USD 27.2 27.5
  • USD 27.2 27.5
  • EUR 31 31.35
  • PLN 7.15 7.24

З власного бюджетного кошика село на Волині змінилось до невпізнання. РЕПОРТАЖ

Держава зробила українське село прохачем. Однак Звиняченська сільська рада Горохівського району з деяких пір доволі твердо стала до ряду тих, котрі не тільки успішно виконують планові завдання по наповненню власного бюджетного кошика, а й знаходять кошти для реалізації окремих доволі дорогих соціально–культурних програм розвитку сільського життя. Про це написав Петро Боярчук у своїй статті, опублікованій на «Волині-новій».

А це — відновлення роботи і облаштування у Звинячому дитячого садочка, який свого часу знищила так звана оптимізація у сфері дошкільного виховання, капітальний ремонт давно зарахованого до ряду безнадійно аварійних сільського Будинку культури в цьому ж селі, ремонт дороги до села Красів і ряд інших, менш, так би мовити, показових, але не менш важливих у сільському повсякденні. Досить сказати, що упродовж десяти місяців від початку нинішнього року свій бюджет сільська рада перевиконала.

Основні види доходів, які наповнюють її бюджетний кошик, — плата суб’єктів господарської діяльності за користування землею, прибутковий та фіксований податки. Головні платники цих податків — очолюване Євгеном Шелепіною Володимир–Волинське ТзОВ «Агросвіт» і Анатолієм Никонюком — ТзОВ «Городище» Луцького району, які займаються господарською діяльністю на орендованих на території сільської ради землях.

Але неабиякий вклад у цей кошик постійно вносять і місцеве фермерське господарство «Енергосвіт», і ТзОВ «Пода-Волинь», а із середини нинішнього року — «Волиньзернопродукт» та «Рівнезернопродукт». Приблизно 54 тисячі гривень на рік додається сюди і від платежів за оренду землі, якою користуються на території сільської ради фізичні особи. Та коли звернути увагу на той факт, що місцевий річний бюджет в цілому становить трохи більше 536 тисяч гривень, а з бюджету району рада отримала на підтримку тих же програм всього 85 тисяч, і що реальні витрати наразі є значно вищими, то мимоволі постає запитання: з чого ж, власне, живе сільська громада та за рахунок яких фінансових надходжень усі ті потреби вона задовольняє?

Це я і з’ясовував у розмові із звиняченським сільським головою Тетяною Панасюк, спеціалістом–бухгалтером сільської ради Тетяною Мурахевич та місцевою активісткою Лідією Луцишиною. Скажімо, сьогорічний ремонт дороги на Красів, зокрема — замощування вибоїн, що перетворили цю дорогу на бездоріжжя, кілька місяців тому розпочало своїми силами і за власні кошти ТзОВ «Городище», або, як у Звинячому говорять, вказуючи ім’я та прізвище директора цього сільгосппідприємства, — Анатолій Никонюк. Пізніше кошти на щебінь для цієї ж дороги виділив очолюваний Євгеном Дудкою «Волиньзернопродукт», і тільки на заключному етапі підключилася до справи горохівська філія «Автодору».

— Знаєте, — говорила мені Тетяна Панасюк, — така участь згаданих сільгосппідприємств у догляді за дорогою є для нас неабиякою підмогою.

Приблизно за такою ж схемою розпочали нинішнього року капітальний ремонт і реконструкцію сільського Будинку культури, куди іще рік тому взагалі зайти було страшно. Так, з бюджету сільської ради попервах використали на це лише трохи більше 50 тисяч гривень.

Але влітку «Волиньзернопродукт» збудував на території одного із знищених економічною розрухою 90–х років минулого століття підприємств, що розташувалися на залізничній станції у Звинячому, елеватор (на фото), і таким чином тут з’явилося нове джерело плати за оренду зайнятої під корпуси елеватора землі. Втім, податок цей — трохи більше тисячі гривень на рік — проблеми не вирішував жодним чином. Тоді і визріла в сільській раді думка не здавати землю, на якій стоїть елеватор, в оренду, а продати у вічне користування власникові підприємства. Тим паче, що на розташованій поряд з елеватором території знищеного тією ж розрухою і безгосподарністю комбікормового заводу цей власник планує відкрити млин, а розграбований гуртожиток колишнього підприємства перетворити на квартири для своїх працівників. Від цієї оборудки із землею і отримали 200 тисяч гривень, які знову ж таки спрямували на ремонт Будинку культури.

І Горохівський райсількомунгосп, що розпочинав ремонт аварійного приміщення за цілком реальної нестачі коштів, за короткий час змінив у ньому залу для глядачів, як то кажуть, до невпізнання. Тут — і нові підлога та стеля, і нове оздоблення стін та опалювальні прилади, і все, що треба, аби можна було підтримувати відповідний тепловий режим та зійтися всім селом на якісь збори, як то було два роки тому, коли після СРСРівських часів мені трапилося бути у Звиняченському сільському Будинку культури уперше, чи на годину дозвілля. На черзі — продовження робіт у фойє, бібліотеці та службових приміщеннях Будинку культури.

Прикметно, до речі, що всі металопластикові вікна для нього знову ж таки придбало, як сказала Тетяна Панасюк, Никонюкове ТзОВ «Городище», а коштами на придбання куліс, що закриватимуть сцену, допоміг Євген Шелепіна. І якось особливо прикро говорити, що до стану аварійності, а отже — і до всіх витрат на її ліквідацію, сільський Будинок культури призвело те, що свого часу тут ніхто не подбав, аби обладнати споруду звичайними ринвами. Відтак десятками літ дощівка, що стікала з даху приміщення, потрапляла під його фундамент і робила свою руйнівну справу. З найбільшою фінансовою участю ТзОВ «Агросвіт», ТзОВ «Городище» та «Волиньзернопродукту» умеблювали у Звинячому дитячий садочок та відновили його роботу.

По–своєму хвилюючою, а в чомусь навіть пронизливо болісною, була розповідь, що її почув від Лідії Луцишиної. Річ у тім, що після остаточного занепаду в селі колишнього колгоспу, який вирішення багатьох соціально–побутових та культурницьких програм розвитку села брав на себе, у Звинячому опинилися в ситуації, коли місцева громада не мала у своєму розпорядженні навіть завалящої якоїсь автомашини, аби відвезти на вічний спочинок покійника.

— Знаєте, — оповідала Лідія Григорівна, — було так, що і на хурах якихось возили, і на випадково найнятому самоскиді, а було, що хоч криком кричи, та ніде нічого не знайдеш і не викричиш. Ось тоді й вирішили обладнати свій катафалк. Звернулись із цим до керівників кількох розташованих на території сільської ради підприємств, але теж — безрезультатно. Більшість із них просто не мали у своєму розпорядженні невеличкої вантажівки, яку можна було б використати з цією метою. На іншому вона була і керівництво підприємства начебто готове було її селянам продати, але треба було заплатити 100 тисяч гривень, яких ми теж не мали. Зрештою узялися збирати гроші. А тим часом на станції у нас відкрився елеватор і я пішла з тією ж проблемою до його директора, від роду звиняченця Павла Боярчука. Він і взявся сам вирішувати цю проблему з вищим керівництвом «Волиньзернопродукту». Так після капітального ремонту, що його підприємство виконало за власні кошти, у нас і з’явилася вантажна «Газель», яку переобладнали на катафалк за гроші, зібрані вже сільською громадою. Зараз ця автомашина перебуває на постійному утриманні підприємства, стоїть в окремому боксі автомобільного гаража в селі Терешківці, де — один із горохівських відділків «Волиньзернопродукту» і слугує для потреб мешканців двох сільських рад. Але це нас повністю влаштовує, бо вирішилися і проблеми з технічним обслуговуванням та збереженням автомобіля.

Взимку, як то часто буває, нас чекають нові, навіть не прогнозовані в чомусь витрати на розчистку доріг від снігових заметів та забезпечення належного транспортного зв’язку між населеними пунктами. Втім, враховуючи досвід попередніх зим, звиняченці упевнені — з цим у них все буде гаразд. Знову за потреби вийде на автошляхи снігоочисна техніка ТзОВ «Городище», яке у Красові має доволі потужну молочно–товарну ферму, знову допоможуть ТзОВ «Агросвіт», а тепер — і «Волиньзернопродукт».

І все ж не випадково з якимсь особливим хвилюванням у голосі Лідія Луцишина просила мене висловити «через газету «Волинь» найщирішу вдячність звиняченської сільської громади всім керівникам тих підприємств, які не залишаються глухими до повсякденних потреб села і допомагають у їх вирішенні. Адже, що не кажи, а в більшості випадків нинішнє життя поставило громаду на роль постійного прохача із благально простягнутою в бік перехожих шапкою: «Подайте, Христа ради». І тільки там, де перехожі (у цьому випадку — фінансово потужні великі підприємства) розуміють, що це — не просто благання, що без їхньої допомоги село буде приречене не на життя, а на убоге доживання, при якому незмінними соціально–культурними орієнти­ рами лишатимуться хіба що церква та цвинтар, лише там можна говорити про соціально–культурний поступ вперед.

Ще один приклад такого поступу в Горохівському районі — села Угринівської та Михлинської сільських рад, що перебувають під постійною опікою розташованого тут ПОСП імені Шевченка. Але в цьому ж районі є і цілий ряд сіл, про життя у яких нічого подібного не скажеш. І ось тут мимоволі напрошується висновок: якщо держава зробила село прохачем, то принаймні повинна заохочувати підприємства, що в нашому випадку виступають жертводавцями, аби вони повніше брали на себе вирішення тих сільських проблем, які самотужки селу дуже часто просто не вирішити. Думається, одним із засобів такого заохочування може бути і пропорційне зменшення податкового тиску на жертводавців, і надання їм інших преференцій.

ПЕТРО БОЯРЧУК
Загрузка...
Коментарів: 1
Оксана Показати IP 28 Грудня 2013 18:26
Велика вдячність іпошана господарям, які не кладуть гроші у іноземні банки, які заробили на українській землі, а вміють поділитись з ними українцями.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.