Україна повинна відмовитися від кирилиці на користь латини, – Остап Дроздов у Луцьку

«Мільйони людей у нашій країні нічого не прагнуть, нічого не хочуть. Вони собі спокійно живуть у трикутнику будинок – робота – телевізор, у якому проходить усе їхнє життя. Вони не хочуть дивуватися, вони навіть, маючи безвіз, д*пу не піднімуть, щоб здати документи на паспорт; їм взагалі це не треба», – відзначив Остап Дроздов та акцентував, що у своїй діяльності намагається орієнтуватися на якісну меншість, яку часом доводиться шукати за допомогою «радару».

Зустріч із телеведучим і письменником, у рамках якої він презентував свій новий роман «№ 2», відбулася 6 листопада в луцькій книгарні «Є».

Як відзначив автор, його надривно-банальний твір – про любов, зокрема до країни, яка простежується від 20-х років минулого століття до сьогодення через різноманітних персонажів, котрі мають реальних прототипів. Усіх їх можна поєднати одною фразою, яка зводиться до того, що країна є щасливою, проте не всім вдається жити в ній щасливо.

«Я відчуваю повну невзаємність. Я відганяв цю тему, але все ж таки вирішив, що література повинна зайнятися цією тотальною невзаємністю, тому що я люблю країну більше, ніж вона мене, і мені це не подобається. У мені є внутрішній протест, і ця книга – маніфест моєї зболеної громадянської самоти в умовах, коли від тебе вимагають багато, ти багато мусиш, але ти не отримуєш навіть половини з того, що ти вклав як донор у свою країну», – зауважив Остап.Та додав, що головне запитання, яке ставлять його герої своїй країні: за що я мушу тебе полюбити? І на переконання автора, відповідь на нього – це аж ніяк не гори, озера, моря чи поля; до того ж, людина не мусить обмежуватися лише тим місцем, тією країною, де вона народилася, адже перевага третього тисячоліття – саме в тому, що кожен може самостійно обрати країну для власного щасливого проживання.

Таке відкриття письменник зробив на основі численних спілкувань, наприклад, із українками, які емігрували в пошуках кращого заробітку та перспективнішої долі. І, що головне, багато з них поза Україною почуваються щасливими та водночас присоромленими за те, що щасливими їх зробила не країна, де вони народилися.

Одна з таких щасливиць – жінка родом із Львівською області, яка поїхала до Неаполя. Її звати Рома. «Я до цієї заробітчанки ставлюся досить прискіпливо. Всередині твору вона змінює своє ім’я – з кирилиці на латинку. І Рома кирилицею є абсолютно нещасливою жінкою, на відміну від Роми латиною».Загалом більшість персонажів роману «№ 2» щасливі поза Україною.

«Навіщо ця відстань? Коли я писав роман, відстань обрав як санітарну зону від країни, якою інфікований повністю. Мені потрібен був скафандр, щоби я міг із холодком до неї поставитися. Чому? Коли я писав цей текст, насправді зрозумів значення афоризму, який чув ще десь раніше кілька разів і ніколи не думав, що він буде якимось чином стосуватися мене. Ця фраза – як правило, в епіцентрі не болить. Адже вибух, наприклад, є найбільш страшним саме своїми осколками.

І в якийсь момент я відчув, як громадянин, як журналіст, що занадто довго перебуваю в епіцентрі, в епіцентрі всіх подій, що мені вже абсолютно нічого не болить. Моїй мамі підняли пенсію на 8 гривень, а я взагалі не реагую. Хоча мав би щось зробити. І я цього стану злякався, я захотів, щоб заболіло. І тоді зрозумів, що тільки на відстані це може вдатися.

Усі мої персонажі божевільно люблять свої країну, саме тому, що за допомогою відстані, через скло автобуса, через три континенти, через два моря, через океан вони здатні країну побачити в повен зріст. Я, будучи тут, будучи дуже близько до неї, будучи нею, не бачу її в повен зріст, я дуже короткозорий, я не бачу за що зачепитися», – акцентував Остап.Він також відзначив, що із думкою критиків про те, що його роман можна означити як міграційний, погоджується.

Окрім роману, під час презентації мова зайшла й про ті українські реалії, безпосередньо яких тематика книги не торкається. Так, Остап Дроздов поділився власним баченням того, як повинна розвиватися Україна. На думку автора, тим, що міцно тримає українську державу рукою русского міра, є православна віра та кирилиця. І якщо «перекласти» кирилицю латиною ще якось можна спробувати, то Московський патріархат із Почаївської лаври вигнати ніхто не зможе.

Автор глибоко переконаний у тому, що перехід на латину не тільки наблизить Україну до Європи, а й зможе посприяти, аби іноземці зацікавилися українськими надбаннями та почали вивчати чи хоча б ознайомлюватися із класикою нашої літератури.

Не менш важливим, а, може, й найголовнішим фактором пригальмовування розвитку держави письменник вбачає в неймовірно масштабній прірві між поколінням «залізної завіси» та «бородатими дітьми». І єдиним виходом вбачається жертвування «залізними» із вкоренілим совковим мисленням на користь сучасного покоління, яке здатне змінити країну.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---