Волинянка-довгожителька розповіла про свою найбільшу мрію

Будинок рожищанки Юлії Яківни Личманюк потопає у ліліях, чорнобривцях та майорах. Сьогоднішнього спекотного літа у небагатьох господинь побачиш таку красу.

«Я воду на сонці грію на огірки та помідори, а мама квіти підливає. Дуже вже любить вона квіти, ранесенько встане – і в квітник: милується різнобарв’ям рослин, насичується їх чаруючим ароматом, а як дбайливо їх доглядає, годі й говорити», - розповідає дочка Софія Вірна, яка проживає з сім’єю у батьківському помешканні.

«Напевно, більшої трудівниці як бабуся Юля, нема на нашій вулиці. У свої поважні роки вона ще молодому дасть фору з сапою в руках. І дуже добра вона жінка, ніколи нікому слова поганого не скаже», - так характеризують Юлію Яківну сусідки.

«Наша мама велика трудівниця, – підтверджує слова сусідок і дочка Софія. – Буває, прошу її: «Мамо, посидь, відпочинь, ми самі зробимо». Вже ж напрацювалась за життя, бо пережити довелося чимало. А де там. Постійно у русі, постійно в роботі».

На долю Юлії Личманюк і справді випало немало випробувань, але жінка завжди намагалась їх долати з вірою в серці та добром до людей. Напевно, за її щирість та доброту до ближнього і дарував Бог довгого віку нашій співрозмовниці, бо днями бабуся відзначила свій 90-річний ювілей.

Юлія Личманюк була пізньою дитиною у своїх батьків – бідного селянського подружжя із села Варешин Люблінського воєводства. Троє старших дітей повмирали малими, тож Юлію мама народила вже після сорока.

З дитячих літ дівчина змушена була допомагати батькам. Спочатку бавила молодшу сестру Ліду, а згодом зі старшим братом і в полі допомагали, і по господарству.

Назавжди закарбувались в пам’яті жінки воєнні роки. Голод, холод, а тут її, чотирнадцятирічну, німець ще й на примусові роботи записав. Уникнути вивезення вдалося завдяки багатому польському пану з сусіднього села, в якого стала наймитувати.

Донині пам’ятає бабуся і жахіття примусового переселення у 1945-ому, коли на їхнє українське село напали польські вояки, палили і мучили людей. Як вони тікали, і як повернувшись після нападу до свого дому, аби дізнатись про долю бабусі, Юлія потрапила під ворожу кулю. Щоправда, Бог вберіг юнку – куля пролетіла в міліметрі від її голови.

Зі слів Юлії Яківни, нелегко було покидати рідні обжиті місця. З невеликими пожитками її родину, як і багато інших українських сімей, вивезли в Херсонську область. Лише рік прожили вони в незвичній степовій місцині, згодом вирішили повертатися ближче до рідного дому. Так і опинились на Волині. Спочатку жила в Кульчині біля Луцька, а в 1953-ому, після одруження з парубком із села Славне Ківерцівського району, почали будуватися у Рожищі.

«Мій чоловік Микола Іванович був будівельником, майстровитою людиною. Не один будинок звів у довколишніх селах, тож і у своїй хаті все робив власними руками. А я в Дубищі на торфі працювала, в Рожищі на чухральні вовни, пізніше дев’ятнадцять років на фабриці «Динамо», і навіть у будівельній бригаді. Це ж тільки подумати, міст через Стир мало не вручну будували», - розповідає про свої нелегкі трудові будні бабуся.
«Ви не повірите, але коли ми тримали корову, мама серпом нажне і в’язками наносить сіна худобі на цілу зиму. І це на восьмому десятку життя. Ми її вмовляємо, бо ж від людей сором, а вона на своєму, не можу без роботи», - розповідає дочка Софія Іванівна Вірна та додає, що навіть нині у свої дев’яносто ще хворій подрузі город ходить обробляти, і в оселі їй допомагає.

А Юлія Іванівна, слухаючи нашу розмову, ніби виправдовується: «Не можу без роботи сидіти. Як роблю, то й живу, бо відчуваю свою користь у цьому світі».

Навіть довгими зимовими вечорами знаходить жінка заняття для своїх рук. У молоді роки Юлія Яківна захоплювалась вишиванням. Рушники, серветки, картини, скатертини – все це прикрашає оселю бабусі Юлії.

Зараз, коли зір погіршився, плете гачком килимки. Ще й сусідок навчає цьому давньому ремеслу. А за роботою може тихенько наспівувати рідну українську пісню. Бог наділив Юлію Яківну гарним голосом.

«Раніше, коли були молоді, ввечері позбираємося з подругами і співаємо. Душа раділа, всі життєві турботи відходили, здавались якимось неважливими. Сьогодні вже нема з ким співати, повідходили подруги в інший світ», - з ноткою суму говорить бабуся Юлія.

Та коли до Юлії Яківни звернулись за допомогою дівчата-студентки, які збирали давній фольклор, бабуся з радістю заспівала і переповіла їм слова аж більше двох десятків маловідомих українських пісень. І нас зворушила до глибини душі, коли затягнула свою улюблену пісню, якої навчилась ще від дідуся - «На Україні гарні вечори, а ще гарніші ночі».

Співаючи про щемливі зустрічі закоханих, добрим словом згадала Юлія Яківна і свого чоловіка Миколу Івановича. Вже близько трьох десятків літ, як залишилась вона вдовою, але береже в серці донині спогади про того, хто став їй підтримкою і опорою в житті, з ким народила і виховала двох доньок, була щасливою мамою і дружиною.

«Зараз тішуся дітьми, онуками і правнуками (протягом усього нашого спілкування біля бабусі тулилися правнуки Артем та Максим, з якими ми її й сфотографували, - ВН), які добре мене доглядають, і молюся, аби швидше закінчилася війна на сході та щасливо повернувся додому онук Олександр, який є військовим-контрактником», - зі сльозами на очах говорить Юлія Яківна.

У день 90-річчя були теплі вітання від рідних, море квітів, які так любить Юлія Яківна, і найголовніше – дзвінок від онука Олександра зі сходу.

А свято обов’язково ще буде. Тоді, коли запанує мир над Україною і гуртом збереться вся велика родина. Нині це найбільша мрія поважної ювілярки, яка не зі слів знає, якого лиха може наробити війна.

Тетяна БОЯРИН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---