USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Історія кохання волинського бійця, яке «народила» війна

25 Травня 2015 14:45
Своє кохання боєць 51-ої окремої механізованої бригади Костянтин Поврознік зустрів у Луцькому військовому шпиталі. Туди він потрапив поранений, вирвавшись із Іловайського котла, – йдеться у матеріалі газети «Волинь-Нова».

«Хочу, щоб ти стала матір’ю моїх дітей»

...Костя ще не повернувся з роботи — нещодавно влаштувався на пилораму в Рожищах. Тож спочатку було знайомство з його коханою – Тетяною. Це, мабуть, і на краще. Бо вже з почутого лише від жінки, – через яке пекло неоголошеної війни на сході України пройшов її чоловік, стало моторошно.

Хоча і першим, про кого розповіла Тетяна, став не її Костя, а однокласник Коля – той, завдяки якому і відбулася їхня з Костянтином зустріч.

Таня і Коля дружили, і коли останнього мобілізували, часто спілкувалися телефоном. Дівчина знала, що її друг – під Іловайськом, тож коли почула про страшні події там у серпні минулого року, взялася його розшукувати. Переглядала і списки поранених, і списки загиблих. Якось від іншого однокласника дізналася, що Коля – у Луцькому військовому госпіталі.

Жінка пригадує, як вересневого дня відпросилася з роботи (працювала перукарем у приватному салоні), і пішла відвідати хлопця.

«Зайшла в госпіталь, а там їх стільки: молодесенькі, перебинтовані, накульгують, – пригадує події того дня Тетяна, і продовжує: Біля Колі був якраз директор їхньої школи, вони про щось розмовляли. А я мимоволі глянула на бороданя на сусідньому ліжку. Як згодом дізналась, того молодого чоловіка Костею звали. Подумала, що це батюшка. Хлопці, яких у палаті було багато, не вибирали слів у розмові. «Боже, який сором!» –жахнулась. Попросила вибачення за них перед бородатим пацієнтом, спитала: «Ви – священик?». «Ні», – почула у відповідь. На цьому й розмова скінчилась». Але вже коли прощалася з однокласником Колею, сказала йому: «Завтра прийду. Я ще тобі зателефоную». «А мені?»,– відразу ж втрутився у розмову бородань.

Наступного ж дня, коли прийшла в госпіталь, Костя хоч і не поголився, але бороду коротко підстриг. Знову та ж його безпосередність: «Костя», – представився. Так вони і познайомились. Хлопець попросив номер телефону – Таня відмовила. А ввечері він уже дзвонив їй. Як зізнався згодом дівчині, за дві пляшки пива випросив номер мобілки в її однокласника Колі. Виговорив гроші і на своїх мобілках, і на тій, яку в сусіда взяв. Усю ніч вони з Тетяною розмовляли. Відтоді і почалися їхні зустрічі в госпіталі. Для Тані це було дивиною: після того, як за два дні до заручин один хлопець покинув її й вона два роки ні з ким не зустрічалась – ось така зміна. Вона несла щось смачненьке вже для всіх, хто лежав у цій палаті. То піцу купить, печиво, то вдома щось зготує.

«До речі, — пригадує сьогодні молода жінка, — коли я вперше прийшла у госпіталь і зустріла директора Топільненської школи, в якій ми з Колею вчилися, то він сказав: «Дивись, Таню, ще заміж тут вийдеш». «Ну що ви таке говорите?..», – зреагувала здивовано. І ось через два тижні «госпітальних» побачень Костя запросив мене у поїздку. Коли запитала куди, то відповів коротко: «У справах». Хресний відвідав того дня Костю, він і був за кермом. Коли виїхали за Луцьк, то я не втрималась і поцікавилась, що ж то за «справи». «Познайомлю тебе з батьками», – приголомшив Костя. Справді, і з батьками мене познайомив, і до тьоті завіз, і до бабусі Надії»,– пригадує співрозмовниця..

Тоді Таня відтворила і недавню розмову з Костею. У госпіталь його хресний приходив із дітьми. Таня їх забавляла. Костя якось питає: «Ти дітей любиш?». «Люблю», – відповіла. «Хочеш сина чи дочку?». «Та не знаю… Я взагалі-то хлопчика планувала мати…». «А мені все одно, хто буде. Хочу, щоб ти стала матір'ю моїх дітей». Після цих слів Таня з подивом подумала: «Який швидкий хлопець!».

А невдовзі Костя освідчився. Запропонував руку і серце. Таня не знала, що відповісти, бо розгубилась. «Я подумаю», – тільки й сказала… І подумала… Кілька місяців вони жили в громадянському шлюбі. А нинішнього Великодня одружились. На весіллі, яке гуляли в рідному селі Кості, були найрідніші люди, і серед них – бойові побратими. Зокрема й Ігор Шостак, який живе у Луцьку. Йому Костя завдячує своїм життям.

«Вернусь – обов’язково женюсь»

Психологічні, моральні травми, які бувають важчі за фізичні, зачепили бійця ще біля Волновахи. Після того страшного бомбування, коли загинуло, зокрема, дев'ятеро волинян, він збирав тіла бійців – розірвані й розкидані довкола. Це був травень. А потім у липні – бої за Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Мар'їнку, Савур–Могилу… Доля була прихильною – обійшлось без поранень. Аж поки не потрапив під Іловайськ.

«Обстріл почався ще 18 серпня, – пригадує Костянтин. – А 24–го, на День Незалежності України, я з побратимами вже опинився у потрійному колі оточення.До 29 серпня кожен божий день бомбили. Тому в туалет ходити там же, де і їли, бо не могли вилізти з окопу. Як тільки голову висунеш, то наразишся на кулю снайпера. Зі 130 бійців, які були на блокпосту, залишилось не більше як 60. Якось прийшов комбат і сказав, що наступного дня вранці будемо виїжджати звідси. Двома «газами» вирушили, тягнучи шість мінометів. На 2-2,5 кілометра розтягнулася колона, в якій були і «азовці», і «донбасівці» з легковим транспортом, танками, бетеерами… Йшла колона, по суті, під прицілом гармат бойовиків.

Контузія, осколкові поранення, жахливі миті, коли здавалось, що вже кінець… Все це пережив Костя. Два десятки бійців вийшли з того пекла. «Маленькими групками вибиралися, –продовжує свою розповідь боєць. –Місцевий житель підказав, що до наших – кілометрів з тридцять. Непросто було здолати їх, бо ж більшість поранених. Мене Ігор Шостак на плечах виніс. Нікого не покинули. Нарешті потрапили до своїх. Вертоліт забрав мене разом з іншими пораненими у Дніпропетровський польовий госпіталь. Звідти літаком доправили до Львова, а там і в Луцький військовий госпіталь потрапив».

Ось і в розмові з Костею ми дійшли до його знайомства з майбутньою дружиною. Чим сподобалась Таня? З приводу цього молодий чоловік каже: «Навіть не знаю… Мабуть, це доля моя. Тепер думаю: якби мене не поранило, то ми б і не зустрілись…».

Пригадав Костя і таке: «Коли я був в АТО, коли вже біля смерті походив, то десь через місяць казав у телефонних розмовах рідним, зокрема бабусі: прийду додому – обов'язково женюсь. І тут — Тетяна немовби нагадала про обіцянку, яку я дав сам собі.

«Словами не передати, що ми пережили»

З тієї неоголошеної війни молоді чоловіки повертаються не лише з фізичними ранами, а й із психічними травмами.

«У Липинах мене вивели зі страшного стану, –розповів Костя. – У військовому госпіталі, де я двічі лежав, не могли втримати – все рвався, біг невідь-куди…

Тяжко згадувати пережите. Але ми повертаємось до подій на сході України і в розмові з Костею, і з його бабусею Надією Степанівною. Коли внука торік на початку квітня мобілізували, вона не розлучалась із мобілкою, бо серце розривалося від думки, як там Костя.

«Коли Костя народився, то мою дочку Наталію кесарили. Мабуть, якась інфекція потрапила в організм – температура піднялась до сорока. Ми з чоловіком забрали внука додому через 12 днів. А дочка ще довго лежала в лікарні. Повернулася додому, як Кості вже місяць минув. Інстинкт батьківства, як кажуть, перейшов до нас із чоловіком, і Костя залишився. Бував він і вдома, у матері, яка його не обділяла любов'ю, але жив переважно з нами. Після строкової служби якось зізнався дідові: «Мама так просить, щоб я вдома жив». Ми не перечили. Пішов він додому. А трохи більш як через місяць повернувся зі словами: «Ви мене приймете?».

Про війну говорить: «Що ми пережили – це словами не передати. Після Волновахи, коли стільки волинян загинуло, спокійної хвилини вже не мали. Щойно звідти Костя потрапив до Миколаєва, я йому телефоную: «Їду до тебе…». А Костя відмовляє: «Не їдь, бабо, бо ми все одно не побачимось». «Та як не побачимось? – не здавалась я. – Навіть якщо тиждень будеш на полігоні, я чекатиму тебе у частині. Хіба ваше начальство не зрозуміє мене?». Зустрілися ми. Кілька годин були разом із Костиком. Розмовляли, насолоджувались цією зустріччю».

Щотижня бабуся передавала з рожищенськими «самооборонівцями» посилку внукові. Аж поки їй не сказали, що «туди посилку не можна доправити». «Туди» – це під Іловайськ. Найстрашнішим був день, коли внук зателефонував і вже нічого не приховував: «Нас оточили, бомблять, все згоріло… Комбат загинув, залишилися тільки такі, як я. Ніхто, здається, не знає, що ми тут, – всі про нас забули…». А ще якось Костя сказав: «Якщо через два дні не дам про себе знати, то шукайте по госпіталях чи моргах…».

Тієї ночі, пригадує бабуся, ліжка вона не розстеляла. Перед очима стояла одна картина: окоп, і Костя сидить… Тож яка радість була, коли дізналась, що внук у Дніпропетровську, а звідти його доправлять до Львова. Уже ніщо не могло її втримати — сама поїхала до Львова, щоб побачити Костю…

Надія Степанівна тішиться, що Костя зустрів Таню, що одружився, що кохана дружина підтримує його. «Може, Таня деколи і терпить від Кості, в якого після війни непростий характер, – каже вона, – але я її втішаю: «Помаленьку все наладиться, все буде добре». Головне, що вони люблять одне одного, що синочка чекають».

Молодій сім'ї затишно біля бабусі з дідусем. Якби не так, то Таня в Луцьку має квартиру, яка їй у спадок дісталась, — жили б там. Але молода жінка пояснює: «Як народжу синочка, то, боюсь, спочатку не знатиму, як до нього підступитись. А тут – бабуля – з нею спокійніше…».

Зазначимо, що зараз пара живе у селі Кременець Рожищенського району.

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 2
Анатоль_ Показати IP 25 Травня 2015 15:07
Я в шоці!
Ая Показати IP 25 Травня 2015 17:08
Від душі зичу Вам, Вашим дідусям і дітям щоб ніколи вже не зазнали того, що несе з собою війна.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus