«Закваску маю селянську», – мер Володимира-Волинського Петро Саганюк

У скарбниці пам’яті мера Володимира-Волинського Петра Саганюка чимало життєвих історій. Деякими з них він поділився з телеглядачами телеканалу «Аверс» у програмі «Про життя».

У зв’язку з роботою мені часто доводиться долати чимало кілометрів не лише Волинню. У дорозі, окрім службових справ, стараєшся думати про те, скільки прожито, згадуєш якісь цікаві моменти, дитинство, рідне село, батьків, навчання в школі, інституті, Тюмень, Сургут, Ханти-Мансійськ, Чурапчу та Покровськ в Якутії, службу на Чорноморському флоті, початок трудової біографії в Колківському держлісгоспі, роботу викладачем у ПТУ. Потім доля так склалася, що був на комсомольській роботі, затим – директором лісгоспу. Відтак була робота у виконавчих органах влади, знову в лісгоспі. І от уже тривалий час я – міський голова древнього Володимира-Волинського.



Про Хрущова

Пригадую 56-й рік, наше село Жовтневе (колись воно було Могильне, тепер Сусваль).

Тоді в нас розташовувася авіаполк, стояли реактивні літаки МіГ-15. І от між ними якось я помітив два великі літаки. Ну, якщо порівняти, то МіГ були проти них, як горобці проти ворон. Усі чомусь побігли на центральну вулицю, що вела з військового аеродрому на Овадне, Володимир-Волинський. Сказали, що прилетів Хрущов. Микита Сергійович тоді нібито прилітав, щоб відвідати Нововолинськ, але подейкували, що однією з причин візиту було те, що сестра Ніни Петрівни Хрущової жила біля Сокаля, то вони мандрували до неї в гості.

Я певний час після флоту працював викладачем Оваднівського профтехучилища. І там викладав нині покійний Олексій Михайлович Хілько, він тоді був другим секретарем обкому партії в Овадному. І якось за кружкою пива він мені розказав, що тоді з друзями відпочивав у чайній, аж прибіг водій та й каже: «Ви тут п’єте, а в Жовтневому на аеродромі Хрущов приземляється». Чоловіки тоді подумали, що той водій якийсь хворий. Ну, вони так городами-городами – і на роботу. Одне слово, візит був так засекречений, що навіть секретарі райкому партії про нього не знали. Не те що зараз – усі знають, куди й навіщо поїхав очільник держави.

Про труднощі перекладу

Коли я був першим секретарем обкому комсомолу, стався такий випадок. Ми з нині покійним Борисом Миколайовичем Свінцицьким проводили в Будинку культури зліт студентських будівельних загонів Волині. Телефонує помічник першого секретаря обкому Леоніда Палащенка й каже: «Вас о четвертій годині чекає Леонід Іванович». Я заходжу, а Леонід Іванович мені з порога: «Петре, завтра московським поїздом приїжджає Генрієтта Акимівна Штернберг . Це ровесниця і подруга покійної Надії Алілуєвої. Їй десь під 90 років. Її треба зустріти, показати Горохів». Ну, ми ту пані зустріли, попили чайку, і вона мені каже: «Говорят, у вас здесь есть уголь. Хочу знакомым показать». Я телефоную секретарю Миколі Жидкову в Нововолинськ і кажу: «Привези вугілля, тільки такого чистого». Він привіз великий паперовий мішок того вугілля, я даю завгоспу, нині покійному Євгену Михайловичу Стамбульському, доручення знайти ящик з-під масла, акуратненько туди те вугілля викласти, щоб можна було людям показати. Від’їжджає Штернберг, вагон СВ. Начальнику служби безпеки області, якому доручили її супроводжувати, мій водій віддав те вугілля і вони поїхали. Через два дні – дзвінок з ЦК КПРС. А в цієї Генрієтти Акимівни був кремлівський зв’язок. І вона каже: «Петр Данилович, ну какой же вы шутник! Пригласила гостей, пообещала, что угощу угрем, а вы мне уголь подсунули». Ну, думаю, все, приїхали. Я бігом до Палащенка. Він з Шафетою у кабінеті. «Що там, – питає, – сталося?». «Та, – кажу, – не почув, що вона просить, і замість вугрів загрузив Генрієтті Акимівні ящик вугілля». Вони пореготали, а Палащенко мені каже: «Оце буде пленум ЦК ВЛКСМ, поїдеш, то завези їй тих вугрів». Але Генрієтта Акимівна до того часу вже померла…

Про минуле і сьогодення

Те, що було в радянські часи – то добрий шматок нашого життя. Це історія, яку не викинеш на смітник. Варто сказати, що той лад був приречений на крах. От для чого було зачіпати релігію? Та й інших негативних моментів було чимало. Як, зрештою, і тепер. Нині, наприклад, багато офіцерів не мають квартир. Ні, я не хочу плакати за тими часами. Але була постанова Політбюро ЦК і Кабінету Міністрів Союзу про те, що коли здають будинок, 10% квартир – військовим. Нині ж цього нема. Та ухваліть таку постанову на рівні держави. Хай не 10, хай 5% помешкань у новобудовах виділяють офіцерам. А то землю дають. Це ж обмежений ресурс. Сьогодні дали, а завтра вже нема що давати. Якби квартири виділяли, це не було б накладно і для державного бюджету, і для забудовників. Із плюсів минулого – безплатні освіта й медицина. Так, вони ніби й сьогодні безплатні. Але от бюджет ухвалюють – недофінансовують. От нам на міську лікарню лишень на зарплату треба 5,6 мільйона гривень. Листа в Київ напишуть – звідти надійде відповідь, що не заперечують і доручають міському бюджету дофінансувати. Але вони забувають, що ту лікарню треба ще й ремонтувати, купувати обладнання. Треба дитячі садочки та школи ремонтувати, треба дороги робити, господарку до зими готувати тощо. Хай там як, а ми маємо розуміти, що в нас є держава і ми мусимо її будувати. Великі сподівання покладаю на нову команду, яка прийшла до влади. Ми всі маємо зрозуміти, що за законами важче жити, ніж із беззаконням. Але їх мають дотримуватися і чиновники, і прості громадяни. Тоді й порядок буде в державі.

Про прізвисько

У місті мене називають Папа. Це з легкої руки мого нині покійного водія Валерія Миколайовича, який був російськомовним. Він мене часто так називав. От і приклеїлося.

Про автомобіль

Однією машиною я їжджу вже 20 років. Цей «Мерседес» ми купили у фірми «Гербор», коли вона оновлювала автопарк. Так і їздимо. Мало того, я в своєму кабінеті жодного стільця не поміняв. Для чого? Я буду сидіти на якійсь «вертушці», коли діти не мають комп’ютера, а хворий не має за що купити ліків?

Про цінності

Треба берегти свою землю, культуру, історію. Люди одне до одного мають ставитися з любов’ю. От подивіться на поляків: минули вибори – і вони розбудовують свою державу. А в нас що? Вибори – не вибори, все нападають одне на одного. Має бути верховенство права. Не можна забувати про людяність, порядність. Не треба обіцяти. Треба робити. І щоб твою роботу було видно. Я, наприклад, стараюся, щоб двері мого робочого кабінету були відчиненими, щоб люди бачили, що я роблю.

У 1983 році мене запрошували очолити всесоюзний піонерський табір «Артек». Я відмовився. Бо люблю свою Волинь. Зв’язаний з нею, як дитина з матір’ю пуповиною. Хочу тут жити, працювати. Я був у резерві на управління справами ЦК комсомолу УРСР. Теж можна було давно в Києві бути. Але в мене тут пуповина закопана, батьки поховані. Хочу бути корисним у рідному краї. Треба, щоб люди лишалися на батьківщині. От нещодавно був у мене на прийомі один чоловік. Я його й питаю, де він зараз працює. «У Польщі, – каже. – Маю середню зарплату 17 тисяч гривень». «Та ти й тут міг би такі гроші заробляти», – кажу йому. А він відповідає: «Та воно так, Петре Даниловичу. Але там так: я відпрацював, з хлопцями покурив, попив пива – і відпочиваю. А тут після роботи додому прийдеш – і ще купу всього зробити треба». Мені шкода, що так багато хто мислить. Шкода талановитої молоді, яка їде за кордон вчитися і не повертається. Маємо створити такі умови, щоб вони хотіли повертатися додому й тут працювати.

Про легкі й важкі періоди

Мені здається, що зараз якось важче. Можливо, тому, що триває війна… Мій внук Віталій зараз на сході. Він командир першої роти танкового батальйону, старший лейтенант. Вже другу ротацію там. Каже: «Дідусю, з моєї групи один я лишився…». Ця напруга дається взнаки. Непокоїть недовіра до влади. Але давайте по-чесному. Середня заробітна плата по Володимиру-Волинському – 8660 гривень. Це за рахунок «Гербору», «Скло-центру», лісгоспу, які платять більші зарплати, а також бюджетників. А в нас же є менші підприємства, які платять 4173 гривні мінімальної зарплати, решту видають у конвертах. А ці працівники, коли виходитимуть на пенсію, будуть казати, мовляв, я все життя пропрацював, а маю таку малу пенсію. Якби всі податки платили чесно, жодних проблем у нас не було б ні з боргом міжнародним, ні з внутрішнім. Та я думаю, що колись життя змусить усіх бути чесними і перед собою, і перед суспільством.

Про роботу й відпочинок

Робота – то життя. У мене такий ритм: прокидаюся о п’ятій ранку, навіть у неділю, хвилин 30 – зарядка, ранкові процедури, й о 6:30 я вже в робочому стані. До восьмої ранку вже знаю, що де в мене робиться. Якщо якісь проблеми – щоб зразу їх залагодити. Бо якщо вдень починати з’ясовувати, що в тебе робиться, то коли ті проблеми розв’язувати? А так зранку розглянув, о восьмій дав доручення, увечері можна проконтролювати. Утім сьогодні запит на молодих людей. Гадаю, то моя остання каденція. І я готовий, якщо прийдуть ті, хто буде працювати, вболівати за розвиток міста, підставити плече й допомогти.

Про коріння, дім і господарство

Коли приїжджаю в село, у батьківську хату, в якій зараз живе сестра, то аж дихається легше. Там я маю власну пасіку – 12 бджолосімей. Щоправда, цього року мені на це трохи бракує часу. А бджола – то така Божа комаха, яка потребує уваги. Вони фальші не люблять. Коли з ними працюєш, одразу її відчувають. З дружиною живемо в приватному будинку, вона має город, теплицю, десять курочок. Є в нас собака Мухтар, кіт Кокос, два кролики, бо внук Данилко захотів.

Хоч і живемо в місті, але маю селянську закваску: можу косити, можу працювати на землі, був молодший – ходив за плугом. Загалом, що важче життя – то людина добріша.

Будьте добрішими одне до одного, волиняни, любіть наш чудовий край. Хай Господь береже вас, ваші родини й нашу славну Україну.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---