«Немає нічого страшнішого за війну», - волинський довгожитель

Мало кому судилося дожити до ста років. Принаймні мені на журналістських стежках довелося зустріти лише кількох таких довгожителів. Одним з них був Андрій Антонович Рубаха з села Баківці, що в Луцькому районі, пише Ірина Репетуха на сторінках газети Волинські Новини №24.

Пригадую, перебуваючи в складі невеличкої делегації, яка приїхала привітати пана Рубаху з сотим літом, я дізналася від місцевих жителів, що незадовго до столітнього ювілею старенький ще залишався в господарському строю: косив біля контори баківцівського дослідного господарства, брав участь у наведенні благоустрою в рідному селі.

Зазвичай ми, журналісти, при знайомстві з тими, кому виповнилося сто років, цікавимося секретом довголіття. Донька Андрія Рубахи тоді мала припущення, що Господь відміряв батькові такий довгий вік, бо він усе життя до людей добрим був, бачив у них тільки позитив, нікого не засуджував. Не знало його серце, що таке злість, заздрість. Згодом одкровення шанованого ювіляра змусили мене повірити в її версію.

«Те, що я пережив, – це дуже страшно. Але зла ні на кого не тримаю, бо такий тоді був час», – ці слова Андрія Антоновича чомусь найбільше запам’яталися під час нашої з ним розмови.

У травні 1941 року його мобілізували до лав Радянської армії резервістом. Так сталося, що з перших днів Великої Вітчизняної війни, а саме – 24 червня, потрапив у німецький полон. Згадує, що тоді дуже багато наших солдатів полягло на полі бою, а хто зостався живий – опинився у ворожій неволі. Усі роки воєнного лихоліття бранця перекидали з одного табору до іншого, аж поки в 1945 році не визволили американці.

Свого часу на зв’язок з Андрієм Антоновичем вийшла німецька організація, яка бореться в цій країні за визнання радянських військовополонених потерпілими від нацизму та за виплату їм грошової компенсації. Чоловіка попросили поділитися спогадами про перебування в тих страшних місцях. І він відгукнувся, проливши в своїх листах світло на цю трагічну сторінку Другої світової війни. На сто першому році життя перестало битися серце очевидця злочинів нацистів проти ув’язнених. Але й досі в шухляді мого робочого стола лежать занотовані уривки з цих рукописів.

Поневіряння колишнього в’язня розпочалися в таборі у польському Хелмі, де він пробув один місяць. Моторошні картини вимальовує уява, коли читаєш рядки: «Потім нас поїздом перевезли в Голландію. У бараках тільки вночі спали на підлогах, а весь день, дощ чи не дощ, були на вулиці, за колючим дротом. Коли виганяли з бараків, охоронці били всіх шлангами. Годували два рази – чаєм і супом, звареним з води й зілля. Якщо хтось хотів скубнути зеленої трави, щоби втамувати голод, з вишок строчили кулемети. Їсти дуже хотілося. Біля загорожі якось стояв ящик зі старими тваринними рештками, порослими мохом, то полонені всі ті кістки згризли».

Наступним був табір у місті Менен. Знову – на вулиці, майже весь час лив дощ. Напівроздягнутих голодних бранців заїдали воші. Люди падали від виснаження.

Не менше невільницького лиха довелося зазнати в Лінсбурзі, куди перевезли глибокої осені. Там був збірний пункт. Німці переганяли полонених. «Пригадую, як десь поряд було озерце, то тих, хто не міг іти, німці брали за руки й ноги, кидали в воду і сміялися. Хто ще міг, то вилазив з болота, а хто й втопився. З нас дуже знущалися. Полонені вмирали тисячами», – згадує на папері Андрій Рубаха.

На зиму перевезли до Франції. Тут уже пощастило отримати якісь крихти людських умов, адже всіх загнали в лазню, видали шинелі. «Жили в бараках, важили ми по 40 кілограмів. Ганяли на роботу – перебирати картоплю, заготовляти дрова. Їжі бракувало. Ловили мишей, жаб, варили суп. Дуже сильно били. Одного німця прозвали Катом за те, що синці з тіла від нього не сходили», – йдеться далі в листах.

Після зими – знову в Лінсбург, а потім 200 людей повезли в місто Мангейм на завод. Там вони пройшли санітарну обробку, їх помили, постригли, одягнули, взяли на роботу. «Тут я працював до кінця війни, спочатку різноробочим, а потім у ливарному цеху, в кузні, допомагав німцю-муляру мурувати печі для кування заліза. Жили в заводських будинках, потім годували в їдальні. Випадала нагода зливати залишки супу з бачків і доїдати», – це ще одна сторінка нелегкого життя в неволі. Автор, правда, не приховував, що були й хороші люди серед цивільних німецьких громадян. Наприклад, той, що із ним працював, приносив хліба, але дуже боявся, щоб не побачили наглядачі, адже за це його могли запроторити до тюрми.

«Коли американці в 1945 році захопили територію, де ми перебували, німецькі вояки втекли, а ми залишилися нічиї. Взяли білі прапори й пішли за лінію фронту до американців. Ті пропонували їхати в Англію, Америку. Завантажили два пароплави з охочими. В основному поїхали власівці. 12 тисяч нас, визволених, пішим строєм рушили на Батьківщину. Маршал Жуков передав по радіо: «Брати, сестри, повертайтеся, все вибачено вам». Але свої нас прийняли як військовополонених. Додому не пустили, повернули назад «отработать долг». Частину повезли на Донбас, піднімати країну з руїн. Там я працював у робочих батальйонах два роки, поки в 1947-му не повернувся в сім’ю», – ось так по зламаних долях своїх співвітчизників проїхалася ще й радянська влада.

«Війна – це смерть і страждання. Нікому цього не бажаю й ніколи не забуду. Після того жаху думав, що хлібом ніколи не наїмся», – пише в тих же спогадах Андрій Рубаха, наче застерігаючи світ від повторення аналогічного.

Ці мудрі слова знову злетіли з вуст мого співрозмовника напередодні його сторіччя, яке він зустрів 15 серпня 2014 року. А буквально через лічені дні на сході України в боях під Іловайськом гинули найкращі її сини. По всій земній кулі палають військові конфлікти. На жаль, людство не робить висновків з гірких уроків історії.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---