Швидше, ніж патрони розходяться на передовій пиріжки лучанки

Півтисячі пирогів за добу – таке підкріплення посилає бійцям на передову багатодітна лучанка Світлана Пилипчук.

«У самої четверо дітей, а вона двічі на місяць завантажує бійцям цілий бус пирогів!» – із захопленням розповів Валерій Курстак, який щотижня возить в АТО машину допомоги від небайдужих волинян.

Про це повідомляє «Волинська газета».

Журналісти відвідали помешкання Світлани у приватному секторі мікрорайону «Балка».

Чималенька кухня заставлена дечками і підносами, цукром і мисками з начинкою. Центральний об’єкт інтер’єру – 90-літрова миска для тіста, накрита скатертинкою. А кругом цієї діжі крутиться Світланина помічниця.



– Знайомтеся, це Улянка, – на руки жінка підхоплює донечку.

Дівча в одязі бедрика (хоча швидше – «сонечка») щиро сміється двома зубчиками і знову норовить дістати пальчиком до борошна. Причому любов така до пекарської справи зовсім не дивна: більше половини свого життя (точніше – 7 місяців) Улянка займається пиріжками для атовців.



–Так, випічкою для бійців я зайнялася ще влітку, – підтверджує 37-річна Світлана. – Просто в розмові з волонтерами почула, як хлопці на передовій скучили за домашньою випічкою. А позаяк жодні новини про АТО не могла дивитися спокійно, вирішила: бодай пиріжками підсолоджу таке гірке життя під обстрілами «Градів».

Із тих пір дружна родина Пилипчуків (а це мама Свєта, тато Саша і їхні діти: 17-річний Максим, на два роки молодший Антін, 3-річна Христинка і 5-місячна Уляся) взялася за благородну, але дуже копітку роботу.

Запитаєте, чому копітку? Бо навіть замісити 90-літрову миску тіста – вручну! – це вже великого вартує.

Аби здоровенна діжа наповнилася пахучим тістом, у миску закидаються 20 кілограмів борошна, 60 яєць, виливаються слоїки молока й літри олії, додаються кілограми масла, цукру, дріжджів.

Задоволення не з дешевих. Але тісто яке виходить слухняне, еластичне.

– Це перевірений рецепт, іще моя покійна бабуся Марія такі готувала, – обтерши від борошна руки, показує господиня старенького блокнота. – Коли взялася за першу партію «солдатських» пиріжків, настільки велику порцію замісила, що пекла 26 годин поспіль (і це при тому, що вдома чоловік і четверо дітей!). Але нічого: наловчилася. Щоразу процес скорочується приблизно на годину. І тепер на виготовлення 500 пиріжків у мене йде всього 18 годин (із шостої ранку до 12-ї ночі).

– Рідні не сваряться, що ви на чужих чоловіків стільки часу витрачаєте?

– Що ви?! Навпаки – допомагають! Чоловік Саша відповідає за купівлю всіх продуктів і доставку «на дом». Діти допомагають позмазувати олією бляшки (а їх майже 20 штук).

У мить, коли мама Свєта розхвалює своїх помічників, із навчання повертається старший із синів, Максим. Трохи ніяковіючи від гурту незнайомок, юнак бере на руки Уляну і йде вкладати її спати.



– Із чоловіками мені ду-у-уже пощастило. Якби не їхня підтримка, сиділи би наші бійці без смаколиків, – погоджується Світлана, доки забирає тарілки з-під яблук і вишень, ставить дрильовані сливи й зазначає: цукру насипати чайну ложечку з верхом.

Щоб заготовити вдосталь начинки, зізнається жінка, ціле літо родиною консервували, сушили, варили, заморожували все, що родило: полуниці, чорниці, вишні, смородину, аґрус, яблука, груші. Що вдома не вмішувалося, роздавали на зберігання друзям та сусідам.

–А до речі, бійцям яка начинка найбільше до вподоби?

– Телефонують і дякують за всякі. «Ваші пиріжки, – кажуть, – швидше за патрони розходяться». Єдиний раз майже не дзвонили – так це коли під Дебальцевим пекло було. Я тоді відразу зрозуміла: щось недобре коїться. Тож пиріжки мої – наче воєнний барометр, – сміється господиня. – А щодо начинки, то найбільше хлопцям смакують вишні й сир.



– То ви все з ринку та з магазину берете? За власні гроші?

– Так, за свої. Щоправда, спілка афганців із борошном трохи допомагає, банки з повидлом та ягодами привозить. Усе ж решта мій Саша купляє. Дякувати Богу, він у мене підприємець, то грошей поки вистачає.

– А сили вам самій не бракує? Для півтисячі пирогів помічники геть би не завадили: сусіди, наприклад, чи подруги?

– В кожного свої клопоти: робота, сім’я, – виправдовує всіх жінка. – Та й сама я, коли діти хворіють або звіти квартальні здаю (Світлана, виявляється, ще й бухгалтером працює, – авт.), з випічкою відкладаю на наступний тиждень. Словом, усе добре. Головне, аби хлопцям нашим тяжко не було. Аби відчували, що ми їх любимо та чекаємо живими і здоровими.

Через годину з духовки вже просяться перші 20 пиріжків: рум’яних, пахучих, смачнючих. Щойно схолонувши, вони будуть дбайливо складені у картонні коробки, які чекають у вітальні.



Поруч із пиріжками ляжуть дитячі малюнки й побажання миру та перемоги.



А через годин 14-16 ящики, надійно заліплені скотчем, будуть розкриватися руками, які щойно тримали автомат чи ремонтували бетеера.

Вкусивши духмяного пиріжка, боєць полине до отчого дому, подумки обійме маму та дружину, поцілує діток. І потім, коли вже нічого не стрілятиме й не гуркотітиме, передзвонить до Світлани, аби сказати: «Щире дякую. Від усіх наших хлопців...»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---