USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Впізнала свій будинок на відео з TikTok кадирівців. Історія жінки, яка втекла до Луцька з Рубіжного

25 Травня 2022 07:00
55-річна Ольга Козлова – з Рубіжного на Луганщині. Зараз із сином, невісткою та онуком вона мешкає в Луцьку.

Її рідне місто спіткала доля сирійського Алеппо: там не лишилося вцілілих шкіл, лікарень, адміністративних будівель чи житлових кварталів, а у дворах – кладовища. Російські окупанти повністю знищили Рубіжне. До приходу «руского міра» там жили і працювали майже 60 тисяч людей.

Інформаційному агентству Волинські Новини Ольга Козлова, вчителька початкових класів із понад 30-річним досвідом, розповідає про те, що пережила після 24 лютого 2022 року.

Жінка спокійно говорить про бомбардування міста, евакуацію під обстрілами, які не припинялися ні на мить, натомість не може стримати сліз, коли згадує про своїх учнів-четвертокласників (із багатьма нині втрачено зв’язок).

Далі її пряма мова.

34 РОКИ ПРОПРАЦЮВАЛА В ОДНІЙ ШКОЛІ

До 13 березня 2022 року я проживала в Рубіжному Луганської області. Це невелике місто на сході України. Там створила сім’ю. Маю двох дорослих синів, онука. Чоловік, на жаль, помер п’ять років тому. І батьків, на жаль, уже немає.

Як тільки закінчила в 1986 році Лисичанське педагогічне училище (зараз Лисичанський педагогічний коледж, – ВН), потрапила за розподілом у Рубіжне. Рік попрацювала і пішла навчатися на заочне відділення за тим же фахом (початкове навчання та виховання). Закінчила Ворошиловградський педагогічний інститут (нині Луганський національний університет імені Тараса Шевченка).

Працювала вчителем початкових класів. 34 роки – в одній школі. Після реформування системи освіти нашу школу реорганізували в ліцей (звідти прибрали початкові класи) і нас порозкидали по іншим школах міста, тому з вересня 2021 року я працювала в новій школі.

Кілька років тому впровадили Нову українську школу. У мене це перший випускний клас за цією програмою – діти четвертого класу, більшість із яких позбавили всього…

Ті, хто зміг виїхати на підконтрольну Україні територію, продовжують навчання. Я підтримую з ними зв’язок. А ті, хто, на жаль, під окупацією…

Ще 23 лютого ми проводили заняття. З усіх шкіл міста в нашій облаштовано бомбосховище. Його зробили силами адміністрації. Оскільки були розмови про можливість нового нападу, в підвалі виділили приміщення для кожного класу, батьки приготували для дітей воду, скляночки, медикаменти і ми про всяк випадок проводили навчальні тренування. Тоді дітям це було цікаво: ми спустилися, трохи посиділи, а потім повернулися на уроки.

ПРИЦІЛЬНО НАС ПОЧАЛИ «ВІТАТИ» НА 8 БЕРЕЗНЯ

А 24 лютого ми вже не вийшли на роботу.

Спершу десь далеко-далеко розпочалися вибухи.

Мене розбудив старший син, сказав: «У нас, у Харкові, бомблять. У вас усе тихо?»
Ольга Козлова на тюльпановому полі у Волинській області

Дуже близько до міста російські війська підійшли з березня. Вибухи лунали все ближче. Всі говорять про прильоти і відльоти. Можливо, ті, хто був пов’язаний з армією, ще розуміють, де прильот, а де відльот. А коли ти цивільна людина, а все навколо летить, свистить, то в будь-якому разі лякаєшся.

Гарно, прицільно, нас почали «вітати» на 8 березня. Хоча по місту добре прилітало й до цього.

Першу ніч я провела вдома. Але одній у квартирі було, м’яко кажучи, доволі некомфортно. Потім знайомі запропонували перейти до них у підвал. Він розташований під рестораном, тому, можна сказати, в нас там були лакшері умови. Загалом нас там перебувало близько 30 людей. Були і діти, і дорослі, і тварини.

Було важко встежити за датами. Усі дні – 24-те.

Пам’ятаю, буквально за три метри від місця, де ми переховувалися, снаряд влетів у багатоповерхівку… Було дуже чутно, все двигтіло. Ми не знали куди діватися. Собаки гавкали, діти кричали. Це було жахливо. Але потрібно віддати належне мамам: вони закривали діткам вуха, пригортали їх, відволікали. У підвал забігли люди з тієї багатоповерхівки. Їх уберіг Бог, адже їхню квартиру прошило наскрізь.

Чоловіки ще потім виходили по осколки. У мене ж не було жодного бажання вистромляти носа на вулицю…

Працювали диверсійно-розвідувальні групи, навідники здавали координати окупантам і вони гатили з важкого озброєння.

ІЗ 9 БЕРЕЗНЯ РОЗПОЧАВСЯ СПРАВЖНІЙ КВЕСТ У ПОШУКАХ ВОДИ

Востаннє додому я забігла 8 березня. Схопила якісь речі, які могла взяти, переважно теплі, бо тоді в нас було дуже холодно, до того ж, зникло опалення.

9 березня росіяни поцілили в інфраструктуру і в місті зникло світло. Оскільки не було світла, то зникла і вода. Газ ще був. Сказали, що світло відновлять, але під прицільними обстрілами ніхто не ризикував кудись іти та щось робити. Тому люди, як тільки з’являлася можливість, виїжджали.

Розпочався справжній квест у пошуках води: під обстрілами, коли все гахкає, горить, двигтить, потрібно було кудись добігти. В основному, звичайно, ризикували чоловіки. Вони знаходили бутлі, ходили по воду.

Вода була на вагу золота. Ти навіть не міг руки помити. Найбільша проблема – туалет. Його просто немає… Такі звичайні речі стають для тебе ледь не розкішшю…

У місті постійно були доволі щільні обстріли. Ми виходили на світ Божий, аби глянути, що зійшло сонечко, і вдихнути свіжого повітря. А чоловіки ще й примудрялися бігати під тими обстрілами. Поки ще продавали якісь залишки, приносили хліб, який теж став на вагу золота.

Ставало все важче і важче. В підвалі почалася міграція: хтось виїжджав, хтось приходив тільки на ніч, хтось забігав під час обстрілів. Було дуже страшно.

У нас зник зв’язок. Ми почали його ловити, виходячи на четвертий-п’ятий поверхи.

ВОДІЙ СКАЗАВ, ЩО ПРИЇДЕ О СЬОМІЙ, А З П’ЯТОЇ ПОЧАЛИ СИЛЬНО ГАТИТИ

Діти на початку березня виїхали з Харкова. Вони вирішили виїжджати після того, як снаряд влучив у будівлю облдержадміністрації. До цього вони зі своїм маленьким сином переховувалися на підземному паркінгу. Їхали навмання з зупинками.

Тоді я ще не збиралася виїжджати. Думала, що буде, як у 2014-му: постріляють-постріляють, потім затихне й усе стане нормально. Але ні. Почали обстрілювати все дужче і дужче. Оскільки не було зв’язку, ми навіть не знали, коли й де відбувається евакуація. Ті, хто мав транспорт, виїжджали власними автомобілями. Інші чекали на автобуси.

Власники ресторану, в підвалі якого ми переховувалися, вирішили виїжджати. Ми бачили, що місто просто знищують. Окупанти не вражали якісь військові об’єкти, а гатили по всьому підряд (по заводах, будинках, магазинах, аптеках, лікарнях).

Були волонтери, які наймали та оплачували машину і вивозили людей. 13 березня ми з надією чекали на транспорт. Водій Сергій сказав, що приїде о сьомій, а з п’ятої почали сильно гатити… Але він усе-таки приїхав. Ми машинально закинули речі та застрибнули в старенький бус. Водій розповів, що за кілька днів по ньому ледь не прилетіло. Люди просто ризикують власним життям. Пам’ятаю, що було дуже холодно (-17 градусів) і лежав сніг.

Було кілька пунктів збору. З нами ще їхали лікарі з сім’ями. Ми довго петляли містом: шукали безпечний виїзд у напрямку траси на Бахмут, яку тоді не обстрілювали. Інша частина області вже була окупована. Перелякані й напружені, ми сиділи й молилися, аби вдалося виїхати.

На той момент було дві можливості виїхати – або до Дніпра, або до окупованого Старобільська. У Старобільськ я однозначно не збиралася. 13 березня ми потрапили в Дніпро.

ДОРОГА ДО ЛУЦЬКА

Я не встигла на евакуаційний потяг. До того ж, не хотіла ризикувати їхати ним, адже туди набивалося дуже багато людей і треба було б цілу дорогу стояти. А в мене проблеми зі спиною. Я розуміла, що дві дороги поспіль фізично не витримаю.

Невістка скинула мені номер телефону своєї подруги з Дніпра, з якою вони спілкувалися в мережі. Її сім’я мене прихистила. Пам’ятаю: першим бажанням було помитися… Я не хотіла надовго залишатися в Дніпрі, аби не обтяжувати людей, хоч вони були дуже привітні: і розмістили, і нагодували.

Оскільки не було евакуаційних потягів, довелося скористатися послугами автобусного перевізника, звичайно, не безплатно...
Ольга Козлова з сином і онуком

Якщо діти мають надію повернутися у своє місто, то в мене поки такої перспективи немає. Зараз майже вся Луганська область окупована. До Рубіжного можна потрапити тільки з окупованої частини. Зв’язку в місті немає. У мене там нікого не залишилося.

НЕБО І ЗЕМЛЯ

Якщо порівнювати 2014 рік і зараз, то це небо і земля. У 2014-му як було? Організували псевдореферендум, потім заїжджали диверсійно-розвідувальні групи, були перестрілки, вибухи. Але якщо й долітало, то тільки в околиці.

Пам’ятаю: ранок, пройшла наша техніка, зайшли наші військові. Все. Потім ми жили в Рубіжному спокійно, як раніше.

Усе протривало, мабуть, менш ніж місяць. Хоча тоді ми теж складали тривожні валізи. Документи, ліки – все було напоготові.

Ми думали, що і зараз так буде. З жовтня минулого року я ходила на курси англійської мови. І от якраз 23 лютого в нас було заняття у групі. Йдемо з дівчатами після нього, розмовляємо, всі впевнені, що нічого не буде. Ми, мабуть, не могли усвідомити, що у ХХІ столітті, коли люди мають домовлятися, комунікувати, буде такий жах.

Навіть коли ми сиділи в підвалі й моніторили новини, читали, що відбуваються переговори, думали: ось-ось домовляться. А потім зрозуміли, що там немає з ким домовлятися.

ПОБАЧИЛА СВІЙ БУДИНОК НА ВІДЕО TIKTOKЕРІВ КАДИРОВА

У мене душа кров’ю обливається, коли бачу всі ці фото, відео з Рубіжного… Я спостерігаю за цими руйнаціями в соцмережах, а люди бачать їх на власні очі, все це переживають.
Моя колишня сусідка сиділа в місті до останнього. Буквально за два місяці до повномасштабного вторгнення вона продала квартиру і купила приватний будинок (неподалік залізничного вокзалу). Поки у місті був український зв’язок, я їй писала. Вона відповідала, що в Рубіжному як у пеклі – обстріли, пожежі, смерті. Зрештою вона евакуювалася, але, на жаль, тоді була змога виїхати тільки на окуповану територію. Пише, що в неї болить душа за домівкою і вона не знає, як жити далі…

Якось у Facebook я натрапила на відео, на якому впізнала свою вулицю, свій будинок. Чеченці ж знімають відео для TikTok. Завдяки їм я побачила свій будинок. Відразу натиснула на паузу, зробила знімок екрана, аби хоч щось роздивитися. Я побачила, що, слава Богу, мої вікна вціліли, але у квартирі зверху вікна немає. Сусіди тільки-но придбали цю квартиру і робили там ремонт. Вони навіть не в’їхали.

Сусід мені телефонував ще наприкінці березня, а нещодавно надіслав фото, зроблене з двору. Написав: «Ваша квартира ціла, зачинена». Бо в деяких квартирах у місті вже побували мародери...

Морально дуже важко. Адже те елементарне, що ти мав і на що навіть не звертав уваги, в тебе просто забрали.

НАС ПРОСТО КИНУЛИ

Після початку повномасштабного вторгнення мер Рубіжного (Сергій Хортів, – ВН) просто кинув місто. Спершу він десь переховувався, а потім, коли зайшли кадирівці, з’явився. Відео, де він співає оду російським військам і кадирівцям, гуляло в мережі.

Зникла теж очільниця нашого міського відділу освіти, тому ми навіть не отримали жодних розпоряджень. Звісно, з 9 березня ми вже не могли технічно нічого здійснювати, бо зникло світло. Але що нам, учителям, робити? Нас звільнили чи оголошено простій? Ми просто перебуваємо в невідомості, у підвішеному стані. Для мене ця неясність – найгірше…

Виїхавши на підконтрольну Україні територію, я оформилася як внутрішньо переміщена особа, отримала якусь виплату від держави, продуктовий набір і талони на харчування у вашому місті. Але все одно ти очікуєш на якусь підтримку від влади своєї громади, але її немає. Нас просто кинули.

Оскільки ми як педагоги не отримуємо жодних виплат, та й запитати нікого, з дівчатами почали писати в МОН. Начебто якісь документи є і держава нам щось обіцяє, але фактично – нічого, бо бухгалтерія не вивезена, а очільниця відділу освіти – хтозна-де. Все це дуже вибиває з колії.

Коли я трохи оклигала, почала щось шукати в Луцьку. На жаль, у школах поряд вакансій немає. Намагаюся знайти роботу.

ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ КУДИ

У Рубіжному досі немає ні світла, ні води. Деякі багатоповерхівки вціліли, а в приватних секторах, в околицях усе зруйновано вщент… Я розумію, що мені просто немає куди повертатися.

Зараз Рубіжне окуповане. Північну частину міста займають кадирівці, центральну – кадирівці та еленерівці. До останнього в південній частині міста трималися ЗСУ. Потім вони відійшли на інші позиції, підірвали міст, який з’єднує Рубіжне з тимчасовим обласним центром – Сєверодонецьком.

Нині наші військові захищають Лисичанськ і Сєверодонецьк, які ще лишилися неокупованими. Як сказав очільник нашої обласної військової адміністрації Сергій Гайдай, зараз ці два міста на Луганщині – форпост. ЗСУ стримують велику кількість російських військових, не дають їм утворити кільце.

Ми тримаємо кулачки за наших воїнів, за наших українців. Не хочеться, щоб там залишалися не наші, ті, хто зараз там є.

БОЛЯЧЕ, КОЛИ УКРАЇНУ ДІЛЯТЬ НА СХІД І ЗАХІД

Дуже страшно та боляче, коли нас ділять на схід і захід. Ми Україна. Ми не різні.

Так, на сході більшість розмовляє російською мовою. За часів СРСР домінувала російська мова. Вона була скрізь. Я ходила в російськомовний садочок, потім навчалася в україномовній школі, а після школи здобувала освіту в російськомовному закладі.

Пам’ятаю: у 80-х роках в місцевості, звідки я родом, усі вивчали українську мову, а от у містах українську можна було не вивчати, і її не вивчали. Звідси ми й маємо проблему. Це все йде з радянських часів. Хоча, напевно, навіть не з радянських, а ще з царських, коли українську мову утискали, забороняли…

У моїй родині батьки розмовляли українською (такою суржиковою). Гарну розмовну українську мову я почула в 1986 році, коли після Чорнобиля до нас приїхали родичі-кияни.

Я не погоджуюся зі штучним поділом України на схід і захід. Ми єдині. Нас не можна розділяти. На своєму тернистому шляху з Рубіжного, коли я їхала через усю Україну, зустрічали тільки позитивних, адекватних, добрих людей, які від щирого серця мені допомагали…
Мурал художника Саші Корбана в Оболонському районі столиці

Ми не просили нас визволяти, але нас «визволили» від усього. У нас немає ні дому, ні роботи завдяки цим «визволителям». Нас просто вирвали з життя і викинули…

Люди, які адекватно оцінюють ситуацію, звісно, не будуть підтримувати окупаційну владу. А ті, кому все одно, з чиєї руки брати подачку, будуть. На жаль. Коли дивишся їхні відео з TikTok, то бачиш, що з місцевих там фігурують переважно або алкоголіки, або наркомани. Звісно, є й нормальні, але під дулом автомата ти будеш співати все, що завгодно, лиш залишитися би живим…

Україна мусить бути цілою – не розірваною на шматки. Є знімки з чудовим муралом, на якому Україну зшивають нитками. Швидше її зшили б.

Ольга ШЕРШЕНЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus