«Я з Волині, я з вами»: як цивільний на Донеччині допомагав військовим, а потім сам пішов служити

Коли у 2014 році українські військові з’явилися поблизу Краматорська, де жив Петро Троянчук, вони не знали, кому з місцевих можна довіряти. Тоді Петро діставав паспорт і пояснював: він із Волині, українських військових підтримує і може допомогти.

Нині Петру 46 років. Він знову живе у рідних Ківерцях разом із дружиною Мариною та десятирічною донькою Тіною. Проходить реабілітацію, оформлює інвалідність і планує повернутися до роботи. Між цими двома точками – понад десять років життя на Донеччині, допомога військовим, власна служба, загибель молодшого брата і повернення на Волинь.

Його історія – не про сімейну кризу після служби. Петро каже, що непорозумінь у них із дружиною не було. Навпаки, саме підтримку близьких він сьогодні називає однією з головних речей, які допомагають ветерану повертатися до цивільного життя.Інтерв’ю підготовлено в межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову». Її мета – підтримати родини ветеранів і ветеранок й допомогти їм пройти шлях повернення у стосунки з найближчими. Деталі на платформі Ветеран PRO.

«Я з Волині, я не обманюю»

На Донеччину Петро переїхав у 2011 році. Там працював у кар’єрі машиністом, познайомився з майбутньою дружиною Мариною, облаштував дім. Згодом долучився до місцевого самоврядування, а в 2020 році став депутатом Шахівської громади як самовисуванець.

Про цей період він згадує через конкретний результат: за рік, за його словами, 12 жителів села отримали по два гектари землі. Петро працював у земельній та освітній комісіях і домовлявся, щоб частину орендованих земель оформили на місцевих жителів, які потім могли здавати їх в оренду вже від свого імені.

Читати ще: «Треба змінювати сприйняття ветерана в суспільстві», – директор департаменту з питань ветеранської політики Луцькради. Інтерв'ю

Та допомагати людям Петро почав не з депутатства. Ще у 2014 році, коли на Донеччині почалися бойові дії, він підтримував українських захисників. Петро добре знав місцевість і дороги, тому підказував безпечні маршрути, привозив їжу, допомагав знайти місце, де можна зупинитися. Інколи довіру доводилося вибудовувати з нуля – показувати паспорт і казати: «Дивіться, я з Волині, я не обманюю».Після повномасштабного вторгнення допомоги стало потрібно значно більше. Петро шукав для військових житло, приймав волонтерів удома, організовував їжу й побут. За його підрахунками, за півтора року допоміг із розміщенням понад трьох тисяч військових: одні приїжджали, інші їхали далі.

«Бувало, волонтери приїжджали на ніч. Я їх годував, вони спали в хаті, а я міг лягти в машині. Головне – щоб людям було де переночувати», – розповідає Петро.Він допомагав і з евакуацією. Власною легковою машиною забирав важкопоранених військових і довозив до місця, де їх могла забрати медична бригада. Саме такі епізоди, каже Петро, сильніше підштовхували його до рішення самому піти у військо.

«Мені треба було помститися»

У 2024 році Петро вже служив водієм. Марина не хотіла, щоб чоловік ішов до війська, але розуміла: якщо він вирішив, забороною його не зупинити.У квітні того ж року на війні загинув молодший брат Петра. Після цього він повернувся до частини й подав рапорт на переведення на бойову посаду.

«Я не міг по-іншому. Мені треба було помститися», – так Петро пояснює свій тодішній стан.Після загибелі брата у ветерана досі залишилися біль і злість. Водночас не називає себе якимось особливим воїном. Навпаки, повертається до думки, що у війську важлива робота кожного.

Читати ще: «З першого дня моя рота пішла на штурм»: історія ветерана з Волині

Наприкінці 2024 року через проблеми з ногою Петра списали – захворювання пов’язали саме з проходженням військової служби. Нещодавно ветеран переніс операцію із заміни кульшового суглоба.Навесні 2025-го родина переїхала на Волинь. Від їхнього будинку на Донеччині лишилася лише частина стіни. Утім родині ще належить довести, що дім зруйновано, щоб отримати компенсацію від держави.

«Щовечора виходити на зв’язок»

Про військову службу і повернення до родини Петро не розповідає як про випробування, яке змінило їхні стосунки з Мариною. Каже, їм не довелося заново пізнавати одне одного – радше зв’язок між ними став міцнішим.

Під час служби вони могли не бачитися по два-три місяці, тому мали власні правила.

«У нас була домовленість: щовечора або поговорити, або написати. Навіть якщо було кілька хвилин – я намагався відписатися», – каже він.

Після повернення Марина допомагає чоловікові з реабілітацією та документами, телефонує на гарячі лінії, коли потрібно розібратися з процедурами. Петро називає її людиною, яка вміє згладити кути.Саме з власного досвіду він розповідає про те, чого, на його думку, найбільше потребують ветерани від близьких.

«Не треба сюсюкатися. Треба зібратися і підтримати морально. Підтримка має бути дієвою – і з розумінням. Не засуджувати, не починати одразу скандал, дати людині час», – пояснює Петро.

І додає: підтримка не може обмежуватися лише родиною. Не менше значення має те, як на ветеранів реагують інші люди – чи намагаються зрозуміти, чи тримаються осторонь або навпаки – хочуть допомогти та виявляють повагу.

«Іноді людині треба просто виговоритися»

Петро вже не раз опинявся в ситуаціях, коли по допомогу до нього зверталися інші ветерани та їхні близькі.

Одного разу мати ветерана, який втратив ногу, попросила його поговорити із сином. Час до часу той випивав, замикався у собі або грубіянив. Петро не намагався повчати – просто дав чоловікові можливість виговоритися. Каже, після розмови як свій зі своїм хлопцю стало легше. Матері ж порадив не тиснути на сина і дати йому час.

Інший випадок він згадує з лікарні, де ветеран зірвався і почав скандалити. Петро каже: у такі моменти важливо не лише реагувати на поведінку людини, а й розуміти, через що вона пройшла і чи не потребує психологічної допомоги.

Та звернутися по неї готові не всі. Петро називає знайомі йому установки, які неодноразово чув: «я сам впораюся», «я не псих», «до психолога соромно».

«Хоча насправді це нормально, і багатьом потрібна підтримка психолога», – каже він.

Зараз Петро насамперед зосереджений на фізичному відновленні. Працювати повноцінно поки не може: після операції нога швидко втомлюється. Але сидіти без роботи не хоче. Після реабілітації збирається розвивати власну справу й уже подав заявку на грант для фермерства – хоче вирощувати курей. Такий досвід у нього вже був на Донеччині.

І ще хоче й далі допомагати людям. Нині Петро є учасником Всеукраїнської профспілки захисників України. Для нього це не щось нове після служби: підтримувати інших він почав задовго до того, як сам одягнув військову форму.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---