаборі був – там теж пухнув від голоду.
Родина моя – з села Корніївка Запорізької області. Там і застала нас ота біда – колективізація… У нашому дворі під час громадянської війни два дні стояв штаб батька Махна. І це ніби наклало на нашу сім’ю якусь чорну пляму. Бо одні сприймали Махна, а радянська влада казала, що то бандит.
І коли вже почалася колективізація, політичні переслідування, то до батька мали через це претензії. Казали, що ти повинен вести себе інакше, перший записатися в колгосп. А батько сказав: помру, здохну, але в колгосп не піду!
Чому він так сказав? Власне, тоді це називалося не колгоспом, а СОЗ – спільний обробіток землі. І батько побачив, що там ладу нема, господаря нема, худоба або виснажена зовсім, або навіть підвішена на шлеях.
– Ваша родина заможна була?
– Ні. У нас було всього два гектари землі і городу півгектара. Наша сім’я Гуртових належала до числа бідняків. Тому що ми тільки відділилися від дідуся Карпа.
А в нього було 10 гектарів землі – він вважався заможним чоловіком. До того ж він – добрячий господар. У нього було кілька пар коней, кілька корів, птиці було багато. Ті 10 гектарів могли дати добрий урожай, бо було кому їх обробляти – він мав 10 синів.
Другий дідусь – Афанасій, материн батько, - також був заможним чоловіком, хоч мав і трохи менше землі.

– В очах радянської влади й того, певно, було забагато…

– У 1932 році мені було десь років під сім. У мене була менша сестричка Марійка – десь п’ять з половиною років мала. І ще одна сестричка була – Віра – десь три роки.
Коли йдемо вулицею – нас перестрівав син одного з керівників села – дядька Вовка – і кричав: «Куркулі! Куркулі!». Ми розуміли, що це щось дуже погане. І питаємо в мами й тата: що ж то таке, що на нас кричать «Куркулі!»? А вони кажуть: а то на дідуся, а ви, мовляв, куркульські онуки…

«Живіт як торба, обличчя розпухлі, під очима мішки, ноги як палички – отакі ми були»


– До чого ж призвело те, що батько відмовився іти в колгосп?

– У 1932 році батько не пішов у колгосп, а восени ми уже почали голодувати. У нас позабирали все – коня, корову, свиней, птицю. Город весь зрили – шукали, де що є заховане. Коли вимітали з комори зерно, мати плакала. Батька не було – він тікав, переховувався, йому загрожував арешт, розстріл…
А вони всюди лізли – на горище, в комору, у хату, на піч…
І взимку у нас в хаті був голод. І це не тільки в нас. По сусідству жили Дерев’янки – у них та сама картина. Фесюни – так само. Далі жили наші родичі Проскури – у них таке ж становище. Почався голод.

Під весну ми були вже опухлі зовсім. Живіт звішений, як торба, обличчя розпухлі, під очима мішки, ноги – як палички і до того ж потріскані – отакі ми були. Ми втрачали почуття що то батько, що то мати. Ми шукали, що б знайти й у рот вхопити.

– Щось же все-таки їли?…

– Поки сніг зійшов, мама щось вимінювала. А як весна 33-го прийшла, то ми вже були ніякі. Ми були пухлі і пішли пастися. Рятувала лобода. Це єдине спасіння було.

Коли зацвіла акація – кашку ту їли, цвіт акації. Але від неї дуже боліла голова. Грицики, калачики – все підбирали. І такими смачними вони здавалися!

А ще знаходили на городах картопляні гнилички. Картоплина змерзла, а навесні висохла. Але зверху був біленький крохмалик. Яким же щастям було знайшли ту картопляну гниличку – аж здоровшали!

А мама то плакала, то десь ішла. Міняти не було на що – все, що можна, було продано й виміняно. Хата порожня була.

За щось вона виміняла півглечика пшениці. Тому що найменша сестричка Віра була зовсім розпухла. До того ж її нещодавно від грудей відлучили. Вона весь час плакала… З тієї пшениці мама варила юшечку. Зайшли комнезами – дядько Вовк, а з ним іще – і почули запах, що щось варене є. «А! То ви обманюєте радянську владу! У вас іще щось є!». І знову обшук... Зазирнули у казанчик – там була та юшечка із пшениці – і давай шукати.

Знайшли на печі на комині той глечичок і висипали собі у мішок. Що вже мати плакала: «Що ж ви робите! Тож останнє, що є! Мене не жалієте – то гляньте на дитину! Дитя ж уже опухло». Плакала-плакала. Все одно забрали. Ще й у дворі щось шукали.

Був і такий випадок. По сусідству у дядька Дерев’янка знайшли закопані два мішки пшениці. Що там уже було! Який там крик був! Забрали ту пшеницю. Але на стінках на землі поприлипала напівпроросла пшениця. То ми ото знайшли ту порослу пшеницю, мама помила її і зварила юшечки. Я до цього часу пам’ятаю, як воно пахне. Це теж нас підтримало.

«Мого однокласника мати зварила і з’їла»

– А правда, що котів і собак їли?

– Так. Нашого собаку Рябка з’їли, кішку нашу і ту, що по сусідству, теж з’їли. У солом’яній загаті, де горобчики гнізда мостили, ловили і їх. Ховрахів за городом в полі теж ловили і їли. Це були такі дивовижні ласощі!

Мама нас далеко не пускала – казали, є людоїди. Якось ми бачили, як із двору виносили паруючий казан і виводили божевільну жінку. Виявилося, що вона зварила свого сина – мого однокласника. Я забувся, як його звали, – чи Коля, чи Сергійко. Він був найменший, на першій парті сидів.
Сусідка моя й однокласниця Дуняша Фесюн, з якою ми разом гралися, також опухла. Її дідусь сидів на порозі. Він впав і вмер. Їхня мама також померла. Лишилася одна Дуняша. Вона пішла на город. А їхній двір і наш не були парканами відділені. Там трава ще якась була. Вона упала і вже не могла підвестися. Яку траву рукою дістала – ту з’їла. Там вона й померла.
Вулицею їздили підводи, які підбирали мертвих, а її не побачили. Так вона там і розкладалася. Навіть щоб собаки розтягли – не було собак, їх уже поїли.

А мертві ці … Іноді бачиш: лежить людина: як гора розпухла, очі розплющені, рот розкритий – повно мух в очах, в роті, ноги потріскані, там теж рій мух…

– А що ж ваша сім’я?

– Батько переховувався. Часом він десь щось діставав і приносив. Одного разу вночі приніс буханку чорного хліба. Я й досі пам’ятаю, наскільки це смачно було. Але що булка хліба, коли наїстися не можна! До того ж батько не хотів нам дати більше, тому що ми могли померти одразу. То він мамі віддав.
…Якось вранці, пам’ятаю, прокинувся, чую – мама дуже плаче. І ладнає свиняче коритце. Виявляється, Віра померла. Ми запитуємо, навіщо воно. Каже, Віру буду ховати. Вона в те коритце її поклала, десь якусь подушечку знайшла, ряднинку постелила. І на двоколісному возичку повезла її прикопати. Сама - ми не могли йти з Марійкою. В нас сили не було.
А потім дізналися, що дід Карпо з голоду помер, баба Горпина з голоду померла. Двоюрідного брата Федю зловили і з’їли.

«На підлозі чоловік лежав опухлий, на ліжку – жінка мертва, на столі – сіль розсипана»

– А втекти з села не пробували?
– Ні, виїхати не можна було – не пускали… Але однієї ночі батько прийшов. У сусідів був двоколісний візочок. Він каже їм: «Я залишаю вам хату, а дайте мені візочка». Це вночі було. Заслали візочка ряднинкою. А ми з Марійкою вже ледь-ледь ходили. Що брали – не пам’ятаю. Єдине, що пам’ятаю, що батько взяв сокиру і дерев’яний рубель. Ото все... Темною ніччю ми вислизнули із села.
Десь під світанок, іще темно було, ми дуже померзли. Це було літо 33-го, але було дуже холодно. До того ж ми були погано одягнуті. Батько порубав того рубля. Десь солома була. Розвів вогнище, щоб погріти нас... Підійшов циган – недалеко табір стояв – і каже: то ви ще гірше, ніж ми, живете.
На день ми доїхали до якогось хутора. Там нікого не було з людей. Зайшли у якусь хату. У хаті на підлозі чоловік лежав опухлий, на ліжку – жінка мертва. На столі сіль розсипана. І в печі ще тепло було. Тобто вони померли недавно. Мати витягла казан – там була варена лобода. Ту лободу ми їли. Уже були бурі вишеньки. Але ні батько, ні ми не могли дістати.

– Сили не було?

– Так. А потім далі рухалися. До Дніпра дійшли, до Кам'янки-Дніпровської. Я вже зовсім був занепав – перестав ходити. Батько з матір’ю пробували влаштуватися на роботу. Там народилася у нас дівчинка, але вона померла.
У цій Кам’янці-Дніпровській теж люди пухлі були. Батько вирішив їхати до Запоріжжя. Катером моторним доїхали до Нікополя, далі – залізницею. Зупинилися у Запоріжжі. Там теж батько пробував влаштуватися на роботу. Конюхом ніби найняли на алюмінієвий завод. Але зарплати не було. Жити нам не було де. Вирішили тікати і звідти.

Батько влаштувався на якийсь поїзд. І ми їхали. Приїхали в Луганськ до станції Бразоль. Там ми з Марійкою жебракували. Мати влаштувалася у радгосп, хоч плата була дуже мізерна. Батько – на шахту імені Ворошилова. Але сили були дуже малі.

Марійка була маленька – вона вміла просити, а я не вмів. То її запрошують у двір, дадуть якогось супчику, а мене – ні. Скільки нас собак кусало! Але нічого не сталося, позагоювалося... Потім нас половили. Мене до школи повели.

Мого дідуся Карпа, якого, як ми думали, вивезли на Соловки, виявляється, завернули на Донбас і послали на шахту як невольника. Через когось батько дізнався, що дідусь влаштувався сторожем на пекарні. І каже мені: «Гришо, ти до дідуся маєш поїхати – там хоч хліба наїсишся». Так я в дідуся став жити, в школу ходити.
Перед війною повернулися в Кам’янку.

– У рідному селі не доводилося після того бувати?

– У селі рідному я більше не був. Був там лише батько. Наша вулиця вся вимерла, трактор усе розорав – на тому місці сади були, криниці. Нашого господарства не лишилося. Там, де був двір діда Афанасія, вже чисте поле було. Замість вимерлих туди завезли росіян. Зараз я листуюся з тим селом. Мені один чоловік Валентин Палій, росіянин, який працював у Корніївці ветеринаром, розповів 1992 року у листі, що в 30-х роках у селі проживало близько 3500 людей.

«Цей край зробив великий християнський подвиг»


– Саме голод привів вас на Волинь?

– У цьому краю голоду не було. Але цей край зробив великий християнський подвиг по порятунку голодуючих біженців. Я один із тих біженців. Сюди тисячі, десятки тисяч їхали. Я їхав із групою на початку 1947 року. Люта зима була, сніжна. Одного хлопчину з вагона стягнули – замерз.

Ми сюди приїхали пухлими і ми почали тут із жебрацтва. Але ми їхали сюди щось купити – у нас було трохи грошей. Мені вдалося купити тут клунок зерна і одвести туди, у Кам’янку-Дніпровську. Мій батько, що повернувся з фронту ледь живим, ділив отой клуночок скляночками. І той клуночок сім’ю трохи порятував.

Волиняни останньою картоплиною, останнім шматочком хліба ділилися з тими біженцями. Хтось щось виміняв і поїхав. А хтось одружився чи заміж вийшов і лишився. А я лишився на роботі.

– У вашому музеї є розділ про Голодомор…

– Є розділ про Голодомор і 1933-го, і 1947-го. Коли я веду екскурсії в музеї, я інформую, що це було і хто винуватець цього голоду. Як він був організований, чому він був організований і яка мета була цього голоду. А мета була така: вибити з пам’яті людей оте, що було в 17-му році – та спроба створити незалежну державу. Ота спроба людей якимось чином зберегти пам'ять, історію. Це все із пам’яті нашої намагалися вибити. І багато чого радянській пропаганді таки вдалося.

«Я ніколи не крився із голодом»

– У радянські часи розказували кому-небудь про пережите?

– Я з цим ніколи не крився. У 1967 році закінчував історичний факультет Луцького педагогічного інституту. Коли нам вручали дипломи, присутній при цьому був лектор ЦК Компартії України. Ми дипломовані історики, провідники лінії партії, пропагандисти, а це саме 67-й рік – період піднесення. Й от він говорить: «Тепер ви у масах людей будете проводити лінію партії, розкривати суть побудови соціалізму і комунізму, і вам будуть задавати різні питання. Можливо, й каверзні. Так-от. Оті каверзні питання ви можете задати зараз мені.
Я на той час був уже вчителем середньої школи. Сидів за першою партою, і питаю його: «Скажіть, будь ласка, що то таке було в 1933 році?» Він якось так стрепенувся і питає: «А скільки вам років тоді було?». Я кажу: «Ходив у перший клас». Він трошки помовчав і каже: «Прийде час, можливо, і на це питання буде відповідь». Більше він нічого не сказав.

У школі я працював із 1961 року. Читав там історію і малювання. Коли приходили теми «Соціалістичне будівництво», «Колективізація», я розказував дітям і про голод. Ніхто з учнів, а вони, очевидно, батькам розказували, нікуди не доповів. Мене з приводу 1933 року не викликали. Викликали тільки з приводу того, що я був у Німеччині в концтаборі.

– Як сприйняли кроки нинішньої влади стосовно питань голодомору?

– Нещодавно я дізнався, що пан Табачник у цьому році не дозволив проводити уроки пам’яті жертв голодомору. Мене це до глибини душі перевернуло, образило. Я мучуся цим. Як це так? Адже вимерло тоді, як свідчать документи, до 10 мільйонів. Це майже у 2,5 раза більше, ніж у роки Великої Вітчизняної війни.


Тим, хто загинув на фронтах війни, стоять всюди обеліски: від Сталінграда, Курської дуги, Ленінграда – аж до Берліна. В тому числі і в Торчині є великий меморіал. Тих людей вшановують.
А ті, кого замучили в голод, заборонили шанувати!.. Як це так?
– Та й могил їх, напевно, нема...
– Їх і не було… Це величезний злочин… Я лягаю спати , і вві сні кричу: «Як тобі не соромно, як тобі не страшно заперечувати той голод!» І цей Симоненко – керівник Компартії, цей маршал цього осколку КПРС, і досі вигукує про те, що голод, мовляв, був і там, і там, і там, що, мовляв, не така кількість людей померла.
Боже мій! Та одну людину ховають – за нею йдуть і плачуть і ридають. Це скорбота, це біль. А то – десять мільйонів! Чому ж сьогодні не пошанувати оту велику масу невинно убієнних?
– Цьогоріч, як і раніше, поминатимете померлих у Голодомор?
– Ми з дружиною кожного разу, коли приходять ці дні, у вікні ставимо свічку, молимося Богу, щоб Бог простив за гріхи, свідомі і несвідомі. Щоб прийняв у Царство Небесне оті невинні жертви. І мою сестричку Віру. І мою сусідочку Дуняшку. І мого дідуся Карпа. І бабусю Горпину. І всіх тих, хто на моїй вулиці вмер. І всіх однокласників. І всіх, хто по всій Україні ліг по чиїйсь злій волі в землю. Шкода. Шкода.
Я написав книжечку «Голгофа голоду», яка була видана 2008 року. У ній – біль, який закипів у моєму серці. Тут пам'ять. Тут все. Але дуже коротко сказано. Це - маленький пам’ятник.

Розмовляла Ірина СЕРГІЄНКО
Довідково:
День пам'яті жертв голодоморів – щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.
Запроваджений згідно з указом президента України Леоніда Кучми від 26 листопада 1998 року як «День пам'яті жертв голодоморів». Указом Кучми від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Кучми від 15 липня 2004 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій». Указом президента Віктора Ющенка від 21 травня 2007 називається «День пам'яті жертв голодоморів».
У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення української влади встановити національний день пам'яті жертв Голодоморів та закликала владу інших постраждалих країн встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.
Традиційно в День пам'яті жертв голодоморів перші особи держави відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні.
По всій Україні відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.
Загрузка...
Коментарів: 16
Маркіян Показати IP 26 Листопада 2010 10:52
Не дай Боже пережити таке ще раз, а людей, які перетерпіли той жах потрібно шанувати. Вони перестраждали за нас всіх. Це були страшні часи, але ми висновків не робимо. Нам то незнайоме, тому правильно оцінити не можемо. Тоді люди змушені були боротися за життя, сьогодні життям часто нехтують. Пана Табачника треба на тиждень в такі умови посадити, тоді, можливо, зрозуміє всю правду і весь біль. А отримуючи до фіга грошей щомісяця і маючи можливість харчуватися в елітних закладах, він навіть на тисячну долю не зрозуміє що таке голод. Інколи здається, що дарма заборонили концтабори, бо місяць відпочинку в такому закладі швидко б багатьох наших політиків повернув на землю з висоти олімпу, на який вони себе поставили. Я запалю свічку завтра і розказуватиму про голодомор своїм дітям, як це розповідали мені бабуся з дідусем. Бо це історія, це правда. Не істориків та експертів, яким до 40 років і вони усе добре знають з папірців. Це історія тих, хто жив тоді, на чиїх очах вмирали рідні і, вибачте за жорсткість, на чиїх очах їли рідних. Закликаю всіх підтримати пам'ять про померлих в той час хоча б таким простим - однією свічкою на підвіконні.
Уважний Показати IP 26 Листопада 2010 11:30
Комуністі - С##КІ, а ця наволоч ше хоче день жовтенової революції святкувати
Exaboto до Уважний Показати IP 26 Листопада 2010 12:03
не жовтенової революції а комуняцкого перевороту.
Саша Показати IP 26 Листопада 2010 14:09
А Комуністична партія існує, розвивається, на Волині рейтинг має... наволоч. Вбивавби своїми руками. Жив у Торчині, знаю Гуртового - у мого батька ще історію викладав - ця людина знає, що каже, бо каже правду. Запалімо завтра свічку - в пам'ять про жертви Голодомору! Увесь цивілізований світ визнав цей злочин, а нинішня влада ні... В мене нема слів...
Олександр Показати IP 26 Листопада 2010 17:35
Та чого ви всі нападаєте на нинішню владу? Кажете, вона не визнає голодомор? Брехня. Вона не вважає його геноцидом виключно українського народу. І це правильно. Нацюки брешуть, що за Союзу Україна була колонією Росії - так? А вам відомо, шановні патріоти, що в 1932-33 рр. у багатьох областях Росії теж був голод? І неправда, що то були ТІЛЬКИ місця проживання українців - це ще одна укронацючна маячня. Голодомор 1932-33-го саме як геноцид потрібен заокеанським режисерам нинішнього вимирання народу України та перетворення тих, хто виживе, на рабів "золотого мільярда". А нам геноцид нащо? Нам він не потрібен!
Фанат до Олександр Показати IP 27 Листопада 2010 00:34
А ти за національні інтереси та національну безпеку України? Якщо так, значить - теж націоналіст. Навіть чмошник Пєтя Симоненко вживає такі слова хоч буцім не признає нічого національного. Холоп ти, Сашко, за свідомістю хоч і україномовний
Брехун до Олександр Показати IP 27 Листопада 2010 10:06
"А вам відомо, шановні патріоти, що в 1932-33 рр. у багатьох областях Росії теж був голод? " САМЕ В ТИХ РАЙОНАХ, ДЕ ПРОЖИВАЛИ ЕТНІЧНІ УКРАЇНЦІ. Суть була, аби найбільш свободолюбиве і незалежне населення - вимерло.
Gala Показати IP 27 Листопада 2010 00:28
Шанована Людина пан Гуртовий!!!!!Добре, що маємо у нашому сьогоденні такого історика і Людину!!!!!!!!!!!!!!
IgorST Показати IP 27 Листопада 2010 11:24
Зайшли комнезами – дядько Вовк, а з ним іще – і почули запах, що щось варене є. «А! То ви ОБМАНЮЄТЕ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ! У вас іще щось є!». І знову обшук... Зазирнули у казанчик – там була та юшечка із пшениці – і давай шукати - Без коментарів!
відповідь Показати IP 27 Листопада 2010 16:30
цікавий Гуртовий,спитайте в його учнів як він в школі застівляв поважати комуняків,а про свого бітька нехай мовчить він герой,але гуртовий відмовився від нього,павлик морозов ось хто гуртовий
Ястребок Показати IP 28 Листопада 2010 16:39
Віра, у вас есть доказательства, что відповідь врет? Если нет, молчали бы в тряпочку. Это раз. Второе - по комменту IgorST. В "комнезами" (комбеды) действительно много ничтожеств и нелюдей позалезало. 100%! Но разве не такие же мрази составляют подавляющее большинство нынешних "патриотов Украины"? Та ото ж. И третье: Олександр как раз написал правду. Я лично знаком со свидетелями страшного голодомора в Саратовской области, жертвами которого стали никакие не украинцы, а РУССКИЕ (те самые т.н. "оккупанты Украины" и "геноцидщики укр. народа")...
Віра до Ястребок Показати IP 28 Листопада 2010 21:44
Про які ще докази може йти мова, "стрибок" ти наш саратовський. Невже замало маємо доказів добре продуманих безчинств сталінських сатрапів на території України. Дякуємо Богові, що на той час західні області були під іншою державою. Тому люди й вижили. І до нині чинять гідний спротив усіляким запроданцям-малоросам. До речі, про докази. Подивися в інтернеті чомусь заборонений в Росії документальний фільм "Советская история"(Радянська історія). Може хоч щось зрозумієш...
захід до Ястребок Показати IP 28 Листопада 2010 23:44
Дуже добре що ви знаєте. А чому ви мовчите про голод в росії, і обурюєтеся коли про свою історичну трагедію голодомору говорять Українці? Що ж ви за брати словяни?.. Зовсім як шемон перес "українці повинні забути свою історію..." Повинні памятати все!
знаючий Показати IP 28 Листопада 2010 18:42
спитайте в гуртового як він заставляв салютувати дебілу леніну (памятнику)коли учні проходили повз памятник,та взагалі сташі шителі Торчина багато цікавого знають про гуртового
Правдоруб Показати IP 29 Листопада 2010 14:07
От я завжди був здивований, чому западенці так шанують пам"ять про убитих голодом "східняків", а нащадки тих же "східняків" не хочуть про це і чути? А відповідь якраз в словах Гуртового: "Замість вимерлих туди завезли росіян." Висновки робіть самі...
Ястребок Показати IP 9 Грудня 2010 12:25
To Віра: ну разве можно так безбожно терять нить дискуссии? Я же вас совсем про другие доказательства спрашивал - не по сталинщине и советской истории, а по Гуртовому! С чтением у вас плоховато или с вниманием? To захід: а зачем орать о голоде в России? Умное общество предпочитает забывать черные страницы своей истории, а не выпячивать, как украинствующие свой Голодомор... То Правдоруб: завезли русских, говорите? Силой, что ли? Тогда была единая страна, 15 республик-сестер, вот русские и поехали на Украину. Но это не значит, что все восточники - свидетели голода вымерли, а остались русские "оккупанты". Просто если свидетели голода и их потомки не "свидомиты", им "чтить память" незачем, и голодомор обязательно как геноцид украинского народа им не нужен. Хотя вам этого, возможно, не понять...

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.