Театральна любов луцьких акторів: сварилися-мирилися, а в кінці одружилися

Подружжя Натанчуків разом 24 години на добу: і в театрі, і вдома. Однак запевняють, що це їм анітрохи не заважає, а навпаки, закохані уже не знають, як то – бути порізно хоч кілька днів. Сімейні секрети наймолодшого театрального подружжя дізнавалися Волинські Новини.

Зустрілися в училищі й відтоді нерозлучні

Познайомилися Натанчуки у 2001 році, коли вступали до училища культури та мистецтв на акторський факультет. Закохані роз­повідають, що це були тільки перші їхні прослуховування. Тоді Ігор та Люда були ще абітурієнтами. «Під час вступу ми не пересікалися, а познайомилися вже потім, коли дізналися, що нас відібрали. Склалася дуже смішна ситуація. Я був із другом Сергієм, він побачив Люду і сказав: «Поглянь, ось ця також із нами вчитиметься». А моя Люда тоді якраз із мамою була. Я вказав рукою на Люду і перепитав: «Ця?». Це почула її мама і відповіла мені: «Не ця, а Люда. У неї є ім’я». І тоді я підійшов до неї і представився, а Люда сором’язливо промовила своє ім’я», – розповів Ігор про знайомство з дружиною.

Люда каже, що зустрічалися вони з Ігорем аж вісім років. То сварилися і розходилися, то знову сходилися й любилися. «Ми тоді були ще дітьми, – втручається у розмову Ігор. – Переважно увесь час проводили разом. Навчалися в училищі, потім разом вступили до Рівненського державного гуманітарного університету. У нас як не пари були спільні, то в одних виставах грали чи на спільних репетиціях були. Ми навіть з цього жартували, мовляв, усюди разом, ще тільки одне ліжко на двох не ділимо».

Ігор з Людою завжди разом: і в театрі, і вдома. Проте подружжя запевняє, що їм це аж ніяк не набридає, а навпаки – зближує. «Я не уявляю, як то – бути без Ігоря хоч півдня», – ділиться жінка. «Уявіть собі, що ми півжиття разом, а ще півжиття – не разом, – каже Ігор. – Це для нас так само звично, як для когось не бачитися цілий день аж до вечора. Навіть коли не бачимося кілька годин, то сумуємо одне за одним. Бо вже чогось бракує».

Закохані розповідають, що добре пам’ятають день свого весілля. Люда каже, що ще дівчинкою уявляла собі, як виходитиме заміж у дуже сонячний день, а на весілля Натанчуків, як на зло, дощ лив як з відра.

«Дружина дуже через це переживала. Усе те сонечко виглядала, а воно не з’являлося. Аж потім засвітило, як на вулицю вийшли. Коли розписувалися, то за вікном була злива, а потім – гриміла гроза й світило сонце одночасно. Однак це нам не завадило, бо весілля було дуже веселе. Гостювали усі наші теат­ральні друзі, вони влаштували нам справжнє незабутнє свято. Оператор навіть був змушений їхати по касети, бо забракло місця, аби усе записати», – жартує Ігор.

Ревнощі зникають, коли закінчується вистава

Подружжя розповідає, що тепер їм рідко випадає працювати у парі в одній виставі. Закоханих на сцені грали лише кілька разів: у виставах «Дерева помирають стоячи», «Хочу до мами» та «Музика, любов і чорт». «На жаль, тепер нам не випадає грати закоханих», – зіт­хає Люда.Ігор каже, що його дружині зазвичай віддають головні ролі, а йому – характерні. «Завжди граю когось злого, а Люді випадає добрий персонаж», – жартує актор.

На запитання, чи не ревнує Ігор дружину, коли вона на сцені виступає у парі з кимось іншим, він тільки усміхається, а потім додає: «Щоб так аж дуже ревнувати, то ні. Але знаєте, не можу сказати, що добре тоді почуваюся. Скажімо, мені це не дуже приємно. Доб­ре знаю свою дружину і зажди впевнений, що нічого дурного вона не зробить. Та й на сцені все зовсім не вульгарно, а естетично. Насправді там ніхто не цілується та не притискається. Це все вчать робити професійно. Якби був непрофесійним актором, то, можливо, вже збожеволів би від ревнощів. А так – розумію й знаю, як це все відбувається. Якщо чесно, то не ревнувати взагалі годі. Але закінчується вистава – і зникають ревнощі».

Ігор розповідає, що найбільше його дратує, коли приходить інший актор і каже, мовляв, дивися, твою Люду хтось обіймає. «Доводиться тільки дивитися», – віджартовується чоловік.

Подружжя розповідає, що вони повторили історію кохання батьків Люди, які теж актори, тільки театру ляльок. «Мої батьки, як і ми, зустрічалися вісім років, теж сварилися-мирилися, сходилися-розходилися, а в кінці - одружилися, – розповідає акторка. – Тому, дивлячись на них, завжди хотіла й собі таке кохання, щоб аж дух перехоплювало. Живуть разом 30 років. Не сваряться. І весь час проводять разом, як ми. Тому я повторила долю своєї мами».

Щодо творчості, то актори кажуть, що їхні погляди розбігаються. «Якщо мені щось сподобається, то дружина обов’язково скаже, що це має бути зовсім не так. Але є й таке, що нам подобається обом», – розповідає Ігор.

Натанчуки завжди ходять на вистави колег, які перебувають у Луцьку з гастролями, а після цього приходять додому й обговорюють найважливіше. Також люблять ходити на фільми, а потім ділитися враженнями. «У нас такого не буває, коли я запитую: «Мила, тобі це подобається?», а вона відповідає: «Звісно». Мусимо посперечатися, але й уміємо порозумітися та уступити одне одному, коли треба», – ділиться Ігор.

Про життя в театрі

Актори кажуть, що вдома стараються про роботу не говорити. Розповідають, що її і в театрі вистачає. Люда мріяла стати акторкою ще з дитинства. А от Ігор, навпаки, про це навіть не думав. «Виросла в театрі ляльок. Хотіла бути такою, як мама – акторкою. І мрія здійснилася», – додає Люда.

«А в мене усе не так, – каже Ігор. – У десятому класі, коли мій друг ходив у театральну студію, то мені не було що робити, тому пішов із ним. Тоді була репетиція до новорічних ранків, а Дід Мороз не прийшов. Мені кажуть: «Ігорю, можеш прочитати?» Я погодився і прочитав той сценарій. Так зацікавився театром».

«Дуже любимо свою роботу», – наголошує Люда. «Аби ще більше грошей за неї платили», – жартує Ігор.

Чоловік розповідає, що у нього завше були прагматичні думки щодо вибору професії. Спочатку хотів бути військовим, потім мріяв стати адвокатом, однак доля так розпорядилася, що став актором.

Натанчуки кажуть, що на сцені досить часто доводиться імпровізувати. Буває таке, що можна забути слово і треба швидко вигадати щось нове. Однак запевняють, що найголовніше тут – те, як зумієш вийти із ситуації. Переважно таке може трапитися, коли грають перші вистави і ще не звикли до нової ролі. Але все відбувається швидко, публіка цього навіть не помічає.

«Тепер вживатися у роль легко, – каже Ігор. – А раніше було важкувато, особливо переходити із однієї в іншу. Кожна роль по-іншому дається. Є важкі психологічні образи, які треба обдумати, а тільки тоді зіграти. Після виступу теж буває досить важко. Адже віддаєш людям усю свою любов, силу та енергію. Коли ми вчилися, то доходило й до такого, що могла піти кров з носа. Адже для того, щоб зіграти іншу людину, інший образ, передати якусь трагедію чи любов, ти маєш це пропустити через себе. Бо найважливіше у професії актора – зіграти так, щоб публіка тобі повірила і полюбила».

Лілія БОНДАР, Фото з сімейного архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---