З Мінська до Луцька – за покликом серця

Життя Юлії Фінковської, журналістки та поетки, змінилося після того, як до Луцька приїхав молодий і перспективний викладач з Білорусі. Дівчині дуже подобалася білоруська мова. Вона навіть вірші писала білоруською. Тож коли дізналася, що в місті читатиме лекцію білорус Ягор Дзьобик, не вагалася ні хвилинки й вирішила її послухати. Тепер обоє кажуть, що то була доля, любов з першого погляду. Хлопець, який планував не одружуватися до тридцяти і присвятити життя науці, закохався у дівчину, яка не вірила у кохання з першого погляду, й згодом із нею одружився.

Поєднала білоруська мова

«Я почала вивчати білоруську мову спонтанно, – розповідає Юля Дзьобик. – Слухала білоруську музику, читала білоруських поетів. Потім дізналася, що в Луцьк приїде викладач білоруської. Тому вирішила піти на його лекцію. Там ми з Ягором і познайомилися. Тепер жартуємо, що нас поєднала білоруська мова».

«Ми й зустрічалися недовго – усього три місяці, – долучається до розмови Ягор. – Все відбувалося дуже швидко. Завше був переконаний, що треба спершу пізнати людину, побути разом бодай кілька років, а тоді вже одружуватися. Навіть думав собі до 30 років взагалі не одружуватися, а поринути в науку. Але то було до Юлі. Вона одразу запала мені в душу, зрозумів, що це саме та дівчина, яка мені потрібна. Це була любов з першого погляду, в яку я до цього ніколи не вірив».

Юля народилася у Чорткові на Тернопільщині. До Луцька приїхала на навчання. Тут і залишилася, влаштувалася на роботу. Вона каже, що її мама досі жартує, мовляв, дівчина вибрала місто, яке якнайдалі від дому. Ягор народився у Білорусі, після навчання жив і працював у Мінську. Заради коханої переїхав в Україну. Тепер вони обоє живуть у Луцьку. Вона пише вірші, а він викладає у СНУ імені Лесі Українки білоруську та польську мови.

«Під час першої зустрічі ми з Юлею розмовляли три години поспіль, і якби я не поспішав на поїзд, а вона на роботу, то говорили б ще і ще, – каже Ягор. – Дуже багато моїх стереотипів зруйнувалося після того, як зустрів її. Це моя перша і єдина дівчина. Перша і єдина дружина».

Юля каже, що до Ягора в неї були стосунки, але несерйозні, юнацькі.

«Завше думала, що мені буде складно вийти заміж, бо мене іноді дратує чиясь присутність удома. Я – інтроверт, – каже Юля. – І мені не подобається, коли в оселі з’являються чужі речі, або ж коли хтось переставляє посуд по-своєму. Мені хочеться крикнути: «Не чіпай, бо це все – моє». Але він був дуже хитрий і привіз свій посуд».Однакові інтереси

Закохані мають спільні інтереси – це книги. Вони жартують, що їхня маленька квартира вщерть заповнена літературою.

«Після весілля нам часто казали, що тепер я закину писати вірші і стану менше читати через побутові справи, – розповідає вона. – Але цього не сталося. Ягор мені такого не дозволяє. Нам пощастило, що у нас так багато спільних інтересів. А ще ми щоразу мотивуємо одне одного».

Дзьобики зізнаються: мають цікаву традицію – дуже люблять читати одне одному вголос.

«Коли ще не жили разом, то читали у Skype. Зараз читаємо одне одному книги вголос після роботи ввечері. Якось я читала Світлану Алексієвич аж три години поспіль і перестала лише тоді, коли відчула, що захрипла, – каже Юля. – Скільки себе пам’ятаю, то завжди любила читати. Навчалася одночасно на двох факультетах: і на журналістиці, і на філології. Тому був період, що читала усе, що мені траплялося. Це приносило таку насолоду, що я читала в тролейбусах, маршрутках і навіть тоді, коли йшла вулицею. Зараз читаю не лише художню літературу, а й документальну. Хоч вірші люблю значно більше за прозу».

Ягор розповідає: коли жив у Білорусі, то читав українські книги, а от коли переїхав до Луцька, став читати білоруські.

«Першими почав читати детективи Агати Крісті, – каже він. – А тоді вже білоруську літературу. Мені дуже пощастило, бо мав безлімітний абонемент у бібліотеку – моя мама бібліотекарка. У будь-який час міг піти туди і взяти ту книгу, яка мене зацікавила».

Він каже, що в дитинстві дуже любив читати енциклопедії. Коли закінчив філологічний факультет, то цілий рік майже нічого не читав. Так начитався за п’ять років, що зробив тривалу перерву. Зараз він намагається читати щоразу, коли є така можливість.

Юля розповідає, що у школі вона читала серйозну літературу, наприклад, Теодора Драйзера.

«Бібліотекарі дуже хвилювалися, коли я приходила по книги. Показували мені підліткові романи, а я кривила носом, – каже вона. – Зараз усе навпаки – часто читаю щось дитяче і легке, те, що пропустила колись».

Нині в Україні видавати книги значно легше, ніж колись. Але це породжує багато непотрібної літератури. Адже видаватися може будь-хто. На думку Юлі, краще вже зробити щось вартісне і видати, ніж те, що пилитиметься в шафі.

«Бувають люди, які свято вірять, що вони пишуть так, як ніхто не пише, – каже вона. – Але коли ти це читаєш, то хапаєшся за голову. Їм ніхто не забороняє видаватися. Ідеш у видавництво, платиш гроші й маєш книгу. Звісно, не всі видавництва цим грішать. Гадаю, що в літературі має бути все. Навіть якщо хтось вважає це літературним сміттям. Час покаже, можливо, для когось це буде щось дуже вартісне. Знаєте, як кажуть: «На кожен товар є свій покупець».

Ягор Дзьобик каже, що по-доброму заздрить українцям. Адже в Україні книжковий ринок просто величезний. У Білорусі все зовсім не так. Там є державні видавництва, але вони видають вкрай мало книжок білоруською мовою.

«У нас є дві спілки письменників. Одна називається «Союз білоруських письменників», а інша – «Союз письменників Білорусі», – каже Ягор. – У Білорусі є незалежні видавництва, але держава їм не тільки не допомагає, а й заважає. Часто вони не заробляють на цьому, а влітають у мінус. Білоруською читають менше, ніж російською, через політику держави. Деякі книги не передають у бібліотеки. Наприклад, через незалежне видавництво видали книги білоруського письменника Василя Бикова, їх безплатно роздавали бібліотекам. А ті сховали примірники й нікому не показували. Також книги Світлани Алексієвич переклали білоруською і безплатно передавали у бібліотеки, а там сказали: «Вибачте, але ми цього брати не будемо». Ці книги дорогі й актуальні зараз. Люди читали б їх залюбки».

На вірші надихає чоловік

Юля пише вірші українською та білоруською. Вона видала три збірки. Четвертій, назва якої вже відома – «Лиця ялиці», судилася особлива доля: її видаватимуть коштом гранту Президента України.

«Почала писати білоруською ще до того, як вивчила цю мову, – каже вона. – Якось несподівано для себе написала вірш. А потім вирішила більше не писати віршів білоруською, адже у мене був малий словниковий запас. Але нічого з цього не вийшло і я однаково писала білоруською. Тепер мені ніхто не вірить, коли кажу, що погано знаю цю мову».

Юля жартує, що вона – лінивий автор. Адже є люди, які пишуть щодня. Їй це зробити важко. Вона чекає на натхнення.

«Мені треба час, щоб обдумати персонажі та образи, набратися емоцій з природи, людей, міста, а вже потім писати, – зізнається поетка. – Це стається раптово, в один момент. Тому в мене бувають плідні місяці, коли пишу дуже багато віршів, а бувають такі, коли пишу вкрай мало».

Коли Юля познайомилася з Ягором, то писала вірші чи не щодня. Чоловік – її натхнення.«Я називаю його не музою, а музом. У мене в Instagramнавіть такий хештег є – #муз, – ділиться вона. – На четвертий день після знайомства я написала вірш про Ягора. Це була дуже відверта поезія. Тоді мені це здалося цілком нормальним, гадала, що на правах поетки можу собі це дозволити. Тож написала і надіслала йому. Нещодавно читала наш діалог в інтернеті. Перша думка, яка у мене виникла: «Як я тоді наважилася показати йому той вірш?»

Розмовляє українською краще за українців

Крім білоруської, Ягор Дзьобик знає українську, польську, російську мови. Українську він вивчив сам, хоч його тато – українець.

«Тато дуже давно виїхав з України. Він познайомився з мамою в Іркутську, а вже потім вони переїхали у Білорусь, – каже він. – Тато ніколи не говорив вдома українською. Якось мені стало цікаво, хто є у мене в Україні, де живуть ці родичі. І я почав шукати. Так знайшов сестру. А коли навчався в Мінську, то дізнався, що за додаткові та невеликі гроші можна вчити ще й українську. Пішов на ці курси. Це мене затягнуло. Потім вивчав її самостійно».

Юля розповідає, коли вони подавали заяву до РАЦСу, то Ягору ніхто не вірив, що він не українець. Так добре говорив українською мовою. Багато знайомих Юлі досі не вірять, що він білорус.

«Це моя рідна мова. Хоч я вивчив її і пізніше. Всі мої родичі в Україні тепер жартують, що розмовляю краще, ніж вони, – жартує Ягор. – Навчився вимови і тепер можу маскуватися під корінного українця».Вдома Юля та Ягор п’ять днів на тиждень спілкуються українською, а на вихідних – лише білоруською.

«Субота та неділя – білоруські дні. Він викладає білоруську в університеті, але цього мало. Тому я вигадала таку практику», – каже Юля.

Білоруська культура – в підпіллі

Ягор каже: українці щасливі, що можуть розмовляти в Україні українською, бо в Білорусі мовна ситуація складна.

«Коли у Білорусі розмовляєш білоруською, то привертаєш увагу. Раніше іноді міг говорити там російською. Але зараз я цього не роблю принципово. Бо мені важливо говорити в Білорусі білоруською. Якщо мене не розуміють – показую жестами. Мені сумно від того, що в Києві так багато російської мови й так мало української, а якщо вона і є, то така спотворена», – каже білорус.

За словами Ягора, вся справжня білоруська культура – у підпіллі.

«Вона андеґраундна, прихована і чекає свого часу. Чекає, коли політична ситуація в країні зміниться і можна буде говорити білоруською, – каже він. – Сподіваюся, що доживу до того моменту. Може, це станеться через кілька років. Усі мої знайомі кажуть, що більше не можуть терпіти. Білоруси – не дуже толерантний народ. Вони просто чекають слушної нагоди».

Ягор каже, що повертатися в Білорусь не планує. За його словами, у Луцьку він може зробити для білоруської культури та мови значно більше, ніж у Булорусі.

«Я люблю туди приїжджати, відвідувати батьків, але жити там не хочу, – каже він. – Тут у мене цілковита свобода та розв’язані руки. Коли жив у Білорусі, то дуже хотів хоч на трохи кудись поїхати, бо це дуже пригнічує – жити в закритій країні».

Колись білоруська мова була мовою села. Ті, хто говорив нею, вважалися або опозиціонерами, або селянами. Тепер серед молоді розмовляти білоруською стало модно. Зараз це мова інтелігенції, і вона трохи елітарна. Наприклад, Samsung принципово усю рекламу робить білоруською. Ягор каже, що у цій сфері держава нині не допомагає, але й не заважає.

«Песимісти кажуть, що білоруська мова зникне. Впевнений, що цього не станеться, – переконує він. – Мені дуже образливо, коли українці стверджують, що білоруси забули свою мову. Ні, не забули. Але ж і з українською на сході така сама плачевна ситуація. Українці люблять казати, мовляв, у нас проблеми з мовою, але в Білорусі ще гірше. Мені це не подобається. Адже це як знайти слабшого і його бити».

Лілія БОНДАР

Фото з сімейного архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---