Згрібав смертоносний графіт біля зруйнованого реактора: історія ліквідатора аварії на ЧАЕС із Волині
Стати на боротьбу з невидимим ворогом у числі сотень тисяч ліквідаторів атомної катастрофи випало жителю села Раків Ліс Миколі Жуку.
Про це пише газета «Полісся».
Уночі 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія – реактор четвертого енергоблоку повністю зруйнувався внаслідок двох потужних вибухів. Велика кількість радіоактивних речовин опинилася у довкіллі.
На ліквідацію катастрофи, якій згодом надали сьомий рівень небезпеки за міжнародною шкалою ядерних подій INES, спрямували багато людей. За даними Інституту національної пам’яті, у перший рік над ліквідацією катастрофи працювали майже 300 тисяч людей з усього радянського союзу, до 1991 року – пів мільйона.
Миколі Жуку із села Раків Ліс було 32, коли його забрали на ліквідацію аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Це був листопад 1987 року. Микола Павлович пригадує, як о 5-й ранку до нього додому прийшли з військкомату йі наказали збиратися. Його у числі інших доправили до Білої Церкви, де видали військову форму, і через Київ повезли ближче до атомної.
Згодом у своєму першому листі додому він напише: «Здрастуйте, Таня, Оксана, Галя. З привітом до вас батько. Заїхав я в полк аж на другий день. Живемо кілометрів за 20 від зони. Ще не знаю, що тут робитимемо, але вже був один раз біля реактора, який вибухнув. Їхати від нас туди годин дві. Спочатку везуть до зони однією машиною, потім пересаджують на другу, яка вже заражена, і везуть далі. Перед зоною переодягаємося. Робимо з пов’язками…»
Читати ще: Радіти малому, служити людям, не лягати спати ситим й пити виморожену воду: секрет гармонії від жителя Камінь-Каширщини
«У селі Термахівка було наметове містечко, де нас поселили. Я мав працювати на КРАЗі. Але водій, якого мав змінити, відмовився уступати машину. Казав, що він має помирати, тож, так би мовити, вже до останнього їздитиме, щоб доньці ще на весілля заробити. Відтак мене призначили заступником командира взводу. І як тільки я «прижився» (організм більш-менш адаптувався), з іншими почали відправляти на очищення території біля реактора, що вибухнув», – розповідає Микола Жук.
Десятки, сотні людей згортали в купи радіоактивне сміття. Потім під’їжджала техніка і забирала його. Чоловік пригадує, що в перші дні у всіх страшенно боліла голова.
«Просили анальгін чи цитрамон, але їх не було. Тож терпіли як могли. Комусь бувало дуже зле – тоді викликали лікарів. Незадовго приїжджала швидка і забирала їх. Куди цих людей везли, нам не казали, але вони уже більше не поверталися», – з болем пригадує Микола Павлович.
Йому доводилося зачищати територію не лише зовні реактора, а й всередині. Там дозволяли лише по 30 хвилин працювати.
«Ми заходили на особливо небезпечні ділянки і, якщо витримували, то згортали графіт та інші забруднені рештки протягом пів години. Потім вискакували і 15 хвилин відпочивали. І так тричі поспіль. Спеціальними приладами заміряли, яке опромінення кожен з нас отримував, і щозміни ці дані записували. Але які ті прилади були? Старі. Які вони дані показували? Неточні однозначно. Бо коли прибув чоловік із японським дозиметром і виміряв рівень радіації, то нам дозволили лише по 15 хвилин працювати», – розповідає, вкотре переосмислюючи ті події, Микола Жук.
Здається, він багато чого міг би розповісти, але говорить не про все. Зауважує з болем, що навіть через рік після вибуху на ліквідації наслідків зникало багато людей, тож може лише уявити, що відбувалося у перші дні, місяці.
Поряд із розчищенням від уламків території Миколі Павловичу доводилося розвантажувати щебінь, яким засипали водні русла, щоб ними забруднена радіацією вода не потрапляла у річку Прип’ять. А працювали ліквідатори постійно у звичайних медичних масках. Потім, як розповідає чоловік, їм видали гумові респіратори, але від них у всіх почали загниватись обличчя, тож від використання цих засобів захисту відмовилися.
Щоразу після роботи біля реактора всіх відправляли митися та перевдягатися, а тоді лише везли у наметове містечко. Там, каже, попри зимові морози, було тепло. Грілися, правда, закарпатським, а не поліським лісом. Бо місцевий став радіоактивним: після аварії на ЧАЕС порудів, його вирізали і захоронили..jpg)
Про свої будні (а вихідних у нього не було) він писав у листах, які через тиждень-два надсилав дружині та двом донечкам. Чоловік заспокоював їх, бо знав, що особливо дружина дуже переживала. Підбадьорював малих школярок: «Таню, як ти там, не плачеш? Не плач. То, як їхатиму додому, куплю цукерок. Ти, Оксано, щоб закінчила другу чверть на 5…» Вони ж читали батькові слова і плакали. І зараз дружина Галина крізь сльози переглядає пожовклі від часу аркуші й дякує Богові, що чоловік повернувся із того пекла живим.
«Більш як три місяці Микола був на атомній. Допустиму дозу опромінення отримав, але йому все не було заміни. Здоров’я своє він там згубив. Вже чотири рази був під наркозом. Перші роки після перебування на ЧАЕС наче особливо не скаржився. А потім… Спочатку виявили проблеми з нирками. Лікування не рятувало, бо вже була онкологія. Тож одну довелося видалити. Потім проблеми з кістками, інсульт…» – втирає сльози пані Галина.
«Більшість ліквідаторів уже померли. А я ще тримаюся», – каже Микола Павлович.
Має він другу групу інвалідності. Життєвий тонус намагається підтримувати свіжим повітрям. Мовляв, коли лікарі сказали, що внаслідок роботи біля реактора у нього постраждали легені, та порекомендували терапію на свіжому повітрі, одразу взяв за правило дихати лісом. Так і дотепер намагається не нехтувати цим правилом.
«Раніше чи не щодня я брав стілець, одіяльце (якщо це зима), книжку і їхав автомобілем до лісу. Там сідав серед сосон і півтори-дві години дихав свіжим повітрям та читав», – розповідає Микола Павлович.
Нині це робить рідше, бо вже і вік солідніший (за рік з гачечком стукне сімдесят), і здоров’я часом не дозволяє робити такі поїздки.
За самовідданість, високий професіоналізм та особливі заслуги під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Микола Жук нагороджений медаллю «За мужність».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про це пише газета «Полісся».
Уночі 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія – реактор четвертого енергоблоку повністю зруйнувався внаслідок двох потужних вибухів. Велика кількість радіоактивних речовин опинилася у довкіллі.
На ліквідацію катастрофи, якій згодом надали сьомий рівень небезпеки за міжнародною шкалою ядерних подій INES, спрямували багато людей. За даними Інституту національної пам’яті, у перший рік над ліквідацією катастрофи працювали майже 300 тисяч людей з усього радянського союзу, до 1991 року – пів мільйона.
Миколі Жуку із села Раків Ліс було 32, коли його забрали на ліквідацію аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Це був листопад 1987 року. Микола Павлович пригадує, як о 5-й ранку до нього додому прийшли з військкомату йі наказали збиратися. Його у числі інших доправили до Білої Церкви, де видали військову форму, і через Київ повезли ближче до атомної.
Читати ще: Радіти малому, служити людям, не лягати спати ситим й пити виморожену воду: секрет гармонії від жителя Камінь-Каширщини
«У селі Термахівка було наметове містечко, де нас поселили. Я мав працювати на КРАЗі. Але водій, якого мав змінити, відмовився уступати машину. Казав, що він має помирати, тож, так би мовити, вже до останнього їздитиме, щоб доньці ще на весілля заробити. Відтак мене призначили заступником командира взводу. І як тільки я «прижився» (організм більш-менш адаптувався), з іншими почали відправляти на очищення території біля реактора, що вибухнув», – розповідає Микола Жук.
Десятки, сотні людей згортали в купи радіоактивне сміття. Потім під’їжджала техніка і забирала його. Чоловік пригадує, що в перші дні у всіх страшенно боліла голова.
«Просили анальгін чи цитрамон, але їх не було. Тож терпіли як могли. Комусь бувало дуже зле – тоді викликали лікарів. Незадовго приїжджала швидка і забирала їх. Куди цих людей везли, нам не казали, але вони уже більше не поверталися», – з болем пригадує Микола Павлович.
Йому доводилося зачищати територію не лише зовні реактора, а й всередині. Там дозволяли лише по 30 хвилин працювати.
«Ми заходили на особливо небезпечні ділянки і, якщо витримували, то згортали графіт та інші забруднені рештки протягом пів години. Потім вискакували і 15 хвилин відпочивали. І так тричі поспіль. Спеціальними приладами заміряли, яке опромінення кожен з нас отримував, і щозміни ці дані записували. Але які ті прилади були? Старі. Які вони дані показували? Неточні однозначно. Бо коли прибув чоловік із японським дозиметром і виміряв рівень радіації, то нам дозволили лише по 15 хвилин працювати», – розповідає, вкотре переосмислюючи ті події, Микола Жук.
Здається, він багато чого міг би розповісти, але говорить не про все. Зауважує з болем, що навіть через рік після вибуху на ліквідації наслідків зникало багато людей, тож може лише уявити, що відбувалося у перші дні, місяці.
Поряд із розчищенням від уламків території Миколі Павловичу доводилося розвантажувати щебінь, яким засипали водні русла, щоб ними забруднена радіацією вода не потрапляла у річку Прип’ять. А працювали ліквідатори постійно у звичайних медичних масках. Потім, як розповідає чоловік, їм видали гумові респіратори, але від них у всіх почали загниватись обличчя, тож від використання цих засобів захисту відмовилися.
Щоразу після роботи біля реактора всіх відправляли митися та перевдягатися, а тоді лише везли у наметове містечко. Там, каже, попри зимові морози, було тепло. Грілися, правда, закарпатським, а не поліським лісом. Бо місцевий став радіоактивним: після аварії на ЧАЕС порудів, його вирізали і захоронили.
«Більш як три місяці Микола був на атомній. Допустиму дозу опромінення отримав, але йому все не було заміни. Здоров’я своє він там згубив. Вже чотири рази був під наркозом. Перші роки після перебування на ЧАЕС наче особливо не скаржився. А потім… Спочатку виявили проблеми з нирками. Лікування не рятувало, бо вже була онкологія. Тож одну довелося видалити. Потім проблеми з кістками, інсульт…» – втирає сльози пані Галина.
«Більшість ліквідаторів уже померли. А я ще тримаюся», – каже Микола Павлович.
Має він другу групу інвалідності. Життєвий тонус намагається підтримувати свіжим повітрям. Мовляв, коли лікарі сказали, що внаслідок роботи біля реактора у нього постраждали легені, та порекомендували терапію на свіжому повітрі, одразу взяв за правило дихати лісом. Так і дотепер намагається не нехтувати цим правилом.
«Раніше чи не щодня я брав стілець, одіяльце (якщо це зима), книжку і їхав автомобілем до лісу. Там сідав серед сосон і півтори-дві години дихав свіжим повітрям та читав», – розповідає Микола Павлович.
Нині це робить рідше, бо вже і вік солідніший (за рік з гачечком стукне сімдесят), і здоров’я часом не дозволяє робити такі поїздки.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
У Кенії через сильні дощі прорвало дамбу, десятки загиблих
Сьогодні 15:35
Сьогодні 15:35
На Ковельщині попрощалися з Героєм Романом Кондратюком
Сьогодні 14:44
Сьогодні 14:44
Польща могла б закрити небо над Заходом України, але потрібне політичне рішення, – Євлаш
Сьогодні 14:28
Сьогодні 14:28
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.