Безпорадних інвалідів викинули на вулицю

Матір та її двох дітей кілька років тому викинули з гуртожитку просто на вулицю. Тривалий час мешкали ці люди у студентському тимчасовому житлі, розташованому в районі Гнідави у Луцьку. Там Людмила Григорівна працювала вихователькою. І допрацювалася до... психіатричного діагнозу. Щоправда, після того, як жінка захворіла, керівництво навчального закладу (директор технікуму Корчук І. В. – ВН) довго не наважувалося позбавити її житла. Заходилися виселяти родину три роки тому.

Про це йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №31 (79).

Спершу виставили нещасних людей за двері без суду та слідства. Коли ж донька Людмили Григорівни Алла звернулася до прокуратури, то керівництво навчального закладу зрозуміло свою помилку. І умовно повернуло родину в гуртожиток. Проте ненадовго, бо пішло до суду. Врешті-решт людей позбавили тимчасового житла за рішенням служителів Феміди.

А починалася ця історія ще багато років тому, коли Людмила Григорівна переїхала з півдня України у рідне село Млинівського району Рівненської області. Так сталося, що з чоловіком Олександром Вишнивецьким жінка розлучилася і, забравши двох дітей, повернулася до батьків. Натомість Олександр Олександрович залишився проживати у Миколаєві, куди його скерували працювати лікарем після медичного інституту.

Кілька років поспіль Людмила Григорівна трудилася у сільській школі, доки рідний брат підшуковував їй роботу в Луцьку. Лишень у 1979 році вона влаштувалася працювати вихователем у гуртожиток тодішнього професійно-технічного училища №6.

Як працівник училища Людмила Григорівна отримала кімнату в студентському гуртожитку. Коли ж забрала із села доньку та сина, їй виділили ще одну. Родина оселилася у так званому блоці, де й прожила не один десяток років. Проте так сталося, що Людмила Григорівна захворіла й пішла з роботи. Але і далі мешкала з дітьми в студентському гуртожитку, доки керівництво навчального закладу не вирішило вигнати цих людей просто на вулицю.

З ГУРТОЖИТКУ ПЕРЕЇХАЛИ У... божевільню

А йти Людмилі Григорівні та її двом дітям було нікуди. На той час внаслідок важкої травми отримав схожий діагноз і її син Олександр. Тож коли вирішили їх виселяти з гуртожитку, то запроторили до божевільні й доньку Аллу.Коли родину виселяли з гуртожитку, до божевільні запроторили й Аллу

З одного боку, можливо, це добре, позаяк люди нині отримують, хоча й невеликі, але щомісячні кошти. А з іншого – з такими діагнозами їм важко знайти бодай якусь роботу. Алла свого часу закінчила Рівненський інститут культури і нині могла б працювати. Однак...

До речі, коли Людмила Григорівна влаштувалася в училище на роботу, звісно, вона стала на чергу, аби отримати житло. Проте черга та ще у вісімдесяті роки практично завмерла, тому жінка разом з уже дорослими дітьми так і залишалася жити у гуртожитку. Щойно серйозно захворіла, то взагалі перестала цікавитися просуванням черги. Не цікавилася вона й життям, тож її діти самотужки ставали на ноги. Син Олександр вивчився на кіномеханіка, а донька Алла здобула вищу освіту бібліотекаря.

Якось Олександр поліз на дах ремонтувати антени і звідти впав. Через травми він отримав інвалідність, оскільки серйозно пошкодив голову. Тож три роки тому, коли родину вирішили вигнати на вулицю, без психіатричного діагнозу залишалася лишень Алла. Проте цю проблему залагодили дуже швидко – запроторили молоду жінку в божевільню й дали інвалідність. Тобто з гуртожитку родина практично переїхала у специфічну установу. А вийшла звідти, коли остаточно позбулася прав на житло.

Звісно, студентський гуртожиток – це тимчасовий прихисток. Проте свого постійного кутка сім’я так і не дочекалася. Тим паче, що двоє людей серйозно захворіли й потребували постійного лікування. Призначених соціальних пенсій їм ледве вистачало на найнеобхідніше, а не те що на якісь правові суперечки. Так і залишилися троє людей просто неба. Відтоді туляться по чужих кутках. Та й яких! Напівзруйнованих! Без газу, води та інших благ цивілізації. А Людмила Григорівна, до речі, ще й лежача...

ЯК ЛЕЖАЧІЙ БЕЗДОМНІЙ ПОМІНЯТИ ПАСПОРТ?

Виходить, що пропрацювала ця жінка на благо нашої держави й залишилася нікому не потрібною. Змушена бідолаха решту життя пролежати у напівзруйнованих хатах. А тут з’явилася нова проблема. Річ у тім, що у Людмили Григорівни ще радянський паспорт, тому українську пенсію отримувати жінка не може. Вона давно згодна поміняти документ, проте до фотоательє дістатися просто не в змозі. Як же їй зробити фотографію? Везти жінку туди хіба разом із ліжком?!

Тож наразі у родини ані житла, ані можливості щось змінити на краще. Скажете, у Алли та Олександра є батько, що залишився працювати у Миколаєві. Так, звісно, він є чи був. І колись навіть отримував однокімнатну квартиру. Тільки нині навіть невідомо, чи живий чоловік. І чи його родина, бува, не перехопила спадщину.

Усі ці питання варто було б з’ясувати Аллі та Олександру, однак поїхати до батька вони не можуть. Пенсії, що отримують, ледь вистачає на оплату найманого житла та сякого-такого харчування. Ось так і виживають безхатченки, які мають серйозні психіатричні діагнози. А здоровим людям, що керують новоствореним технікумом, у який перейменували навчальний заклад, де працювала Людмила Григорівна, до їхніх проблем зовсім немає діла. Вони викинули родину із студентського гуртожитку як непотріб і взялися виховувати молоде покоління, розповідаючи про доброту, співчуття та людяність...

Олена МОРОЗ, Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---