«Як сісти за стіл перемоги з дітьми, які воювали, а я ні?!» – ветеран з Любешівщини
Леонід Михалик із Великого Куреня Камінь-Каширського району пройшов найзапекліші фронтові напрямки. Там, на сході України, він отримав тяжку травму, через яку втратив частину ноги. Тому чоловіка вже демобілізували. Але пережиті страхіття ніколи не зітруться з його пам’яті.
Про це пише Нове життя.
Леонід Петрович був звичайним працівником хлібопекарні в Любешеві. Але коли Україна горить у воєнному вогні, чоловік не зміг бути осторонь. Тож одного дня вирішив іти до військкомату.
«Хоча вдома я сказав, що мене дорогою зустріли працівники ТЦК і вручили повістку. Бо ж знав, що дружина буде проти. Адже в неї діти служать, тож вона добре розуміє, яке то жахіття – війна. Але як я міг бути тут, коли діти воюють, а я ні. Як я сів би з ними за стіл перемоги?» – пригадує початок своєї служби Леонід Михалик.
То був лютий 2023 року. 14 числа чоловік уже був у частині. Потрапив у 42-гу окрему механізовану бригаду. У її складі разом із побратимами воював у Серебрянському лісі, під Кремінною, згодом перекинули на Бахмут. Саме там неабияк і пригодилися старшому сержанту знання, здобуті ще під час строкової служби в дев’яностих роках. Бо ж, хоч і минуло відтоді чимало часу, усе вмить пригадалося на фронті.
«У нас в бригаді було дуже хороше командування. Я виконував обов’язки замкомандира взводу. То у мене діяв такий закон: заходимо на позиції шестеро і виходимо шестеро. Ніколи не залишаємо двохсотих чи трьохсотих. Але, дякувати Богу, у нас були всі живі», – каже Леонід Петрович.
Читати ще: Ампутація руки, втрата коханої та повернення до рідної школи: історія воїна з Підгайців Олексія Макарчука
Хоч інколи небезпека чигала поряд. Наприклад, коли боєць отримав чотири контузії. Або ж коли куля наскрізь пробила каску і залишила шрам на голові.
Того злощасного 14 листопада 2023 року біда підкралася особливо близько. Великокурінець ішов п’ятим у колоні. Мить – і під ногою розірвалася міна. На цьому служба Леоніда Михалика закінчилася. Бо ж потім були Харків, Київ, Львів, Ковель… У різних містах, у різних медичних закладах довелося лікуватися захиснику. І весь цей час біля нього поряд була дружина Людмила.
«Я, як тільки він пішов служити, його просила, аби казав мені правду завжди, хай що станеться. Про біду дізналася спочатку від його побратимів. А вже невдовзі і Льоня подзвонив. Сказав, щоб не переживала, але має поранення, везуть на Харків. Наступного ранку від нього почула, що вже ампутували стопу. Якщо чесно, спочатку все це сприйняла спокійно, не усвідомлюючи повністю. Але вже коли його перевезли до Києва, я поїхала до нього, зайшла в палату, отоді накрили емоції. Упала йому на груди – і в плач. Отак ми зустрілися через вісім місяців. А він заспокоїв: «Нічого, ми ще з тобою потанцюємо!» – пригадує пережите дружина захисника пані Людмила.
Відтоді почалося наполегливе лікування та реабілітація. І результат – у червні минулого року Леоніду Михалику поставили протез. Зробили це в «Суперх’юманс Центрі». А оплатила все на волонтерських засадах Полтавська газова кампанія.
«Вони нас самі знайшли буквально наступного дня і запропонували допомогти», – пояснює чоловік. Хоча, зазначає, все те мало би бути за рахунок держави.
Читати ще: «Думав, залишуся стікати кров’ю і до ранку не доживу. Але прийшли побратими й допомогли»: історія ветерана з Волині
Тож тепер Леонід Михалик уже вдома. Звик ходити на протезі й поволі повертається до цивільного життя. Бо ж на це потрібен час – усе пережите швидко не забудеться, а то й назавжди залишиться у пам’яті.
«Рашисти – нелюди. Вони не дивляться, чи йде евакуація поранених, чи ні. Для них немає нічого святого. Якось взяли у полон кількох. Один був із Новгорода. Запитую: «Ти чого сюди прийшов?» А він: «Щоб грошей заробити доньці на навчання». Ось цим все і сказано», – каже Леонід Петрович. А ще зазначає, що й нині часто спілкується з побратимами. Хоча, на жаль, їх значно поменшало…
«І це найстрашніше – коли твої хлопці гинуть, а ти нічого не можеш зробити. А йти на позицію, на штурм не страшно. Бо там усе буде, як Господь дасть. Він і подарував мені можливість вижити», – підсумовує житель Великого Куреня.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про це пише Нове життя.
Леонід Петрович був звичайним працівником хлібопекарні в Любешеві. Але коли Україна горить у воєнному вогні, чоловік не зміг бути осторонь. Тож одного дня вирішив іти до військкомату.
«Хоча вдома я сказав, що мене дорогою зустріли працівники ТЦК і вручили повістку. Бо ж знав, що дружина буде проти. Адже в неї діти служать, тож вона добре розуміє, яке то жахіття – війна. Але як я міг бути тут, коли діти воюють, а я ні. Як я сів би з ними за стіл перемоги?» – пригадує початок своєї служби Леонід Михалик.
То був лютий 2023 року. 14 числа чоловік уже був у частині. Потрапив у 42-гу окрему механізовану бригаду. У її складі разом із побратимами воював у Серебрянському лісі, під Кремінною, згодом перекинули на Бахмут. Саме там неабияк і пригодилися старшому сержанту знання, здобуті ще під час строкової служби в дев’яностих роках. Бо ж, хоч і минуло відтоді чимало часу, усе вмить пригадалося на фронті.
Читати ще: Ампутація руки, втрата коханої та повернення до рідної школи: історія воїна з Підгайців Олексія Макарчука
Хоч інколи небезпека чигала поряд. Наприклад, коли боєць отримав чотири контузії. Або ж коли куля наскрізь пробила каску і залишила шрам на голові.
Того злощасного 14 листопада 2023 року біда підкралася особливо близько. Великокурінець ішов п’ятим у колоні. Мить – і під ногою розірвалася міна. На цьому служба Леоніда Михалика закінчилася. Бо ж потім були Харків, Київ, Львів, Ковель… У різних містах, у різних медичних закладах довелося лікуватися захиснику. І весь цей час біля нього поряд була дружина Людмила.
Відтоді почалося наполегливе лікування та реабілітація. І результат – у червні минулого року Леоніду Михалику поставили протез. Зробили це в «Суперх’юманс Центрі». А оплатила все на волонтерських засадах Полтавська газова кампанія.
«Вони нас самі знайшли буквально наступного дня і запропонували допомогти», – пояснює чоловік. Хоча, зазначає, все те мало би бути за рахунок держави.
Читати ще: «Думав, залишуся стікати кров’ю і до ранку не доживу. Але прийшли побратими й допомогли»: історія ветерана з Волині
Тож тепер Леонід Михалик уже вдома. Звик ходити на протезі й поволі повертається до цивільного життя. Бо ж на це потрібен час – усе пережите швидко не забудеться, а то й назавжди залишиться у пам’яті.
«І це найстрашніше – коли твої хлопці гинуть, а ти нічого не можеш зробити. А йти на позицію, на штурм не страшно. Бо там усе буде, як Господь дасть. Він і подарував мені можливість вижити», – підсумовує житель Великого Куреня.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.