Волинський будівельник знімає на відеокамеру серіали та президентів

Випускник столичного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, професійний кінооператор з двадцятирічним стажем роботи, який працював у знімальній групі першого українського телесеріалу «Роксолана», тепер – мешканець Москви і співробітник продакшн-студії, яка знімає інавгурації президентів Росії, народжений і прописаний у Володимирі-Волинському Юрій Кравчишин – саме з ним моя розмова.
Подає ZIK.

Понад десятиліття тому ми познайомились з Юрієм на весіллі спільних друзів, де студент-кіношник Кравчишин знімав сімейне відео – задля практики та заробітку. Тепер навпроти мене сидить зрілий чоловік, неквапно розмовляє. Правда, під час спілкування він дещо засмутив своїм песимізмом, зате вкотре здивував першокласним почуттям гумору.


«За Володимиром-Волинським сумую, за Україною – ні»

– Юрію, ти там, на чужині, сумуєш за батьківщиною, за рідним містом, за юнацькими роками, друзями?

– За Володимиром-Волинським – так, за Україною – ні. Не можу часто сюди приїздити, бо дуже сентиментальний, мені шкода тих людей, які тут усе життя мордуються.

– А де ж люди не мордуються?

– Їздив багато по світах, тому можу порівняти. Так мордуються ще за МКАДом, тобто за московською кільцевою автодорогою. Бо у самій Москві зарплата тисяча доларів, а за кільцем – сто, як і в Україні. Тому жителів цих місць і називають «замкадиші» (сміється).

– Тобто сьогодні ти вже не зміг би повернутись в Україну і працювати у нашому кіно?

– Як можна працювати у тому, чого нема? Даруйте, але я не лише для кіно, а й для України загалом не бачу перспектив. Треба щось чи когось міняти... Бо нестримно виникає бажання емігрувати. Причому не лише у мене.

– Є люди чи речі, які тобі шкода було б залишити тут, в Україні?

– Так. Мою улюблену машину марки «Мерседес» (сміється).

«Маю колоритну зовнішність, якраз таку, щоб грати бандитів, прокурорів, міліціонерів, охоронців»

– Нещодавно бачила тебе у російській програмі «Следствие вели», що транслюється на телеканалі «Інтер» і яку веде Леонід Каневський, актор культового радянського серіалу «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Пробуєш скуштувати ще й акторського хліба?

– Так, інколи запрошують на зйомки. Маю колоритну зовнішність, якраз таку, щоб грати бандитів, прокурорів, міліціонерів, охоронців (сміється).

– Чула, ти також знімався в котромусь з українських телесеріалів?

– У двадцятисерійному блокбастері, пригодницькому серіалі «Запороги», який вийшов у 2005 році. Ми з другом Валєрою Умрихіним в одних серіях грали бандитів, а в інших – охоронців. В центрі уваги серіалу – образ гетьмана Івана Сірка, котрий жив у сімнадцятому столітті. Саме він підписав знаменитий лист козаків до турецького султана, виграв понад півсотні битв. Хоч гетьман, як кожен козак, любив погульбанити, кажуть, за своїх людей стояв горою. У серіалі минуле перегукується з українським сьогоденням, в якому живе далекий нащадок Сірка.

– Хто з відомих режисерів чи операторів найбільше вплинув на твій світогляд? Або з ким би ти хотів ще співпрацювати?

– У першу чергу з тим, хто платить за працю. Раніше знімав художнє і документальне кіно, тепер – концерти у Кремлівському палаці чи палаці «Олімпійський». Людям це подобається, вони за це готові віддати гроші. А мені подобається знімати великі рок-фести, такі, наприклад, як «Нашествие» – один з найбільших рокових фестивалів СНД.

– Що ти ще любиш, окрім кіно?

– Спати і свій «Мерседес» (усміхається).

«Лише з четвертої спроби я вступив у кіноінститут»

– Якби твоє життя, як кіноплівку, відмотати на років двадцять назад, чи хотів би знову поєднати його з кіно?

– Напевно, так, але йшов би до кіно уже іншим шляхом. Через кіно, а не через ПТУ (сміється). Справа в тому, що перед кіноінститутом я закінчив професійно-технічне училище, ще два роки «крутив баранку» – працював водієм будівельного крана у Володимирі-Волинському, бо провалився на іспитах на факультет операторської майстерності. Потім я напросився в будинок культури, робітником сцени, бо надто вже мене культура вабила. Дуже вдячний по сьогодні Богдану Степановичу Березі, на жаль, покійному, за те, що він таки взяв мене під своє «крило», влаштував у фотолабораторію, де я міг спокійно готуватися до вступу в інститут, експериментувати з фотографією. Це сьогодні нікого не здивуєш кольоровими чи комбінованими фото, а тоді їх робили справжні майстри, які самі змішували хімреактиви, вдихали їх випари...

Лише з четвертої спроби я вступив у кіноінститут. Два роки надсилав поштою свої фотороботи, двічі отримував відповідь – не пройшов творчий конкурс. Як не пройшов? – дивувався я, у мене ж такі чудові творчі роботи! На третій рік сам поїхав у Київ, думав, розберусь з цією нетямущою приймальною комісією. Хтось із викладачів показав мені роботи абітурієнта, якого щойно зарахували на навчання. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: мої фотографії – лайно. У тодішньому Володимирі фотографи робили лише стандартні документальні фото – на паспорт, весілля, похорони, я не мав у кого вчитися. Коли нарешті дізнався про вимоги до фото, то почав серйозно готуватися, робити жанрові композиції, пейзажі.

Мені, хлопцеві з провінції, важкувато було дотягнутись до того рівня знань, який мали столичні абітурієнти. Наскільки мені відомо, в СРСР було лише два кіновузи – Всесоюзний державний інститут кінематографії у Москві і Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Уявіть, яким був конкурс, коли на деякі факультети набирали лише по п’ять-десять осіб. Причому заочного навчання у моїй професії взагалі не існувало. У рік, коли я вступив до інституту, з майже сотні абітурієнтів відібрали лише п’ятьох. Бо тут ніколи не було потоку, такого, наприклад, як у педагогічних чи юридичних вузах. Ще під час навчання запланував працювати у документальному кіно, але не судилось – імперія СРСР розвалилась, в молодій Україні теж була руїна, колишнього директора заводу, президента Кучму, кінематограф не цікавив, майже як і теперішню владу... Цехи кіностудій спорожніли.

Як казав мій викладач Ізраїль Цалєвич Гольдштейн, котрий з камерою у руках пройшов усю війну, знімав оборону Сталінграда: «Розумію, чому їм не треба документального кіно – бо нащадки подивились би ці кіносвідчення і сказали: чому такий безлад? Хто у ті часи був начальником?»... Тепер сюжети для телебачення знімають на цифрові носії, потім з них відео стирають і знову знімають. А от плівка – лише на раз, тому зйомку треба добре обдумати, щоб не схибити.

– Зізнайся, ти мріяв про «Голлівуд»?

– Мріяти можна про що завгодно, але реальне життя вимагає бути практиком, заробляти на хліб насущний.

– Юрію, ти обрав для себе такий рідкісний у нашому аграрному регіоні фах – кінооператор. Чому? Що тебе до цього підштовхнуло?

– У дитинстві я не надто задумувався, ким буду у дорослому віці, аж поки не побував у санаторії, в селі Згорани Любомльського району. Спочатку там лікувався мій товариш-однокласник, до цього – сусід. Я ж вблагав маму, щоб вона пішла зі мною у лікарню і «порішала» моє направлення у Згорани. Все вдалось. Там чи не щовечора «крутили» кіно, а перед ним показували документальні фільми чи кіножурнали. Одного дня йшов так званий «фільм про фільм», про те, як знімали знамениту радянську стрічку про царського митника Верещагіна – «Біле сонце пустелі». Саме тоді, у темряві санаторного кінозалу, напевно, і зародилось у мені бажання стати оператором...

Пізніше, коли вже працював у будинку культури, почав сам робити аматорське кіно. Було весело. Якось ми з колегами зняли короткометражку-пародію на директора Богдана Березу, на те, як він проводить наради і як ми неохоче на них збираємось. Якось він поїхав на нараду до Луцька, а ми тим часом таємно проникли на локації – у його кабінет; роздали ролі і дружно гукнули: мотор! Звісно, як це традиційно було у СРСР, хтось доніс... У нас відібрали плівку, дали по догані. Та фільм з часом все одно вийшов, бо за нас замовили слівце добрі люди, а плівку ми заздалегідь, з повинними головами, віддали не ту. Потім була ще одна гумористична короткометражка про те, як молодята після весілля, у першу шлюбну ніч, рахують у ліжку перепійні гроші...

– Нещодавно я бачила точнісінько такий самий сюжет – у кіноаматорів з луцької кіностудії «Волинь», в цьогорічній однохвилинці «Мані, мані»...

– Дивно, бо цей сюжет ми придумали з друзями у 1986 році, в мене до нині є плівка з фільмом, можемо переглянути при нагоді. От тільки де тепер, у час цифрових технологій, взяти кінопроектор?




«У серіал «Роксолана» потрапив через відсутність вибору»

– Як тебе доля занесла у телевізійний серіал «Роксолана»?

– Я закінчував інститут у 1993 році – розвал Союзу, безгрошів’я... Знаєш, усе тоді було, як у древньому проклятті: щоб ти жив в епоху перемін.

У серіал потрапив через відсутність вибору, хоч завжди хотів працювати не на телебаченні, а в документальному кіно, яке, на жаль, тихо помирало. Режисер Борис Небієрідзе набирав групу на зйомки «Роксолани». Це були голодні 90-ті роки, проте у чомусь чудові і безпосередні. Ми прибули в казкову Ялту весною, а виїхали восени. Тепер, коли ти працюєш у кіно, то маєш каву, чай, гарячий обід – про це дбають адміністратори. А тоді на зйомках у Ялті у нас навіть води не було, харчувалися за власні кошти, а хто не мав – то голодував. Лише через місяць директор серіалу пошкодував нас і почав привозити щодня сорокалітровий бідон сирої води. Так що теперішнє кіно – просто фантастика!

– Де фантастика? В Україні чи у Росії?

– Не мешкаю в Україні, тому й говорити про неї не буду. А тоді, у Ялті, за місяць зйомок зарплатня становила десять доларів, за які нереально було прожити. Добре, що перед початком роботи над серіалом я пригнав з-за кордону іномарку, яку успішно продав і мав гроші на їжу та пиво. Та попри усі труднощі – молодість завжди прекрасна, саме так я й почувався. Атмосфера спілкування тоді була легкою, а люди – добрими. Хоч ми і важко працювали, вставали вдосвіта, знімали до третьої ночі, проте встигали і насолодитись життям.

– Ти теж, як безліч українських чоловіків, був закоханий у головну героїню Роксолану, яку грала Ольга Сумська?

– А ось і ні. Мені надзвичайно симпатизувала виконавиця другорядної ролі Радмила Щоголєва, пізніше вона грала Гелю, сценічну подругу Вєрки Сердючки. Ну, дуже вже гарнюня жіночка та Радмила!

Знімав інавгурації двох російських президентів – Путіна і Медведєва

– За двадцять років роботи оператором чи знімав ти події, які тим чи іншим чином впливали на долю країни, суспільства, світу?

– Ой, як пафосно звучить... Дійсно, якимось чином будь-яка подія у світі впливає на кожного з нас. Знімав інавгурації двох російських президентів – Путіна і Медведєва, фальсифікацію виборів у Миколаївській області – напередодні Помаранчевої революції... Тепер працюю оператором телевізійного крана, співпрацюю з однією з найпотужніших московських продакшн-компаній, яка, в свою чергу, співпрацює з телеканалом «Москва 24».

– Як символічно – ти пройшов життєвий шлях від будівельного крана до крана телевізійного...

– Дійсно, та чомусь ніколи про це не думав...

Світлана ФЕДОНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---