USD 24 24.25
  • USD 24 24.25
  • EUR 26.3 26.65
  • PLN 5.9 6.06

Фотографую не камерою, а серцем: Віктор Чухрай про Луцьк, птахів та погляд у майбутнє

Про перші чорно-білі кадри Луцька 1970-их, епоху слайдів, таїнство, яке зникло з появою цифрових фото, про те, як художники долучилися до порятунку будівлі костелу в Луцьку, без кого з колишніх мерів не було б впорядкованої вулиці Братковського, для якого фотопроєкту треба забути мову людей та чи варто перенести центральний ринок зі Старого міста розповів Інформаційному агентству Волинські Новини луцький фотохудожник Віктор Чухрай.

Розмова відбувалася в знаковому для фотографа місці – історичному будинку на вулиці Пушкіна, де колись була розміщена меморіальна табличка про перебування Петра Першого.

Чим для Вас особливе це місце?

Це моя художня школа. Я сюди ходив з 1967 року, пішки з села Боратин. Тому тут непроста енергетика. Це не тільки стосується таблички про те, що у будинку зупинявся Петро Перший. Зараз її зняли, але даремно. Історичну правду не можна замазувати. Був такий, ну й був. До того ж, тут був Василівський монастир, тут є якась енергетика, особливо, в підвалах. Тому тут завжди добре, місце намолене. Мені тут найкраще.

Ви навчалися у художній школі. А в якому віці зрозуміли, що найбільше Вас приваблює фотографія?

Фотографія і мистецтво у мене йшли паралельно. Я закінчив художній інститут, дуже багато займався дизайном, живописом. Але фотографія більш сучасна. Особливо зараз, будь-яка камера краща, потужніша, ніж комп’ютер космічного корабля «Аполло-11», який літав на Місяць. Я завжди любив сучасні речі. А живопис, фарби, полотна не змінюються вже понад сотню років. Я пам’ятаю Юрія Гагаріна, який першим полетів у космос, і перший супутник, тоді щороку жилося цікавіше. Тепер я надав пріоритет фотографії, адже у цій сфері можу зробити краще, цікавіше. Я роблю те, що мені хочеться.
Як виглядав Луцьк у ті роки, коли Ви ходили пішки з Боратина до художньої школи, наскільки він змінився?

Це неможливо навіть порівняти. Найприкріше, що перші плівки, які я знімав, коли пішов в армію, заховав у коробку з-під взуття, а мама їх спалила. Приїхавши після служби через чотири роки я був шокований. Але я не надавав тоді цінності фотографіям – все, що друкував, я роздавав, тож відтоді збереглося лише декілька знімків.

Коли я вчився у школі в Боратині, у нас не було світла в селі. Уроки я намагався готувати вдень, а ввечері писав при світлі гасової лампи. Кіно в селі показували у клубі в будівлі колишнього чеського костелу. Там була установка, що виробляла електроенергію. В кіно приходило усе село. Згадуючи такі речі, відчуваю себе динозавром, я людина, по якій вже можна писати історію.

Як виглядало наше місто? Є одна дивна річ – я працюю зараз у нашому історико-культурному заповіднику, а коли я був маленьким хлопчиком, моя мама працювала касиром на дріжджовому заводі у Боратині. Вона брала мене з собою і ходила туди, тому що там був банк. Я там сидів, на тих сходах, якими я зараз ходжу. Минули десятиліття, і я вернувся туди ж. Це найкраще.

Тоді ключовими у місті були вулиці Радянська, Леніна, і був вокзал. Був ключовий автобус № 4, що ходив з Гнідави, проїзд коштував п’ять копійок. На Гнідаву доводилося приходити пішки за 40 хвилин. Луцьк був маленьким містечком, де ще не було жодного нового кварталу, було мало людей. Автобуси ЛАЗ тоді ходили двома смугами сучасною вулицею Лесі Українки. Одна зупинка була біля магазину мистецтв, інші – біля собору. Містечко було дуже комфортним, цікавим, інші люди були. Ця художня школа була як промінь світла, це було щось неймовірне.

Ви служили в армії за кордоном СРСР. Що найбільше запам’яталося з часів служби?

Армія – це супер. Чому? Там немає мажорів, немає нікого за тобою, ти сам-один маєш давати собі раду, не було питань походження людини. Так само було у школі. Можу сказати, що мені пощастило з вчителями, ні про кого з них не можу сказати негативу, тому що це були вчителі з великої літери, я завжди їх згадую. Нині у мене лишилася одна вчителька з 3-ої школи, вчителька англійської мови, яка колись мені поставила трояк, але це нічого не значить, бо потім мене запитували «де цей фотограф, який говорить англійською так класно?» Ми бачимося з нею практично щомісяця, кажу їй: «Тамаро Володимирівно, дуже Вам дякую».

Коли я був хлопчиком, у нас був аеродром і бути льотчиком мріяв кожен. Я теж про це мріяв, і навіть вступав в льотне училище. Я народився у грудні і за віком мені не вистачало року, щоб написати заяву. Тож я пішов на тракториста. Це було взагалі супер – починати в селі з землі. Були дуже хороші люди, з якими я працював тоді і які мені створили життя. Я закінчив перше училище і мене відправляли в танкову «учєбку» навчатися на командира танку. Воєнкому я сказав, що прошу відправити мене в авіацію, тому що я вступав в льотне училище, але не вийшло. Я займався також авіамоделюванням. Коли я вперше прийшов у військкомат, то я їм щось там відремонтував, бо розумівся на електриці. Казали: «хороший парєнь, оставьтє єго в Луцкє», але я вирішив служити в авіації.

В армії було дуже жорстко, непросто, але дуже класно, тому що ти належиш сам собі, як випливеш, так і випливеш. Можливо, зараз такого немає. Армія для мене – це школа життя, все було по-чесному. Що дуже важливо, були хороші командири, справжні офіцери, які тебе творили і довіряли відповідальність за рішення командира дивізії. Питання довіряли дуже серйозні, я казав «товариш капітан, йдіть додому спати, у Вас там жінка, діти, я все вирішу». Завжди так було.

Я хотів вступити у художній інститут, тому поїхав у Москву, в «Строгановку». Я два місяці взимку жив на вокзалі та часом у гуртожитку. Москва була іншою, люди теж були хороші. Зрештою мені сказали: «ти дурень, якого чорта тут сидиш? У вас у Львові є чудовий інститут прикладного та декоративного мистецтва, їдь туди». Я й повернувся. Це був 1978 рік. Я пішов працювати у художній комбінат на 40-му, там був хороший молодий колектив, мій товариш Володя Жупанюк і ще багато людей. Довелося ще до інституту займатися багатьма дуже цікавими проєктами.

Які саме проєкти це були?

Було декілька ключових проєктів. Один із найкращих здійснювали у будівлі костелу. Тоді там був склад, овочесховище, і треба було за два тижні зробити музей атеїзму, потрібно було зберегти приміщення. І ми це зробили. Ми ночували на роботі. Вийшов доволі хороший проєкт, за який нам заплатили досить серйозні гроші – 300 карбованців у 1978 році були хороші гроші. Були й інші проєкти, які так звана партія нам давала. Що я хотів би сказати про партійне минуле нашого Луцька – ідіотів я там не зустрічав, кажу чесно. І пізніше, коли я працював проєктантом після інституту, ніхто з них – інструкторів обкому, міськкому партії (багато проєктів давали на рівні обкому) не приймав рішень особисто, вони завжди викликали людей, які на цьому розумілися, наприклад, голову спілки художників чи спілки архітекторів, і тільки колегіально вирішували питання. Я не люблю комуністів, але це правда. Я ніколи не був комуністом, але у мене є певна повага до фаховості цих людей, як би дивно це не звучало.

Тобто, тоді у сфері містобудування, розвитку міста не було кричущих помилок?


Таких як зараз, не було. Я не був тоді вхожим у розвиток міста, але у мене є дуже багато знімків, які я робив чисто інтуїтивно. Цим займалися фахівці, таких кон’юнктурних речей, як, наприклад, будівництво житлової багатоповерхівки в районі вулиць Крилова та Пушкіна на місці цвинтаря, не робили. Були, звичайно, жорсткі кон’юнктурні речі, зокрема, знищення цвинтаря на місці, де нині меморіал, знищення цвинтаря навпроти гімназії № 4, глупоти теж було багато. Я не вихваляю цих людей, але, на жаль, від них ці питання не залежали, це було рішення, що надходило з Москви. Тобто, були нюанси, але такого брутального, як зараз, не було. Варто толерантно ставитися до минулого.
Чи пригадуєте свої перші фотоапарати, якими робили перші вдалі знімки?

У селі у мене була книжка «100 років фотографії». Це була моя найулюбленіша книжка, наче магічний посібник окультних наук. Я малював, а фотографія – це було інше. Я дуже любив техніку, займався авіамоделізмом, мені було цікаво поєднати мистецтво і техніку. У фотографії вони поєдналися. Навіщо мені малювати етюд дві години, якщо я за 1/250 секунди вже все зробив? Хоча не все так просто, все потребує підготовки. Найцікавіша річ у фотографії – це була магічна річ, таїнство отримання зображення. Плівку заряджали у темряві, потім проявляли, і лише згодом отримуєш щось таке, від чого в шоці: чому, як? Цифрові камери – це глупота, тому що ми втратили це таїнство. Це як з дівчиною, яка подобається, – треба походити півроку-рік, дарувати квіти, щоб дійшло бодай до перших поцілунків. А цифрові камери – це вже, зараз і одразу. Й іноді ми втрачаємо щось.

Коли сестра побачила, що я читаю книжки про фотографію, вона подарувала мені на день народження пластмасовий фотоапарат «Етюд» на широку плівку. Я щось там попроявляв, нічого не надрукував, мама мені то все спалила, але там були найкращі речі. Потім ще був чудовий фотоапарат «Чайка-2». Він давав 72 кадри.

Коли у мене запитують «звідки у тебе тяга до мистецтв?», я кажу, що мій прадід воював у Японській війні, він був ковалем, який робив чудові речі. Одна моя родина з Польщі, інша – з Боратина, а третя – з Дону, з донських козаків. Тато казав «ти в кого сє вдав?» Вдався у свого прадіда. Мама закінчила школу, а дід мій з Боратина був членом «Просвіти» і братства. Родина була дуже бідною, у діда було восьмеро дітей, не було за що вчитися. Братство склалося грішми і мама ходила в гімназію за ці кошти. Тоді це було ексклюзивом. Мама Євгенія Василівна закінчила перші курси після війни і була у сільській школі першою вчителькою в 1940-их роках, викладала предмети початкової школи. Тобто, бізнесу у родини не було, маєтків теж.

Щодо міста, не можу сказати, що багато речей знімав усвідомлено. Я перерив архіви й у мене є дуже багато фотографій, тоді багато хто знімав дні народження і тому подібне. Окрім такого, я ще до інституту знімав, як виглядало наше місто, якими були вулиці. Зараз я виймаю ці фотографії і розумію, що це найцінніше. Наприклад, фото 1978-79 років, де можна побачити, як будувалося наше місто, коли на місці 40-го кварталу був танкодром, там не було нічого. Будували лише РАЦС і ще щось. Я дивуюся, як я це зняв. Це на рівні підсвідомості.

Коли Ви зробили перші знімки вже цифровим фотоапаратом?

Фотоапарат плівочний чи цифровий – це таке, що не має значення, скажу просто: найпершим шоком була слайдова плівка у 1980-ті роки. У мене є дуже багато слайдів. Я художник та люблю колір, а колір тоді можна було отримати тільки на орвохромі, на слайдах, які ми не могли надрукувати. Слава Богу, мені вистачило глузду це все зберегти, взяти в рамки. Я зараз іноді в шоці, не розумію, як я це зняв. Тоді був чудовий фотоапарат «Київ-17», ця камера коштувала 485 рублів, а потім здешевшала до 140, оскільки камеру вартістю в три зарплати ніхто не купував. Я її купив – колосальна камера. Тоді випускали хороші фотоапарати на рівні Nikon, байонет від якого офіційно купили для камер «Київ-17» та «Київ-19». Робили хорошу оптику, якою я потім фотографував перші рухівські мітинги. Була камера «Горизонт», яку заборонили випускати наприкінці 1970-их, тому що це шпигунська камера, вона робила панораму на 180 градусів. Я періодично публікую фото з цієї камери, вони інші, тому у мене є ностальгія за нею.

Другий найважливіший етап – поява кольорової плівки на початку 1990-их, коли з’явилася можливість друкувати фото у хорошому кольорі. Друкували ми їх спочатку у Польщі. Це було неймовірно. Я тоді був як під наркотиками, кращого кайфу не було в житті, я міг нарешті робити те, що мріяв. Я досі публікую знімки з того часу.

Першою цифровою камерою мені дали спробувати познімати у Луцьку орієнтовно в 1998-2000 роках. На проспекті Волі поблизу «Перлини» був фотосалон «Kodak», де Іван Федорович привіз перший «Olympus» з Києва. Я вийшов познімати, ми одразу переглянули знімки на комп’ютері, я тоді сказав «поки що гівно, але за ним майбутнє». Це здавалося просто неймовірним. Минуло п’ять років і загинули всі плівочні камери, колосальні апарати за величезні гроші. Я завжди кажу: «щоб написати «Гамлета» треба було паркер з золотим пером? Що треба поету, щоб щось створити, адже достатньо клаптика серветки?» Я нормально ставлюся до цифрових фото
Чи є у Вас улюблені місця у Луцьку, де Ви зробили найбільше кадрів ?

Це провокативне питання, немає таких місць. Кожне місце улюблене, я не знаю, як це пояснити. Це завдяки Вальдемару Пясецькому, який колись у мене викладав історію мистецтв, з яким ми зробили декілька книжок, остання з яких незакінчена. У мене є проєкт про Лесю Українку, про мавок. Я не жартую. Це не має відношення до того, що в школі викладають. Щоранку встаю і думаю: «що я завтра скажу на «доброго ранку, Луцьк»». Я вже такий «містер-доброго ранку, Луцьк». Фотографуєш не фотоапаратом, а серцем і відчуттям. Я не можу сказати про якесь місце, образивши інші, не можу сказати, що Старе місто найцікавіше, хоча там цікаво, бо до мене приходять привиди, приходить Любарт, всі думають, що я жартую, але ні. Особливо, коли місяць у повні, я іноді чергую і відчуваю деякі такі речі. Я щойно прийшов з місця, де була похована Рахіль Кронштейн, де був єврейський цвинтар, в районі вулиці Чехова. Там особлива енергетика, тому що там були поховані наші кращі люди, які будували наше місто. Зараз там нічого немає, але це місце якось мене надихає зсередини.
Так само, коли у мене запитують, чому я фотографую птахів, я кажу, що поки не вивчив їхню мову, не міг зробити вдале їхнє фото. Зйомки птахів – це окремий проєкт. Я не купив машину, а купив об’єктив. Я розумію, що в кожного життя обмежене в часі, я хочу робити те, що роблю, найкраще.

Коли саме Ви розпочали знімати птахів?

Це найскладніша зйомка, яка тільки є: треба знати мову птахів, знати, як вони живуть, говорити з ними. Це окремий сегмент – коли перестаєш розуміти людей і переходиш на мову птахів, тоді тобі щось вдасться. Це питання наукового класу. Є люди, які спеціально навчаються все життя, пишуть про це кандидатські та докторські дисертації. Мені пощастило працювати з такими людьми у Шацькому національному природному парку, з науковцями з Львівського університету, з орнітологом Василем Матейчиком. Раніше мій покійний нині друг Ігор Горбань навчив мене розуміти мову птахів. Птахів знімаєш не тоді, коли побачив, а тоді, коли почув. Я приходжу у сквер Героїв Небесної Сотні за РАЦСом, і там весною усе говорить. На жаль, у нас триває деградація екопростору, птахів зменшилося на відсотків 40-50 на Волині, я не бачу багатьох птахів, яких знімав раніше. Серйозно фотографувати їх я почав з 2008 року, ця зйомка потребує колосального часу. Не треба нікуди бігти, сиди і не смикайся. Вони самі прийдуть, тобі щось скажуть, покажуть. Це окрема наука, найцікавіший для мене сегмент. Ти повинен вийти з людини, стати птахом, переключитися: знайти гніздо, побачити як пташки між собою спілкуються, виводять пташеняток. Люди не мають часу дивитись. Я від цього маю тільки неприємності в житті, тому що люди цього не розуміють, кажуть «ти дурень, з горобцями говориш».
Якось приходжу в парк за РАЦСом, там багато людей, діти маленькі. Запитую їх «вас мухи не кусають, ні? А знаєте, чого?», показую на пташку мухоловку і пояснюю, що ця малесенька пташка ловить мушок, щоб вони не кусали дітей.

У Луцьку вдалося сфотографувати 45-55 видів птахів, можливо, більше. Багато птахів перелітні, вони частково живуть у Луцьку і потрібно слідкувати щодня, щоб їх зняти. Останні роки не встигаю. Наприклад, строката мухоловка і ще багато птахів навесні прилітають у північні райони, в ліси, вони на день-два зупиняються у наших сквериках, щоб покормитися й далі полетіти. Потрібно встигнути їх сфотографувати. У нас чудова річ – Гнідавський луг та замок, де селяться боривітри, соколи, яких я називаю воїнами Любарта, які загинули і перетворилися на соколів. Я працюю в заповіднику і я проти усіх фестивалів до середини червня, тому що це дні тиші, коли не можна турбувати таких птахів. Вони тоді виводять пташенят і в Швеції, Німеччині, деінде це заборонили б одразу. На Гнідавському болоті живуть луні з розмахом крил 1,7 метра. Це наші орли, які живуть в очереті, щось неймовірне. Я їх спеціально ходив знімати, цього року лишилося десь дві пари, тому що там палили очерети. На жаль, люди неуважно ставляться до того, де вони живуть. Думаю, тут наша школа недопрацьовує. Люди думають про бабло і все: «які пташки, ти що, дурень?»

Як Ви оцінюєте розвиток міста за роки Незалежності? Ви завжди з повагою згадуєте, зокрема, колишнього мера Луцька Антона Кривицького

З Антоном Федоровичем я працював орієнтовно з 1986 року, він направду доклав дуже багато зусиль для нашого міста. Я не буду говорити, що там украли, але направду, у мене була для нього одна прерогатива: він жив у дев’ятиповерхівці біля Сапалаївки, о 7 годині ранку він звідти ходив пішки на роботу. Можна, я говоритиму добре? Лайна і так скажуть. Треба віддати належне, він дивився, чи прибирали вулиці, чи прибрали сніг та листя, ходив пішки, і біля 8 ранку був біля мерії. Він мені завжди казав, що я можу зайти до нього у кабінет, щоб поговорити про місто і про справи. Це правда. Я хочу говорити про добре: якби не Антон Федорович, у нас не було б вулиці Братковського, не було б реконструкції вулиці Лесі Українки.

Те, що робиться зараз, не має відношення до того, що робилося раніше, тому що рішення мають бути комплексними. Коли тут, на вулиці Пушкіна, вперше переклали трилінку, я наговорив матюків, і вони поклали як треба. Я дуже радий – нехай я буду поганий, але нехай роблять добре. А фасади можна було б зробити на цій вулиці? Тут був Василівський монастир, а далі церква Вознесіння. Ця вулиця і поруч вулиця Крилова – ключові туристичні об’єкти для міста, які треба робити комплексно і тоді буде готове місце, куди можна водити туристів. Хіба ж ви приведете їх і будете розказувати про плитку, коли фасади облуплені? Я поважаю і Григорія Недопада, і Григорія Пустовіта, і Ігоря Поліщука, але хотілося б, щоб роботи буди більш комплексними.

Нещодавно виконком оголосив конкурс щодо найкращої концепції облаштування Театрального майдану. Яким Ви бачите центральний майдан міста у майбутньому?

Я не знаю, що сталося з тими фонтанами, бо вони були правильні. Цього не треба було чіпати. Слава Богу, вистачило розуму не рити там підземний перехід. Якщо поставлять там якісь фонтани, добре. Про містобудівні проєкти треба говорити разом, це питання сукупності архітекторів, людей, які на цьому розуміються. Не варто лупити божевільні гроші туди, куди не треба. У нас є Старе місто, яке потребує невеликих вливань. Потрібно його почистити. Куди водити туристів? Лише у замок, до кірхи та до будинку Голованя? Ви збожеволіли! У мене є десять проєктів для екскурсій, колосальних, історичних. Я їх не оголошую, щоб не вийшло глупо, тому що мені соромно водити людей туди, де чагарники, обвали і все таке. Потрібен якийсь план регенерації і не лише Старого міста. Наприклад, у нас є Фельдшерівка – взагалі неймовірний об’єкт.

Ми з Вальдемаром Пясецьким пішки обійшли практично кожен будинок. Є багато цікавих потенційно об’єктів. Потрібно лише правильно організувати. Ми втратили такий проєкт як замок з лугу – там все заросло. Це питання міста. Як художник, я порушую проблему, але не можу її вирішити.
Як Ви оцінюєте розвиток центрального парку культури і відпочинку? В останні роки там активно здійснюють роботи з облаштування алей, очистки каналів тощо.

Дуже добре, молодці. Я завжди кажу: щось робиться, добре. Я проїхав сьогодні центральною алеєю, вона чудова. До парку у мене, можливо, найменше питань. Єдине, що ми втратили: там були висаджені тополі, які висмоктували тонни води, оскільки парк розташований на місці болота. Тепер, коли їх вирубали, парк подекуди перетворюється на болото, там ростуть очерети. Коли я вчився у школі, нас щороку змушували грабати парк. Кожна школа й училище двічі на рік приводили до ладу якусь ділянку парку, не було захаращення. Зараз центральна частина парку в порядку, а збоку є проблеми. Те, що почистили канали, добре. Парк – це не лише атракціони, а й жива субстанція, там мають бути певні дерева. До речі, наш парк був насаджений у роки архітектора Бородіна дуже правильно, там посадили унікальні рослини. Зараз там залишилися дві катальпи. Хотілося б це поновити. Там, могла б бути, наприклад, алея бузку, який навесні цвів би, а ми ним милувалися б. Можливо, треба було б частково поновити тополі, тому що вони висмоктують воду. Так чи інакше, там селяться певні птахи. Я навіть бачив зеленого дятла у парку.

Я іноді сперечаюся з владою, коли вона робить дурниці. Наприклад, не можна будувати на Ковельській, що вони там думають, поблизу інституту мистецтв, тому що у нас є унікальна панорама міста. Її треба лише розчистити. До речі, оглядовий майданчик на Львівській створили з моєї з Пясецьким подачі. Можна було б зробити звідти окремий екскурсійний маршрут лугом. Потенція розвитку нашого міста дуже велика.

Раніше Ви критикували те, як впорядковували долину Сапалаївки зі знищенням екосистеми. Чи справді цей процес відбувався з такими помилками?

Це правда. На жаль, це катастрофа. Я там знімаю не менше двадцяти років. Люди іноді не замислюються про цю маленьку річечку, брудну, в яку зливають стоки. Колись випрямили русло і в парку імені 900-річчя воно вже перетворилося на багнюку. А колись я в цій річці купався. Треба було здійснювати роботи дуже акуратно, з залученням фахівців. А там просто перерили, хоча там жили унікальні види птахів, наприклад, кропивник. Окрім того, від вулиці Чорновола забудовують долину Сапалаївки, будують ці дев’ятиповерхові хліви. Послухайте, дайте легені для міста, зробіть зону, щоб там росли дерева. Не можна все перетворити на бабло, буде як зі Світязем, який міліє. На жаль, люди поводяться не надто поважно відносно планети. Навіть за радянського часу до забудов ставилися акуратно. Кілька днів тому я ходив на 40-ий квартал, де колись працював. Зараз там дуже депресивний район. Там були заводи, які працювали, все було на рівні, а зараз воно трохи сумно. Це правда, змінився час. Напевно, це питання міст Радянського Союзу, які можуть перетворитися на катастрофу. Якщо відключити тепло і воду, буде катастрофа, тому що будувалися такі загальні мережі. Були бюджетоутворюючі підприємства металургії, важкої промисловості, енергетики, які повинні належати державі, й ні в якому разі не приватному власнику. Ми ще навіть не розуміємо тієї катастрофи. Держава сильна тоді, коли має важелі впливу на країну. А коли все в приватних руках, а держава – весільний генерал, це смішно.

Я не можу сказати, що Луцьк погане місто, багато хто сюди приїздить і їм подобається. В нас є багато хорошого, Львів значно гірший, просто цього ніхто не говорить. Наприклад, ми возили у Львів виставку з іконописного пленеру, вийшли у новому районі і побачили суцільне сміття від автостанції. Приїздимо з Володимиром Марчуком назад до Луцька і бачимо, що тут все прибрано, чисто, підметене. Немає питань, тому що направду робиться багато і я правду кажу, що Пустовіт, Недопад і Поліщук роблять багато хорошого. Тому я гордий за своє місто.

Нині знову порушують питання перенесення центрального ринку з-під мурів замку. Як Ви ставитися до того, що в історичній частині міста працює ринок і як Ви бачите розвиток тієї території?

Я бачив проєкти – не дай Боже. Базар – це супер, я говорю як художник. Ти йдеш на ринок, там такі люди, такі тьотки, у них можна купити петрушку, поторгуватися. Його треба лише акуратно облагородити, звичайно, забрати якусь частину яток, які там не потрібні – секонд-хенду та іншого непотребу. Звичайно, ліворуч там була стоянка, і її треба зробити просто стоянкою. Нічого поки будувати там не треба. Варто відремонтувати існуючі продуктові павільйони, додати, щоб з будь-якого села приїздили тітки і стояли там, а не викладали товар на асфальті. І це буде чудово, тому що Старе місто без базару – це смішно, він повинен бути. Переносити його не можна, бо завше в Старому місті був ринок. Хай буде, тільки треба його привести до ладу. Люди до нього звикли. Я раніше був більш різкий, а зараз став більш делікатним до цього. Напевно, ринок там треба. Ринок намагалися перенести на ЛПЗ, і що? Хто туди поїде? Є Старе місто, люди звикли до того. Якщо облагородити його, люди будуть вдячні.

Ви загалом оптимістично дивитеся на майбутнє Луцька?

Так, це ж моє місто, наше життя. Я завжди казав, що наше місто найкраще. Не поштукатурили фасади? Напевно, це можна виправити. Трилінку поклали? Супер. Звичайно, оптимістично. Я навіть хотів би дати таке побажання для нашої влади у день міста: дай, Боже, здоров’я, щоб, попри все, ми думали оптимістично. Мене запитують «чому у тебе такі фотографії?» - тому що людям треба хорошого, вони скучили за хорошим, робіть їм це. Я часом дивлюся стрічку новин: так не можна – забили, вдарилися. За радянських часів це було заборонено і це було правильно. Люди хочуть хорошого, казки закінчують хорошим, чому ні?
ж



Реклама
Загрузка...
Коментарів: 2
Jarosław Показати IP 7 Вересня 2019 15:13
Brawo!!!!! Wiktor jesteś WIELKI GOŚĆ!!!!!! Pozdrawiam
Показати IP 7 Вересня 2019 18:43
Молодець .Цікаві ретро фото і не тільки.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.