USD 27.85 28.05
  • USD 27.85 28.05
  • EUR 32.6 32.9
  • PLN 7.5 7.65

Мільйони українців врятували волиняни під час Голодомору 1946-47 років

Майже забуту тему милосердя волинян, які віддавали останні крихти хліба тим, хто прибував зі сходу України та з Росії, рятуючись від Голодомору 1946-47 років, незважаючи на їхню національність, порушує Андрій Бондарчук у новій книзі, що містить наукові дослідження та свідчення очевидців.

Презентація книги Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946-1947років: непокараний злочин, забуте добро» відбулася 16 лютого у Палаці культури міста Луцька.

Тема ще однієї трагедії, влаштованої українцям комуністичним режимом – Голодомору післявоєнних років минулого століття зблискувала гарячими жаринами в окремих дослідженнях істориків, численних ЗМІ та у серці народу, спогадах та переказах від покоління до покоління.

Зібрати докупи окремі наукові дослідження, публіцистичні статті, промовисті документи про злочинні дії компартійної влади, а найбільше кричущі та проникливі свідчення про непокараний злочин Голодомору в Україні 1946-1947 років взявся журналіст, письменник, краєзнавець та громадський діяч, почесний громадянин Волині, голова Луцького Хрестовоздвиженського братства Андрій Бондарчук.

Йому вдалося не лише зібрати матеріали, згуртувати багато імен навколо цієї справи, а й видати книгу коштами не лише жертводавців, а й власним фінансовим внеском. Враження від книги автор передмови Герой України Левко Лук’яненко узагальнив заголовком «Забуттю не підлягає». Книга вийшла друком наприкінці минулого року у Києві накладом 1500 примірників. Здійснити видання допомогла Фундація Олега Ольжича у США. Майже весь наклад презентують безплатно за допомогою Всеукраїнського товариства «Просвіта» у східних та південних областях держави.
Зі свідчень, зібраних у книзі, постає те, як Західна Україна подала шматок хліба тим, чиї нащадки сьогодні розстрілюють мир та спокій на Донеччині та Луганщині, у той час, коли російські пропагандисти таврують так званий «бандерівський край». Зі сторінок книги постає образ милостивої, людяної Волині, вражає християнське милосердя волинян, які рятували голодних.

На презентацію завітало багато тих, хто давав свої свідчення для цієї книги або ж збирав спогади очевидців.

Автор-упорядник книги «Україна. Голодомор 1946-1947 років: непокараний злочин, забуте добро» розповів, що тема ця його кликала давно, адже він сам пережив голод. До того ж, ця тема лишалася забутою, хоча вчені зробили внесок в її дослідження.

Водночас тему тихого морального подвигу населення Західної України майже ніхто не порушував. Населення Західної України саме не розкошувало, але коли сюди прибули голодуючі, воно ділилося останньою картоплиною, скибкою хліба: у книзі є багато прикладів того, як рятували тих, хто знемагав від голоду. Тема жертовності волинян була нерозкритою досі.

Зі слів Андрія Бондарчука, якби не Західна Україна, біда повторилася б майже у масштабах 1932-33 років. Шляхом логічних підрахунків йому вдалося вийти на цифру шість мільйонів – стільком людям допомогла Західна України, вони вижили за рахунок жертовності місцевих жителів. Упорядник книги розповів про випадок чоловіка, якого матір у віці одного місяця підкинула під поріг волинської жінки-вдови у Горохівському районі, яка мала вже трьох дітей. Юнак досяг віку 16 років, не знаючи, що він є не рідною дитиною. Згодом він знайшов біологічну матір, яка з болем зізналася, що зробила так, тому що могла померти сама і вирішила дати шанс порятунку дитині.

Андрій Бондарчук запевнив, що якщо дозволятиме здоров’я, буде продовження книги, адже люди звертаються з новими свідченнями.

Він зауважив, що є багато спогадів про те, як рятувалися наші сусіди-росіяни з Калузької, Рязанської, Смоленської та інших прилеглих областей.

«Ось до чого штовхає людей незнання історії: це нащадки тих, кого ми рятували, зараз вбивають наших хлопців, які боронять Україну від агресора. Тому ця тема болить і значення правди історії зараз підняте на високий щабель. Людина без знання історії беззбройна перед чужоземною ідеологією, як ми бачимо на прикладі і наших громадян, і Росії, і Польщі», - зазначив Андрій Бондарчук.
У процесі роботи над книжкою йому доводилося стикатися з випадками, коли навіть люди на високих посадах не знали про існування Голодомору 1946-47 років. На його думку, чиновників треба атестувати чиновників не лише на професійні знання та знання іноземних мов, а й на знання української мови та історії. Це, мовляв, проблема безпеки, адже ідеологія – потужна зброя у боротьбі з московитами.

З його слів, стереотип, що досі живе у частині українського суспільства у ставленні до Західної України є результатом того, що про Голодомор 1946-47 років, а особливо, про моральний подвиг місцевих жителів вища влада мовчить. Торік виповнилося 70 років Голодомору, але президент чи бодай депутати Верховної Ради не згадували про цю річницю.
Книгу розпочинає блок наукових досліджень, у тому числі, дослідників з Волині. Доктор історичних наук Микола Кучерепа, який став автором статті про суспільно-політичне становище області у 1944-1950-их роках, розповів, що був автором книги «Волинь пам’ятає», у якій йшлося про те, як волиняни допомагали голодуючим українцям у 1932-33 роках. Під час написання тієї книги на Волині знайшли понад сотню свідків тих подій.

Він зауважив, що владці не помітили не лише річниці Голодомору, а й річниці проголошення української державності четвертим Універсалом 1918 року. Так, одним з передбачених заходів була реконструкція будинку Центральної Ради, зокрема мали бути відновлені кабінети Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Натомість у приміщеннях де працювали ті, хто відроджував українську державу, зробили туалети.

Історик наголосив, що у 20-му столітті територією України прокотилися не лише війни, а й три Голодомори, які забрали загалом життя приблизно десяти мільйонів українців, зокрема до 1,5 мільйона загинуло під час Голодомору 1946-47 років. Науковець розповів, що батько йому розповідав про померлих на вулицях виснажених вихідців зі сходу України, які прибували на Волинь. Зібраний у книзі матеріал, з його слів, є великим науковим здобутком.
Під час презентації книги виступили і очевидці драматичних подій Голодомору. Дмитро Шульга розповів, що його батько Федір, родом з Полтавщини, був очевидцем Голодомору 1932-33 років, коли його сусіди з’їли сімох людей, з них двох своїх племінників. Згодом, вже після війни, з якої батько повернувся інвалідом, родина заробила за рік у колгоспі лише 115 кілограмів жита. Він розумів, що прожити з цим неможливо, тож вирішив поїхати на захід країни, де побачив розуміння та милосердя волинян.
Волинянин з черкаським корінням Віктор Крамар розповів, що у книзі є спогади його односельчан, які сотнями приїздили на захід України.
Письменник Іван Чернецький також став очевидцем Голодомору. 73 роки тому його родину переселили з Холмщини на Херсонщину, але вже на початку 1946 року його дядько пішки пройшов 75 кілометрів у Нікополь, де купив у циганів коня і підводу: через якийсь час родина почала втечу на Волинь і за місяць прибула сюди. Через понад 30 років Іван Чернецький приїхав у село Біляївка на Херсонщині, де побачив колишню сусідку Настю. Та розповіла, що вижила завдяки мішку борошна та телиці, яку лишили члени родини Івана Чернецького. Отже, забужани теж долучилися до порятунку східняків під час Голодомору.
Письменниця та педагог Сіма Кордунова наголосила, що ця книга – великий подарунок для усього суспільства. Вона продекламувала вірш-відгук на книгу.
Громадська діячка, письменниця Олеся Ковальчук зазначила, що книгу можна вважати документом, адже вона містить свідчення сотень очевидців. На її думку, для остаточного утвердження української ідеї потрібна армія людей, озброєних знаннями людей. Саме такі знання можна почерпнути у цій книзі. У 1947 році їй йшов п’ятий рік, і вона побачили цілі хмари людей, які жебрали у волинян, рятуючись від Голодомору. Діти отримували настанову від батьків – обов’язково давати харчі, передбачені для тих, хто приходив зі сходу. Вислів «подайтє, калі ласка», який часто чули від жебраків, став для дітей грою – вони гралися, «подаючи» харчі.
Уродженець Кубані В’ячеслав Кузнецов розповів, що вважає себе волинянином, адже його батьки-військові приїхали на Волинь після війни, у 1947 році. Він наголосив, що попри те, що Волинь сама не була ситою, люди віддавали східнякам останні крихти. З тих років він запам’ятав, що їжі було дуже мало – до школи його носили на руках через наслідки голоду для організму. Лише у 1953 році батькам дали клаптик землі, де можна було вирощувати для себе пшеницю.
Ще одним голосом Волині стала Надія Банада з села Доросині Рожищенського району, спогади якої вміщені у цій книзі. Вона з тих жінок, які пройшли війну, голод та холод. У 1947 році їй було 7 років і тоді двері хати не зачинялися, хто б не прийшов, отримував від її родини бодай трохи пшона чи круп. Одного разу жінка, яка рятувалася від голоду, попросила взяти її на роботу як служницю.

Попри те, що мама Надії Банади не мала грошей, аби платити їй, Мотря з Вінниччини погодилася працювати за нічліг та харчі. Згодом родина продала вівцю, щоб дати їй грошей, аби навідати дітей на рідній Вінниччині. Мотря привезла на Волинь на різдвяні свята двох своїх доньок. Її семирічна донька Катя була хворою та виснаженою, тож її відігрівали та лікували усю зиму. Жінка з дочками лишилася на Волині.
Загрузка...
Коментарів: 6
Олександр Показати IP 17 Лютого 2018 09:17
Був.Дуже сильне потрясіння.Одне питання- де влада і коли будуть думати про людей? Андрію Бондарчуку низькій уклін, він справжній, а не фальшивка і пустишка, як більшість наших так званих "хероїв"!
47 до Олександр Показати IP 17 Лютого 2018 09:45
Від влади міста і облради були. Вшанували пам'ять загиблих. А слугам гунчика не було на чому піаритись... Ось і показало хто є хто.
*** Показати IP 17 Лютого 2018 09:22
Шана і повага автору за таку титанічну працю! Тільки щось представників нашої адміністрації не було на цьому заході. Історія їм не цікава.
Анатоль_ Бідзюра Показати IP 17 Лютого 2018 09:45
Шкода, звичайно, що влада ані місцева, ані центральна не згадує ані словечком про голодомор 1946-47 років, коли "другий совєт" виморив голодом мільйони українців. Я теж міг би багато розповісти... Про родичів, які різали вночі зелене жито, а потім варили із нього зелену кашу, про їхню повну і абсолютну готовність зарізати бригадира, парторга чи голову колгоспу... Про спухлих дітей і іхніх матерів. Про трупи у траншеях на сільських цвинтарях, куди звозили померлих, а деколи й живих ще селян. При німцях такого не було. І при поляках теж - Боже збав. "Русскій мір" - у повній його красі існував вже тоді.
аяяй Показати IP 17 Лютого 2018 12:04
коли мама розповідає про ті голодні роки,а жила іі сімя на донеччині ,як вони рятувалися.і змушені були виїхати з Горлівки,рятуючись від голодної смерті на очі навертаються сьози!
Ірина Показати IP 17 Лютого 2018 15:54
Бабуся розповідала як прихистила жінку з дитиною на руках під час голоду. Вони жили в неї десь рік в потім повернулися на Донеччині. Бабуся була з села Холопичі. Ця книга є дуже важлива не тільки для історії а й для людей.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.