Шацьк прихистив біженців із Луганська

Тим, кому вдалося вирватися з небезпечного Луганська і приїхати на Волинь, є сім’я Юрія та Юлії Уткіних. Уже кілька тижнів вони разом з двома дітьми про­живають у Шацьку, винаймаючи тут будинок. Потро­хи починають налагоджувати побут, хоч і за тисячу кілометрів від рідного дому, інформує «Шацький край».

Найперше, про що запитали у спів­роз­мов­ників, що ж змусило родину, яка має доволі успішний бізнес у рідному місті, комфортне житло, батьків, хоро­ших друзів, покинути все та податися у проти­лежний бік держави?

– На самом деле, жить в Луганске для нас, да и для всех акти­­вистов Майдана, стало очень опасно, – розповідає пані Юлія. – Почти все наши друзья, активисты Майдана с четкой проукраинской гражданской позицией, вынуждены были выехать оттуда. Оставаться в Луганске таким, как мы, стало очень опасно: людей просто похищали, угрожали им и родственникам. Там страшно быть украинцем, активистом, ведь если ты не за Рос­сию, значит ты – бЕндеровец.

Аби ми могли краще уявити собі ситуацію, в якій опинились ці люди, Юлія Олегівна навела приклад: її 12-річний син, прийшовши зі школи, розповів, що там учителі просили дітей сказати, хто під­тримує Україну, а хто – Росію. Син Юрій, звісно, сказав, що він українець, тож у відповідь його назвали нацистом і русофобом. То чого ж іще хотіти, коли навіть у дитячих колективах уже вихо­ву­ється така ненависть до всього, що не є російським? А до цього додати викрадення знайомих активістів, побиття проросійськими активістами тих, хто прийшов 9 березня до пам’ятника Т.Шевченку з дітьми, аби відзначити роковини видатного поета, розбої та напади на торгові заклади, автозаправки, постійну присутність на вулицях озброєних людей…

Але навіть виїхавши з Луганська, як розповідає пані Юлія, її зна­йомі не залишають своєї справи: з міст та регіонів, де тепер тим­часово живуть (Дніпропетровськ, Львів, Київ), допомагають укра­їнській армії, національній гвардії фінансово та матеріально, як у свій час активно підтримували Майдан, вірять, що країна змо­же вистояти у боротьбі з агресором. Днями активісти Луган­щи­ни та Донеччини планують зібратися у Львові чи Києві, тож якщо буде можливість, обов’язково поїдуть і Юрій з Юлією.

– Быть активистом здесь, в западных областях, и у нас, в Луганске и Донецке, это две совершенно разные вещи, – говорить жінка. – Здесь на митингах тебя никто не будет бить битами, стрелять, разгонять. Там даже слово, сказанное на украинском, может стать причиной того, что тебя куда-то увезут и неиз­вестно, вернут ли. Местные люди запуганы, они боятся спать ночами, выходить на улицу.

Подружжя також розповідає, що від місцевої міліції користі не­має, адже майже вся вона перейшла на бік сепаратистів, а її керів­ництво допомогло організувати «народне повстання». Захватом будівлі СБУ в Луганську керували самі ж СБУшники, які протягом місяця звозили в приміщення вогнепальну зброю. Проте на призов сепаратистів озброюватися місцеве населення не піддалося, тож їм довелося «мобілізовувати», як кажуть, кримінальних, нарко­ма­нів та їм подібних, видавати їм зброю.

Правозахисник Олена Степова, яка проживає у м. Свердловськ та є хорошою знайомою родини Уткіних, розповідала їм, як відбувається «мобілізація»: увечері до райцентру приїжджає автобус, забирає цих чоловіків охороняти захоплені об’єкти, а вранці вони усі повертаються з грошима, розкуповують спир­тне в крамницях, і цілий день роз­пи­вають його на дитячих май­дан­чиках чи у скверах. От така вий­шла «кримінальна револю­ція», як кажуть місцеві.

Багато неправди керів­ництво шахт говорить шахта­рям, провокуючи їх: вирахову­вало по 10% із зарплати на ремонт Майдану, погрожувало звільнен­нями, казало, що нова київська влада не буде платити зарплати і регресу шахтарям. А людям легше обуритися, ніж розібратися. Що­до утисків ро­сійськомовного населення, на­віяного російськими ЗМІ, то, як каже пані Юлія, захисту там по­требують, радше лю­ди, які говорять українською.

Сьогодні у так званому керів­ництві Луганщини немає жод­ного луганчанина, тому іде дуже сильна пропаганда з боку Росії. Пенсії за останній місяць вида­вали людям уже під гаслом так званого луганського керів­ницт­ва (хоч і з державного бюджету України), щодня лякають «Правим сектором», бандерівцями, на­віть спеціальні ролики у маршрутках по радіо крутять безпе­рестанку. І що найбільш обурює, як каже пані Юлія, то це активна та потужна проросійська пропаганда деяких церков Московського патріархату.

– В некоторых церквях отцы благословляют женщин идти с иконами впереди танков или БТРов, говорят про антихристов-американцев, про Обаму, который хочет уничтожить пра­вославие. Вобщем, церковь Московского патриархата здесь, на Волыни, и в Луганске – это две совершенно разные вещи! Иногда кажется, что там под прикрытием церкви работает мощное ФСБ России. А это означает, что наступление на регионы идет по всем фронтам. Запугивают работников налоговой, чтобы те перечисляли налоги на их счета, грабят банки, магазины (автомобильный салон опустел за месяц), угрожают людям…

В якісь суперечки чи розмови вступати з людьми, які хочуть приєднання до Росії будь-яким способом, марно, адже вони нікого не хочуть слухати, не сприймають реально ситуацію, жадібно пов­торюючи лише те, що подається з екранів російських ЗМІ. Пояс­нення, чому деякі люди підпадають під вплив проросійських пов­станців, чому повторюють одне: «Рассея! Рассея!», наче зазом­бо­вані, і чому від людей виходить стільки агресії та безумства, Юрій та Юлія не мають.

Тож коли в Донецьку та Луганську стали викрадати активістів Майдану, повертаючи їх побитими та зі слідами тортур, Юрій ви­рішив не ризикувати життям і здоров’ям родини. За лічені дні зібрали усі найнеобхідніші речі у легковий автомобіль та поїхали на Волинь, де мали багато хороших друзів, знайомих, з якими не один рік співпрацювали. Лише переїхавши останній блокпост на півночі Луганщини, а згодом опинившись у Шацьку, вперше за останні місяці сім’я спала спокійно, не боячись, що до оселі ввір­вуться озброєні люди, будуть громити усе та погрожувати.

Коли запитали, чому ж для проживання родина обрала озерний край, відповіли, що у Шацьку їм довелося один раз відпочивати, тут сподобалася природа та люди. Тож побувавши у кількох ра­йонних центрах області, вже у Шацьку випадково побачили ви­віс­ку про оренду/продаж будинку (приміщення колишнього бару «Альф»). Заклад припав до душі подружжю, тож за три дні прийняли рішення не лише тут оселитися, а й відкрити кафе. Дуже сподобалася Уткіним Шацька школа, в яку відправили закінчувати навчальний рік своїх двох дітей. Педагогічний колектив поставився з розумінням до си­туації, в якій опинилися луганчани. Уже познайомилися із су­сі­дами, вдячні, що ті прийняли їх з радістю та розумінням.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---