Напророкувала Україні незалежність

85-річна сільська поетеса Варвара Грень із Горинки Кременецького району, що на Тернопільщині, інакше, як етнічною волинянкою, себе не називає. За  любов до рідного краю та релігійні переконання її в 24-річному віці виселили до Хабаровського краю. Єдиною розрадою в роки заслання стала поезія. А після реабілітації, будучи далеко від батьківщини й нічого не знаючи про події на Україні, в ніч перед проголошення незалежності якась незрима сила змусила її написати пророчий вірш, у якому жінка прославила Україну як віднині вільну та незалежну державу.
        
– Я ж, дітки, неграмотна,– починає  розмову Варвара Петрівна. – Закінчила лише кілька польських класів та навчилася писати. От і вся моя освіта. А вірші пишу, бо не можу не писати. Дуже часто в голові виринають  римовані рядки й не дають спокою, доки не опиняться на папері.
        
Дістає бабуся з картонної коробки шкільного зошита в клітинку й починає нам читати свої свіжі вірші. Тайга. Україна. Кохання. Знову Україна, знову тайга, знову кохання. Три теми, якими червоною ниткою пронизана вся творчість Варвари Петрівни. За її віршами можна вчити історію України. Кожнісінька подія державної ваги ніколи не проходила повз увагу старенької й обов’язково ставала віршем.
        
– Складати вірші я почала відразу, як навчилася писати, – говорить Варвара Грень. –  Перші вірші були про кохання. Потім почала писати про Україну. Після депортації з’явилася ще одна тема – тайга. Але провідною завжди була й залишилася тема кохання. Найновіші мої вірші теж про любов. У позаминулому році вдалося видати збірку. Тепер маю клопіт вичитувати та виправляти. Багато слів поперекручували. Та й фраз чимало змінили на свій манір.
        
...Ще тоді, коли людей почали зганяти у колгоспи, на перших же зборах Варвару Петрівну поставили колгоспним обліковцем, бо вміла писати. Її тата назначили ковалем. Мав власну кузню. Не встигла дівчина приступити до роботи, як відразу пригрозили вигнати, якщо не вступить у комсомол.
        
– Про це я відразу розповіла татові, – пригадує Варвара Грень. – Мами тоді вже не було. Він сказав, щоб не вступала, хай навіть будуть грозити Сибіром. Тато у нас був відданим українцем. Таких треба ще пошукати. Ще за Польщі на весіллях полюбляв співати «Ще не вмерла Україна». А я мала завжди йому затуляла рота рукою, бо коли співав саме цю пісню, то так горланив, що аж стіни двигтіли. Наступного разу комсорг підійшов до мене й сказав, що люди говорять, що я щонеділі ходжу до церкви, й у хорі співаю. Сказав: «Вибирай щось одне. Або церква, або комсомол і робота». Я відповіла – церква.
        
Незабаром двох сестер зі старим батьком депортували з конфіскацією майна. Прийшли серед ночі й наказали через чотири години бути зібраними.  Сказали, що виселяють. За що? Чому? Ніхто не пояснював.
        
– Комендант, який виселяв, – пригадує Варвара Петрівна, – сказав до мене: «Не переймайся, ти ще там за мене заміж вийдеш, а Україну свою швидко забудеш». – «За кого? За вас? Нізащо! – відрізала я. – А батьківщину забуду лише тоді, коли на мої груди насиплять тієї нещасливої української землі». На дворі зібралося півсела, проте вдіяти ніхто нічого не міг. Мій коханий Сергій на прощання вложив мені в руку свою фотографію. Це було наше останнє побачення. Де після цього де він дівся, ніхто не знає.
        
Під ранок сім’я вже тарабанилася у замкненому товарному вагоні, яких було аж двадцять один, по п’ятдесят чоловік у кожному. Чим далі, тим ставало холодніше. Незабаром закінчилося паливо. Стіни вагона покрилися товстелезним інеєм. Саме в той момент в однієї з жінок народилася дитина. Знайшли у когось свячену воду, охрестили Наталкою. В Хабаровському краї їхню та ще одну родину в сорокаградусний мороз перегнали на відкриту вантажну машину. Коли машина загрузла в заметах, всім наказали йти пішки по заметілі до найближчого села. Разом із ними була стара, хвора на ревматизм ноги баба Сапіжиха. Йти пішки вона не могла. Наказали не допомагати, а покинути стару.
 
– В передноворічну ніч у селі ми обійшли з десять хат, – веде мову Варвара Грень. – В жодній через те, що балакали українською, нас не приймали. Впустила лише одна тринадцятирячна дівчинка, котра сама була вдома. Не побоялася. Як виявилося, – це була хата сільського голови. Він радо нас прийняв, коли повернувся з новорічного вогнику. Напоїв гарячим чаєм. І новонароджена дитина відігрілася, віджила. А ми думали, що помре. Одна вже замерзла по дорозі! Незабаром і бабу Сапіжиху привели до хати. Машину відкопали й через три доби ми вже були у глухій віковічній усурійській тайзі,  за сорок кілометрів від китайської Манчжурії.
 
Спочатку молодій дівчині тривалий час довелося пропрацювати на лісоповалі. Валила  кедри на рівні з усіма. Харчів із дому вистачило на півроку. Потім їла лише одну пшеницю. Варила вночі. Вдень потрібно було працювати. Варвару Петрівну зацікавили назви населених пунктів, де рубали ліс. Особливо Каторгробівський. Виявилося, що тут жили українці, виселені ще в 1932-33 роках, під час колективізації. Тут вони й повмирали. Всі навколишні села були збудовані нашими людьми і названі по-своєму, по-домашньому. А тепер лише німі бараки з поламаними старими речами нагадували про них.
 
– Були там і російські добровольці, – каже Варвара Грень. – Але довго не витримали, розірвали договори. Сказали, що тайгу обробляють лише кулаками й дурнями. А останніми вони бути не хочуть. Вони співали, як від’їжджали, а ми ледве стримували сльози, розуміючи, що наші «договори» нізащо не розірвати. Проте незважаючи на все це і на те, що могли залишитися тут навічно, заміж за росіян наші дівчата зареклися не виходити.
 
На третій рік заслання в тайзі вирішили відкрити пекарню. Варварі Петрівні запропонували стати пекарем. Вперше за три довгих роки вона змогла наїстися хлібом, якого весь час бракувало. Так і пропрацювала аж до реабілітації.
 
– Через три тижні після смерті Сталіна вийшов наказ про звільнення нас із спецпоселення, – пригадує старенька. – Ми не могли в це повірити. На щастя, родина відкупила нашу хату, тож було куди повернутися, а от всі речі – конфіскували. Через рік тато помер, так і не дізнавшись, за що нас було виселено. Лише 5 грудня 1991 року, коли нас офіційно реабілітували, я дізналася правду про те, що всі дані було сфальсифіковано. Згідно з документами, нас виселили за дев’ять гектарів землі, три корови, дві кобили і двоє лошат. Та навіть таке господарство аж ніяк не підпадало під критерій куркульського.
 
Сестра Варвари Стефанія не повернулася додому. Вийшла заміж і за десять років заслання народила кількох діточок. У кінці 1990-го Варвара Петрівна поїхала провідати сестру й залишилася гостювати майже на рік. У 1991-му, будучи далеко від батьківщини, вона нічого не знала про тодішні події у своїй державі. Проте в ніч перед референдумом, як стверджує старенька, якась непереборна сила змусила її прокинутися й написати пророчий вірш, у якому прославила Україну як віднині вільну та незалежну державу.
 
Андрій ПЕТРИК
Фото автора

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---