Французи досі плутають українців та росіян. ІНТЕРВ’Ю. ФОТО

Про те, як сприймають українців у Франції та, як французи святкують державні свята, розповіла Волинським Новинам директор бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі, популяризатор України у Західній Європі, Ярослава Йосипишин.

Ярослава Йосипишин приїхала до Луцька вперше на святкування Дня незалежності України. Пані Ярослава походить з дуже знатної та героїчної родини українців. Її батько, Петро Йосипишин, був офіцером армії УНР та сподвижником Симона Петлюри. У 1920-их роках він вимушено емігрував до Західної Європи, де допомагав Симону Петлюрі заснувати українську бібліотеку, розбудовувати українську справу. Після Другої світової війни Петро Йосипишин був директором бібліотеки і розбудовував її, багато зусиль доклавши для того, щоб розвивалася ідея Симона Петлюри. По смерті батька Ярослава Йосипишин очолила бібліотеку. Вона підтримує контакти з науковцями, інститутами, академіями України, просуває українську культуру в Європу, розповідає, що таке Україна, Київська Русь, її історія. Протягом всього життя Ярослава Йосипишин популяризує Україну у Франції. Її бібліотека є місцем україністики у Парижі.

Вам доводилося раніше бувати в Україні?

Я буваю в Україні не щороку, але досить часто, починаючи з 1991-ого, відколи Україна відновила свою незалежність.

Які українські міста Ви відвідували?

Вперше приїхала до родини на Галичину, потім, оскільки контактувала з українцями, мене запросили викладати французьку цивілізацію в Інститут іноземних мов до Києва. Я сама історик, викладала у Франції у ліцеях, коледжі та університеті. Також я професор Вільного українського університету в Мюнхені.

Яке українське місто Вам сподобалося найбільше і які Ваші перші враження від Луцька?

Вони всі різні. Можу сказати, що усі мені подобаються. Львів, на щастя, не був зруйнований, має приємну атмосферу. Київ – столиця, це щось особливе. Вінниця також цікава.

Луцьк - гарне, приємне містечко зі Старим містом. Я розумію, що внаслідок війн та радянського режиму багато що було знищено. Помітно, що люди намагаються зберегти те, що лишилося з історії.

Цьогоріч мене запросили на конференцію в Острозьку академію. Мої друзі запропонували відвідати Луцьк та Рівне. У Рівному є вулиця Симона Петлюри та пам’ятник йому. Я хотіла побачитися з людьми, які це зробили. У Луцьку було приємно побачитися з завідувачем кафедри соціальних комунікацій Інституту філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки Світланою Кравченко та, власне, подивитися місто. Окрім Львова, Вінниці та Києва, я небагато подорожувала Україною.

Чи велика українська діаспора існує в Парижі?

У Парижі живуть нащадки політичних емігрантів після Першої та Другої світових вієн (друга хвиля). Ті, хто приїжджає нині, наприклад, з Галичини - переважно заробітчани, вони працюють тимчасово та не вважаються емігрантами.

Чи складно було зберегти українську мову у франкомовному середовищі?

Українською ми спілкувалися у родині. Мій батько говорив українською, оскільки був з Поділля (сьогодні це Вінницька область), мамин рід походить з Полтави. В XIX столітті мій прапрапрадід, по маминій лінії, перейшов Збруч та опинився на теренах сучасної Тернопільській області.

Чим, на Вашу думку, відрізняється Україна від Франції?

Вона дуже відрізняється, не можна порівняти. Можна сказати, що є великий прогрес з економічного боку, який я бачу з 1991 року. Помітно, що розвиваються крамниці, супермаркети, як на Заході, але ментальність поки не досягла європейського стандарту, на жаль.

Що українцям потрібно робити, щоб досягти цього стандарту?

Була така нагода під час Помаранчевої революції, існувала надія, що все зміниться. Французи тоді почали цікавитися Україною, до бібліотеки приходили журналісти, науковці, студенти, звичайні люди, які запитували, чи Україна це не Росія? Я відповідала, що Україна ніколи не була Росією. Вона була у складі Російської імперії та згодом СРСР, але це не означає, що вона була Росією. Вони цікавилися Україною, і була надія на зміни, яку згодом змарнували. Тепер невідомо, як вийти з цього становища.

Французи досі плутають українців та росіян?

Так. Хоча є великий прогрес, є історики, які досліджують голодомор. Ще 15 років тому деякі з них казали, що голодомору не було, оскільки цю думку підтримувала Росія. Архіви відкрилися, і чесні історики, серед яких Ніколя Верт, визнають та досліджують цю тему. Ніколя Верт пише доповіді, видає книжки на цю тематику. Також існувала точка зору про українців, як про антисемітів та погромників. Наразі є історики, які кажуть, що насправді було не так, і Симон Петлюра не був антисемітом.

Читачами вашої бібліотеки є здебільшого українці?

До бібліотеки переважно приходять французи - науковці, студенти. Також приходять українські науковці, які здобули стипендію та досліджують певну тему. Так, Світлана Кравченко теж відвідувала нашу бібліотеку. Ідея заснувати культурний центр у Парижі належала Симону Петлюрі. Його вбили у 1926 році, але уряд в екзилі на чолі з В’ячеславом Прокоповичем заснував цю бібліотеку при журналі «Тризуб», що виходив у Парижі. Потім бібліотека почала розростатися, вона переїжджала в інші, більші приміщення. Перед початком Другої світової війни вона налічувала 20 тисяч назв книг та дуже багато газет. Під час війни німці вивезли бібліотеку спочатку до Німеччини, згодом вона опинилася у східній Німеччині. Бібліотеку вважали втраченою. Після розпаду СРСР, коли відкрилися архіви у Москві, виявилося, що архіви бібліотеки знаходяться там. Бібліотека відновила діяльність у 1946 році. Відтоді вона зростає, наразі сягаючи до 32 тисяч назв книг та до 600 назв газет, серед яких багато раритетів. З України приїздять архівісти, щоб впорядкувати наші архіви. Багато читачів просять надати матеріали через інтернет. Я та моя бібліотекарка шукаємо матеріали, щоб надати користувачам, наприклад, із Львівського університету, з Дрогобича.



Ви приїхали в Україну на святкування Дня незалежності. Чи відзначають це свято українці, які мешкають у Франції?

Так, представники амбасади кладуть квіти до бюсту Тараса Шевченка, який стоїть у сквері, поблизу греко-католицької церкви Святого Володимира. Амбасада та українська громада відзначає це свято.

Ви бачили святкування Дня незалежності у Луцьку. Чи відрізняється це державне свято в Україні від того, як французи відзначають свої найбільші свята?

Звичайно, у Франції є величезний парад на Єлисейських Полях, у якому бере участь президент республіки та представники всіх дипломатичних корпусів. На місцях кладуть квіти під пам’ятники жертвам війни. Пожежники організовують бали, ввечері відбуваються феєрверки. Однак, таких етнічних ярмарків, як в Україні, не організовують. Франція єдина, але Ельзас, Бретань, Прованс – різні народи. Проте побачити мешканців різних регіонів, одягнених у народне вбрання можна лише під час фольклорних фестивалів.

Розмовляв Павло Переведенець

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---