«Мамо, а що таке дітдомовець?» Сім’я з Луцька, яка виховує вісьмох дітей, – про здійснення мрії та життя в Данії

Юлія та Олександр Марчуки з Луцька – батьки-вихователі великої прийомної родини. Вони розповіли про свій шлях від волонтерства до виховання восьми дітей.

Чи любов і стабільність можуть змінити дитину до невпізнаваності? Що допомагає їй стати впевненою та успішною? Як адаптуватися в нових умовах за кордоном? Про це та багато іншого – в новому епізоді подкасту про усиновлення «Мамо, я вдома!» з ведучою Іриною Зарембою на YouTube-каналі Radio SKOVORODA. Волинські Новини пропонують читачам ознайомитися з текстовою версією цього інтерв’ю.

Із чого почалася ваша історія великої прийомної родини чотири роки тому?

Юлія: У мене були не найпростіші життєві обставини, і в 10 років я вирішила, що точно всиновлю дитину. От мене ніхто не всиновлює, то я всиновлю. Я точно зроблю так, щоб діти були в класній сім'ї, і щоб моя дитина ніколи не знала переліку різних речей, про які знала я.

Коли ми почали зустрічатися, я відразу сказала, що це моя велика мрія. І Саша погодився. Він сказав, що також дуже сильно про це мріяв. І ми так собі жили: може, колись, через 20 років, коли в нас народяться діти, виростуть, вийдуть заміж чи одружаться і нам захочеться ще мати дітей, візьмемо дитинку. Ми відклали це. А потім був момент, коли я відчула дуже сильне покликання до дитячого будинку сімейного типу. Воно було десь всередині. Я пам'ятаю: ми тільки одружилися, мені було 18 років і я боялася навіть про це сказати чоловіку. Я чотири місяці нічого йому не казала, хоч ці думки постійно були.

Ми опікувалися дитячим центром на волонтерських засадах. Це таке місце для діток з неблагополучних сімей. Я виросла в такому центрі, потім стала лідером і ми робили три зустрічі на тиждень для цих діток. І нам постійно було мало. Ми думали, що ще можемо зробити.

У якийсь момент приходжу і кажу чоловікові, що нам потрібно поговорити. Мене вразило, що Саша просто усміхався, сидів і слухав. Потім він сказав: «Приблизно чотири місяці в мене точно такі ж думки. Але я мовчав і просто чекав».Читати ще: «Це для нас випробування»: мама загиблого Героя з Луцька, художниця Тетяна Мялковська з чоловіком стали патронатною сім’єю

Через кілька місяців до нас підійшов пастор нашої церкви і розповів про проєкт з будівництва будинків для прийомних сімей, запитав, чи ми не хотіли би взяти діток. Ці будинки зводили протягом трьох-чотирьох місяців. Це німецька місія. Він сказав, що якщо ми дамо згоду, то вони побудують для нас будинок за чотири місяці.

Я прийшла до чоловіка, в мене руки тремтять. Питаю: «Ми кажемо «ні», так?» Саша відповідає: «Юлю, ну нам же чомусь прийшла ця думка. Давай просто обміркуємо все». Розпочався довгий процес вивчення всіх ресурсів. Ми перелопатили весь інтернет, зустрічалися з прийомними сім'ями з Києва.

До чого ви готувалися?

Юлія: До важких моментів. Ми запитували, з якими найважчими моментами вони стикалися. І нам розповідали всі каверзні історії. Це мені було потрібно, щоб розуміти, до чого ми готуємося.

Олександр: Ми спеціально їздили в Київ на зустрічі з такими родинами. Спілкувалися з ними.

Юлія: Зустрічалися також з сім’ями з Волині. Контактували з усіма, кого могли знайти. Вони розповідали про діагнози, а я їх гуглила і читала всю інформацію, яку могла знайти, зокрема англійською мовою, бо українською було дуже мало описано досліджень. Це був доволі тривалий процес.

Я мріяла спершу народити дитинку, а потім узяти прийомну. Але ми не планували ще тоді народжувати. Ми були зовсім юні… І в нас було три викидні. Дуже болісний процес. Після третього мені ставлять діагноз «непліддя», кажуть, що я ніколи не зможу народити. В мене знайшли пухлину. Сказали, що потрібно робити хірургічне втручання.

Я кажу: «Ми просто концентруємо нашу увагу на тому, що в нас будуть дітки». І все, відпустили ситуацію. Я молилася: «Боже, якщо я завагітнію, то буду знати, що цю вагітність виношу ідеально, що це буде подарунок від Тебе». Ми завагітніли в ковід. Тіма народжується 10 з 10 за шкалою Апгар. Дитина здорова, ідеально схожа на свого батька.Читати ще: «Насправді живеш їхнім життям»: у Луцьку облаштувалася прийомна родина з 10 дітьми із Запоріжжя

Коли Тімі був місяць, ми організовуємо табір для наших підлітків. Ми з чоловіком як лідери їдемо в табір для 14 підлітків. Як табір закінчується, того ж дня нам телефонує дівчинка і каже: «Мені немає де ночувати». Ми починаємо всіх обдзвонювати: тих немає, там щось не виходить. Уже ніч. «Добре, забираємо тебе до нас». Вранці дзвонить мені служба, кажуть: «Ми плануємо забирати її зараз у дитячий будинок, а її немає на місці». Я пам'ятаю цих п’ять секунд розмови тільки очима з чоловіком. Він навіть не знає, про що зі мною говорять, але ми киваємо один одному. І я починаю пояснювати те, що в нас будується будинок. «Так, зараз у нас немає жодних умов, усього одна кімната, але, може, ми таки заберемо її?»

Олександр: Щоб її не відправляли в дитячий будинок, щоб вона одразу потрапила до нас.

Юлія: І так того дня, 30 травня чотири роки тому, в нас з'явилася наша перша донька. Після того вона привела з собою ще двох підлітків. Ми знали цих діток. Отак разом в однокімнатній квартирі ми прожили чотири з половиною місяці.

Що слугувало для вас мотивацією?

Олександр: Для мене мотивацією було те, що ми брали участь у денному центрі. І коли ти зустрічаєшся з цими дітьми, пізнаєш їхні долі, глибоко вникаєш у ситуацію, в їхні потреби, потім не можеш пройти повз. Ти не можеш нічого не робити.

Моя дружина говорила від себе, як та, яка прожила важке дитинство. Вона мала таке бажання в дитинстві, щоб її забрали в безпечні умови, у безпечне місце. А в моєму випадку, коли я побачив цих дітей, побачив, куди вони повертаються, як батьки поводяться на свята... Ми дуже детально ознайомилися з цим. Саме це спонукало до дій.

Юлія: Так, ми були дуже мотивовані денним центром. Через п'ять місяців після того, як ми забрали нашу першу доньку, у нас з'явилися ще дві. Якось телефонує жінка, прекрасний соціальний працівник, каже: «Такі хороші дівчатка, але в лікарню потрапили. Там дуже погані були життєві обставини. Чи не хотіли би ви їх забрати?»

Ми з чоловіком вирішили, що ніколи не будемо відмовляти, але дітей до чотирьох років точно не будемо брати, бо Тімі на той час було п’ять-шість місяців. Запитуємо, скільки років. «Така хороша дівчинка, їй вісім років. Але є ще одне маленьке, якому півтора року». Я сказала «ні». Мені було страшно. Іду до чоловіка, плачу, кажу: «Ми не витягнемо, не зможемо. Малесенькі діти. Нам буде дуже важко».

Олександр: Я сказав, що ми просто поїдемо, познайомимося. Я вже знав, що якщо ми поїдемо, познайомимося, то дороги назад не буде.Читати ще: «Не можна виховувати дитину тільки словами, потрібно показати все своїм прикладом»: прийомна родина з Запорізької області знайшла прихисток на Волині

Юлія: Ще Саша сказав, що ми тут будемо перейматися, що нам не вистачило, наприклад, ковбаси, або ця дитина буде гнити в інтернаті, тому що система жахлива, принаймні на той час так було.

І ми їдемо знайомитися. Дитині півтора року, вона важить сім кілограмів. В неї 16 шрамів на ногах. Дуже важка історія була. І ми накупляли одягу на півтора року, а вона потім носила одяг мого Тимофія на шість місяців. Лікарі, коли побачили мене таку юну з Тимофієм на руках, відвели в сторону: «Що ти робиш? Ця дитина – овоч. Вона ніколи не заговорить, вона ніколи тебе не зрозуміє».

Ми її взяли. Вона на своє ім'я відгукнулася вже десь у два з чимось. До цього вона взагалі ні на що не реагувала. Як пробую її погладити, поцілувати, вона від мене відсмикується.

Я годувала грудьми Тимофія, тому вирішила годувати її також. Це непростий крок. Це нелегко зробити як мамі, але це сформувало між нами прив'язаність. Зараз цій дитинці п’ять років, і вона вільно говорить трьома мовами. Вона розуміє абсолютно все. Лікарі дивуються, бо в неї набагато вищий рівень знань, ніж у діток її віку. Тобто сім'я робить дивовижні зміни.

Олександр: У Данії теж лікарі дивувалися, що стоять діагнози, а дитина дуже розвинута. Вони казали: «Жодні фактори не говорять про такі діагнози».

Із початком повномасштабної війни ви залишили Україну і на доволі довгий період виїхали за кордон. Коли ви вирішили збиратися і їхати в Данію?

Юлія: Перед повномасштабним вторгненням, у жовтні 2021 року, в нас було чотири дитини: Тимофій, старша, середня і найменша дівчинки. Я не називаю їхніх імен, тому що не знаю, як діти будуть на це реагувати. Ми вирішили, що поки більше дітей брати не будемо: вчимося жити разом, розвиваємо свої знання про діагнози, розвиваємо дітей.

Лютий 2022-го. Із нами ще жили мої напівкровні сестричка з братом. Нашим найменшим дітям було півтора року й менш як рік. І наша старша донька підходить до мене й питає: «Мамо, якщо вони прийдуть сюди, вб'ють тебе і тата, що нам робити з наймолодшими? Куди їх ховати? Куди втікати?» Вона просто прийшла з питанням до батьків. Я подумала: дитина стільки всього пройшла, відносно нещодавно потрапила в сім'ю і вже у свої 11 років готова брати на себе відповідальність за двох малесеньких дітей. Ми не планували їхати до цього. І тут ми за кілька днів збираємо валізи, робимо нотаріальне оформлення на моїх брата і сестру.

Була ще така ситуація: інтернати переповнені, вчителів, вихователів немає. У нас запитують, чи ми маємо бажання ще когось взяти, бо немає кому доглядати дітей. Я слухаю, думаю, як мені цих шістьох дітей вивезти. Мені на той час був 21 рік. Ми тоді думали, що поїдемо в Данію на місяць. Вирішили, що візьмемо. Ми не вибирали, сказали: «Візьмемо, кого дасте».

Вийшло, що 1 березня ми взяли моїх брата з сестрою, 2-го поїхали в центр і забрали ще двох діток, а 3-го зранку вже вирушили в Данію. Так розпочався наш шлях у три роки в Данії, який мав би завершитися через місяць. Ми не взяли нічого. В нас були малесенькі рюкзаки.

Ви поїхали в Данію на запрошення знайомих?

Юлія: Так.Читати ще: «Любіть своїх дітей і цікавтеся їхнім життям». Дитячий психіатр з Луцька про аутизм та істерики в магазинах

Що відбувається з дитячим будинком сімейного типу, який їде за кордон?

Олександр: Ми кожну дитину зареєстрували в українському консульстві. Це обов'язково. Як до нас ставилися? Вони всіх дітей вважали нашими біологічними.

Юлія: Ми просто жили в Данії як звичайна родина. До нас добре ставилися. Всі нам казали: «У нас такий кейс уперше. Ми не знаємо, що з вами робити».

Олександр: Ми дуже часто чули цю фразу. Ще жодні сім'ї не приїжджали в такому статусі, як ми.

Юлія: Спершу до нас було обережне ставлення. До кожної дитини приставили психолога і з кожною дитиною працювали окремо в садочку, тобто зі всіма окремо працювали психологи.

А як мовний бар'єр?

Юлія: Діти дуже швидко вивчили данську мову. Як усі діти. Я їм дуже заздрю.

Олександр: І англійську.

Юлія: Данія нас прийняла дуже гарно, але умови в Європі змінилися, всі зараз знають, що Європа забирає дітей. У нашому випадку ми були вже на черзі, нам треба було скоренько виїжджати.

Нам навіть казали: «Ми пробували. Ми говорили зі всіма психологами, з лікарями, зі стоматологами ваших дітей. Ми говорили з вчителями і вихователями. Ми зі всіма говорили, щоб знайти на вас хоч щось, щоб була причина вилучити дітей. І ми нічого на вас не знайшли». Я чула історії, коли батьки накричали, набили – і дітей забрали. У нас такого взагалі в сім'ї немає. Я була спокійна. Поки не дійшло до того, що вони почали готувати документи на всіх наших дітей на вилучення. Психологи говорили обережно з дітьми про те, що вони потраплять в іншу родину. Це був шок для нас усіх.

Ви доволі довго були в Данії. Майже три роки. Як вам дався цей досвід?

Олександр: Чудовий досвід. Ми дуже багато всього навчилися. Я впевнений, що це добрий досвід для дітей і для нас. Це гарна і розвинена країна.

Юлія: Вчителі обожнювали наших дітей. Школа без домашніх завдань… Усі до нас були відкриті. Усі дуже добре ставилися. Нам, наприклад, дозволили двох найменших дітей не віддавати в садочок, хоча в Данії садочок – з дев’яти місяців. І це був обов'язок для біженців. І таких моментів було дуже багато, коли заради нас данці робили винятки, за що ми їм дуже вдячні.

Як вам далося повернення в Україну?

Юлія: Жахливо. Тому що ми не планували повертатися, поки триває війна. Перші два роки ми постійно говорили, що повертаємося. А потім настав момент, коли ми зрозуміли, що діти адаптувалися, все прекрасно, всі розмовляють данською мовою, мають друзів. Наші троє підлітків цього літа мали вже вступати у Данії на навчання. В Україні нікого немає. Родичі, друзі роз'їхалися.

І ось у якийсь момент ми дізнаємося, що випадки, коли забирають дітей, нас не оминуть. Вони кажуть: «Ми все перевірили, нічого на вас не знайшли, тому будемо діяти з огляду на те, що вам немає 26 років, що ваша біологічна дитина наймолодша і що у вас забагато дітей». Тому ми вирішили повертатися. Ми перетинали кордон на Різдво. Я дуже переживала, купувала для дітей сесії з психологами…

Олександр: Старшим, яким було 16 років, ми дали вибір. Запитали: «Можливо, ви хочете залишитися?»

Юлія: Люди в Данії, які дізналися про нашу ситуацію, запропонували: «Ми візьмемо опіку над дітьми, зробимо все, що треба. Подамо документи. Хай навчаються». Я пам'ятаю, як важко мені було сказати це дівчатам. Я була впевнена, що вони залишаться. На 100%. А вони кажуть: «Якщо в нас є можливість ще хоча би два-три роки пожити з вами, ми будемо з вами».

Для старших дівчат ми зробили прощальну вечірку. Зібрали всіх, кого могли. Друзі подарували їм подарунки. Ми всі наплакалися. І ввечері поїхали.Читати ще: «Любов допомогла нам здолати біду». Історія волинян, які відсвяткували 64-річчя шлюбу

Це було непросто. Люди в Україні, на жаль, ще не готові до того, що є такі діти. Це дуже сумно… У нас є дуже класні друзі, які також мають прийомних дітей. Вони нас дуже чекали в Луцьку. І це фактично було єдине оточення. Нікого з рідні, нікого з друзів немає.

Діти ідуть у школу і починається. Ми говоримо з директором: «Так, це прийомні діти. Це не секрет. Але нехай вони самі про це розкажуть, якщо хочуть. Ви і вчителі, в принципі, не маєте права цього робити». Наступний день навчання. Приходить завучка проводити урок. Діти: «У нас новенький учень у класі». І вчителька така: «Я знаю. А ви знаєте, що вони прийомні?» І продовжує: «А ви знаєте, звідки ці прийомні беруться? У батьків, які є наркоманами, алкоголіками, дітей забирають, а потім благодійники, які хочуть грошенят заробити, беруть їх собі. Так вони і потрапляють у прийомні сім'ї. Вони всі тупі, нерозумні. В них знань – на перший клас. Вони нічого не розуміють. Я не знаю, як їх сюди взагалі прийняли. Це ще до директора питання».

Моя донька приходить уся в сльозах, розказує про це. Каже, що більше в школу не піде. Я відразу передзвонюю цій вчительці і запитую, чи це правда. Вона каже: «Ну я це не тільки про вашу сказала. Я сказала про всіх оцих прийомних. Ви всі такі». Там була розмова з вчителькою, вона просила вибачення, але це травмувало дитину. Однокласники ж шикарні. Вони навпаки почали збиратися в нас вдома, проводити час.

Потім була інша ситуація. Приходить малий і каже: «Мамо, що таке дітдомовець? Мене так однокласник називає». І я дзвоню цій мамі з гарними намірами. Кажу: «Дуже хочу вас попросити. Це дуже некрасиве слово». Натомість ця мама мені: «А що, він не знає, що він дітдомовець? Усі знають, що там ті дітдомовці живуть. А як їх ще називати?» Вона починає на мене кричати, казати, що вона – проти, щоб її діти вчилися з моїми дітьми, що ми маємо їх забрати, що вони тупі, брехливі. А в мене у сина – аутизм. Він не може обманути. Він не вміє цього робити. Я знаю, що він не збрехав би.

Загалом було дуже багато таких ситуацій у перші дні. Було важко пояснити дітям, що проблема – не в них, що вони не є поганими чи менш талановитими, менш красивими. І для мене це теж був виклик, тому що якщо в Данії мене сприймали як «вау, яка ти крута», то в Україні казали, що я грошенята на дітях заробляю.

Для тих, хто не в контексті, поясніть, скільки ви отримуєте грошей за те, що виховуєте дітей, і скільки витрачаєте, щоб цих дітей доглядати?

Олександр: Два з половиною прожиткові мінімуми на дитину. Це не секрет. Цю інформацію легко знайти в інтернеті.

Юлія: У нас є вісім дітей, але тільки п'ять з них офіційно оформлені, тому що на моїх брата, сестру і на біологічного сина я нічого не отримую і за ці роки ніколи нічого не отримувала. На дитину йде 7500 гривень. Плюс наші зарплати. Загалом на 10 людей у нас виходить 53 000 гривень.

І тепер треба просто глянути на кілька ваших чеків за продукти.

Юлія: Я завжди кажу, що в нас якісь чудеса робляться, тому що мінуси набагато більші за плюси. Я не знаю, як так виходить. Але, слава Богу, є люди, які дзвонять і питають: «Хей, чим допомогти?»

Олександр: Насправді є дуже адекватні люди, які все розуміють і готові допомагати, підтримувати. Вони також ходять у магазини і вміють рахувати.

І інтернат, і дитячі будинки сімейного типу отримують ті самі гроші на дитину. Але в інтернаті у дитини немає тата і мами, немає турботи, любові, віри. Чудес в інтернатних закладах немає.

Юлія: Коли ти забираєш дитину з інтернату, маєш принести не тільки одяг, а й білизну, бо тобі нічого звідти не дадуть. Ти маєш повністю скомплектувати дитину, і перші три-чотири місяці держава нічого не виплачує. Ти маєш повністю зібрати її в школу, на гуртки, одягнути…

Якщо поділити 53 000 гривень на 10 людей, то виходить 5300 гривень на людину. Покажіть мені, хто живе на 5300. А якщо це дитина, в якої гуртки? В нас у трьох дівчат випускний цього року. Фотосесії, сукні, косметика, засоби гігієни… Я вже мовчу про техніку, яка їм потрібна.

І коли люди кажуть, що нехай краще діти будуть в інтернатах, ніж ви будете на них заробляти, я відповідаю: «То як вас послухати, чому працівники в інтернаті отримують кошти? І вони там у робочі години, а ми з дітьми 24/7. Слухайте, якщо це такий крутий бізнес, то беріть також дітей і будете в шоколаді».

Олександр: Якщо хтось думає, що він може бути осторонь, то насправді це не зовсім так, тому що наші діти – всі разом. Ми в одному соціумі.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---