Світлана Синюк: «Якщо не можеш допомогти людині матеріально – ти завжди можеш допомогти словом, підтримкою, обіймами»*

Лучанка Світлана Синюк – чудова мама двох дітей, любляча дружина та турботлива донька стареньких батьків. Окрім того, майже все доросле життя вона присвятила допомозі та підтримці людей із соціально незахищених категорій населення – пенсіонерам, важкохворим, дітям…

Із самого початку професійна діяльність цієї тендітної жінки пов’язана із підтримкою людей, яким особливо непросто, не побоюсь цього слова, виживати у цьому світі – пенсіонерів. Протягом десяти років Світлана працювала у відділенні обслуговування пенсійних карток, ще вісім років життя вона віддала роботі в громадській приймальні Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Сьогодні Світлана Синюк працює у Територіальному центрі соціального обслуговування міста Луцька.

«Якщо не можеш допомогти людині матеріально – ти завжди можеш допомогти словом, підтримкою, обіймами», – переконана вона.

Про сумні життєві віражі своїх підопічних, а також про історії зі щасливим фіналом, про радість і сльози та про те, чому вирішила йти до Луцької міської ради від політичної партії «ЗА Майбутнє», Світлана Синюк розповіла в інтерв’ю кореспонденту Інформаційного агентства Волинські Новини.

«У міській раді першочергово лобіюватиму соціальні питання»

Світлана зізналася, що зовсім не планувала йти у політику та претендувати на крісло депутата в міській раді, проте жінка вважає, що відстоювання інтересів соціально незахищених категорій населення – її покликання.

– Захищати людей, яким найбільше потрібна підтримка, – в моєму пріоритеті. Ви знаєте, так склалося, що десять років обіймаючи посаду у відділі зарплатних, пенсійних та соціальних карток ПриватБанку, я працювала з людьми старшого віку і водночас зі студентами. Це коли вже вийшла у декрет, цю роботу розділили між двома різними відділеннями. Але тоді так сталося, що почала я працювати із людьми старшого віку: вслухатися у їхні питання та проблеми.«Мамо, я такий радий! Тепер можу похвалитися друзям у школі, що моя мама нарешті йде в депутати, щоб ще більше допомагати людям!»

– Моїй старшій доні 26 років. Вона перебуває у декреті. До цього працювала в міській раді головним юристом адміністративної комісії. А сину 14. Він навчається у дев’ятому класі. У майбутньому мріє стати програмістом. Ще в мене є чоловік, мама і тато. Сім’я невелика, але дружна. Як планую давати раду? У будь-якому разі улюблену роботу не покину, бо я заради неї навіть не пішла у відпустку. Колеги мене усіляко підтримують, зокрема й мою мрію бути депутатом і допомагати людям. Коли я отримала пропозицію взяти участь у виборах, найпершим мене підтримав мій син. Саме він твердо сказав «Так!». «Мамо, я такий радий! Тепер можу похвалитися друзям у школі, що моя мама йде в депутати, щоб ще більше допомагати людям!» – зрадів він. Натомість донька сказала, що допоможе, чим зможе у сфері юридичних питань. Зять зізнався, що взагалі здивувався, що мені запропонували це тільки зараз. «Усіляко вам будемо допомагати», – пообіцяв. А от мама з татом дають мені дуже велику моральну підтримку. Не минає й дня, щоб не отримала від них телефонного дзвінка. «Світланко, як ти почуваєшся? Що у тебе нового?» – цікавляться.«Працюючи з незнайомими людьми пенсійного віку, потрібно мати у запасі неабиякий терпець»

– Є різні люди, і до всіх потрібно звикати. Саме у відділі обслуговування пенсійних карток я й навчилася спілкуватися з такою категорією людей, як пенсіонери, адже ми складали мовний модуль, нас вчили розмовляти з людьми поважного віку тощо, – розповіла жінка.

«Пропускаю страждання людей через власне серце. Із тих, хто звертався у Фонд по допомогу, не забула нікого. Історії цих людей глибоко закарбувалися у саму душу»

Після роботи в банку Світлана Синюк почала працювати у Фонді Ігоря Палиці «Тільки разом», у якому, обіймаючи різні посади, затрималася аж на вісім років.

– Я обіймала різні посади: від менеджера на початку до керівника громадської приймальні. Через мене пройшло близько 40 тисяч людей, які отримали матеріальну допомогу. І ще велика кількість тих, кому просто надавали різноманітні консультації. Насправді до Фонду йшли не лише по матеріальну допомогу, а й по добре слово. З 2012 року я в команді Ігоря Палиці. Бачу, що ця людина робить для міста, для області та для людей. Його пріоритетом є допомога незахищеним верствам населення – малозабезпеченим, людям з інвалідністю тощо. Від нього ми навчилися бути небайдужими до чужої біди, більш добрими та людяними. Якщо не можеш допомогти людині матеріально – ти завжди можеш допомогти морально: словом, підтримкою, обіймами.

Світлана переконана, що із тих, хто приходить до Фонду по матеріальну допомогу, є й такі люди, які потребують саме доброго слова: поради та підтримки.

– Завдяки роботі у Фонді Ігоря Палиці «Тільки разом» відбулася переоцінка цінностей. І саме тому я прийняла пропозицію піти депутатом у міську раду.Зі слів кандидатки в депутати, робота у Фонді мала свої «підводні камені», зокрема складний моральний фактор.

– У Фонді не так важко працювати фізично, як морально. Адже коли людина приходить з бідою, і від певної суми коштів залежить, чи отримає вона медичну допомогу, чи зроблять їй операцію, зрештою, чи буде вона жити взагалі, це дуже складно сприйняти. Я дуже співчуваю таким людям, а їхні страждання мимоволі пропускаю через власне серце. Я не забула нікого. Історії цих людей глибоко закарбувалися у саму душу, – каже Світлана.

«До нас приходила мама дівчинки, якій потрібно було трансплантувати печінку. Сьогодні бачити її живою та здоровою – найбільша радість!»

Колишня очільниця громадської приймальні Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» може розповісти тисячі історій, де кошти, які виділяв на лікування Ігор Палиця, ставали останньою рятівною соломинкою для людей, останньою надією.

– Ми намагалися зробити все, щоб цим людям допомогти. Їхні долі надзвичайно складні. Хочеш чи ні – а весь цей біль залишається у серці, проходить через внутрішні переконання і врешті змінює тебе повністю.

Світлана зітхнула і продовжила…

– Найважче, коли хворіють діти. Зокрема коли кошти на лікування дитини збираємо не тільки ми. Пам’ятаю історію дівчинки, якій від мами пересадили печінку. Гроші на її лікування збирали цілим світом. Я сама ходила квартирами й по крупинках допомагала зібрати потрібну суму. Бо знала, що можу допомогти, зокрема пройтися, донести до людей потрібну інформацію, попросити про допомогу. Спочатку гроші збирали під’їздом, потім по сусідніх будинках – я була на чолі цієї групи. І тепер, коли бачу ту дівчинку живою і здоровою, а вона живе у моєму районі, – це для мене найбільша радість!«Не раз доводилось і плакати разом із тими, хто приходив по допомогу»

– Молоді мами ще намагаються тримати себе в руках, а старші люди – ні. Вони більш щирі. Що у них на душі, те одразу й викладають. У них сльози – і я, однозначно, з ними плачу. У мене якась така психіка, що тільки хтось поруч заплаче, і в мене з’являються непрохані сльози, і я уже не можу їх контролювати чи зупинити на емоційному рівні. Це дуже наболіле питання. У такі моменти я дякую Богу за те, що не на місці тієї людини, яка втрапила у біду чи змушена боротися із важкою недугою. І дуже хочеться цю людину підтримати. Бо якщо підтримати її морально, то мені здається, що на 10% хвороба уже відступає, – в очах жінки зрадницьки заблищала непрохана сльоза.

«До роботи у територіальному центрі не уявляла, що людина, яка вийшла на пенсію, може отримати такий великий спектр безплатних послуг»

Нині Світлана Синюк працює в територіальному центрі соціального обслуговування міста Луцька у відділенні денного перебування громадян.
– На обліку в нашому відділенні – близько 1400 осіб. Це люди, які досягли пенсійного віку, мають інвалідність або на сьогодні є одинокими. Вони можуть прийти до нас і скористатися усіма послугами територіального центру: безплатно постригтися, зайти в кімнату дарованого одягу, отримати допомогу сантехніка, електрика чи столяра, відремонтувати годинник, поточити ножі, сапки, ножиці… Одне слово, доти, доки я тут не працювала, то не уявляла, що людина, яка вийшла на пенсію, може отримати такий великий спектр послуг.

Незалежно від того, чи є в старшої людини діти, чи немає, вона отримує таку допомогу із місцевого бюджету. Для цього потрібно всього лиш стати на облік. Водночас до територіального центру приходять і люди без постійного місця проживання, утім ця категорія населення може вдаватися до послуг закладу лише за рішенням міської ради.

– Ми можемо їх безплатно харчувати, дозволити користуватися кімнатою дарованих речей, але, на жаль, перебувати у терцентрі вони можуть лише в робочі години – послуги нічного перебування у нас, на жаль, немає.Зі слів Світлани, у територіальному центрі є багато відділень, зокрема відділення денного, домашнього догляду (коли соціальні працівники ходять на дім, допомагають стареньким по господарству, відвідувати магазин, заклади соціального забезпечення, медичну установу тощо, – ВН). Також є в установі й відділ психологічної допомоги, працівники якого обслуговують людей з психічними відхиленнями, які перебувають на обліку. Вони можуть тут користуватися послугами, але лише протягом дня, у робочі години.«Жінка, яка понад 60 років працювала у пологовому будинку, тепер ледь животіє на мізерну пенсію»

– Історії моїх підопічних прикрі тим, що наша держава не думає про своїх громадян. Чому людина, пропрацювавши 40, 50 і навіть 60 років, не має права на гідну старість? Я знаю жіночку, яка до 80 років працювала у пологому будинку. Вона 60 років віддала роботі. В минулі роки вона в’язала теплі рукавчики та шкарпетки та передавала українським захисникам на фронт. Так, її відзначили і подякою міського голови, й Ігоря Поліщука як радника, але дуже прикро те, що її пенсії не вистачає навіть на лікування. Тобто що виходить? Вона всіляко намагається допомагати іншим. Їй звозять нитки, вона плете ті рукавиці. А держава на своєму рівні зовсім не турбується про неї, – зітхає співрозмовниця.

«Ігор Поліщук народжений, щоб бути мером»

– З Ігорем Поліщуком ми познайомились у 2012 році, тоді ж я познайомилася з Ігорем Палицею. Я прийшла у Фонд, де він уже працював юристом. Можна сказати, що він був моїм куратором, розповів, у чому полягає суть моєї роботи. Ігор Ігорович, хоч і молода людина, але скільки в нього досвіду, чуйності та таланту до цієї посади, яку він наразі обіймає. Я сподіваюся, що він стане мером Луцька, бо, на мою думку, він народжений для цієї посади. Я впевнена на 100%, що він на своєму місці, бо такі зміни, які відбулися у Луцьку за останні три роки, не відбувалися десятиліттями.«Якщо на мене литимуть бруд, буду доводити протилежне вчинками»

– Мені здається, що за свої 45 років я нічого поганого нікому не зробила. Такі речі про мене навіть придумати складно. Все-таки я в команді Ігоря Петровича вже вісім років і ще не чула неприємних слів на свою адресу. Я щиро сподіваюся, що люди будуть толерантними, розумними і не поширюватимуть ніякого бруду, бо я насправді щира людина. Дуже люблю людей, особливо старшого віку. І всіляко намагаюся їм допомагати. Сподіваюсь, що брудної і безпідставної критики на мою адресу не буде, але якщо таке й трапиться, то будемо доводити своїми вчинками протилежне, – твердо акцентувала пані Світлана.Насамкінець кандидатка у депутати зазначила, що не можна ігнорувати місцеві вибори, адже лише так ми можемо хоч щось змінити.

– Ми (працівники територіального центру, – ВН) постійно спілкуємося з людьми і просимо їх прийти на вибори. Доносимо інформацію, як правильно ставити позначку у виборчому бюлетені. І мені здається, що цей рік буде більш активним, ніж попередні. Але на кожній зустрічі ми нагадуємо людям: «Без вас рішення не буде! Лише ви можете прийти і щось змінити, хай скільки вам років. Ви маєте прийти на виборчі дільниці і зробити вибір». Старші мають привести за руку молодь, а молодь – старших людей. Так ми їх просимо і сподіваємося на розуміння.Розмовляла Вікторія СЕМЕНЮК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---