На Сході досі вірять в концтабори для біженців у Луцьку. ІНТЕРВ'Ю

Мешканка Луганська, яка через війну змушена була податися на Волинь разом із 13-річною донькою та старенькою бабусею, вирішила розповісти про те, що ж насправді відбувається на сході країни. Утім, деякі речі, про які говорила пані Олена, відверто кажучи, шокують.

Варто зазначити, що луганчанка Олена Черенкова розмовляє щирою українською, без жодного акценту. З острахом та сльозами на очах згадує вибух у Луганській ОДА.

Нагадаємо, 2 червня, у центрі Луганська біля будівлі обласної державної адміністрації (ОДА), захопленої терористами, пролунав вибух. Як повідомлялося раніше, луганські терористи намагались збити український літак, а влучили в будівлю ОДА. Від вибуху постраждали мирні мешканці, щонайменше 5 осіб загинуло.

Той момент, коли я зрозуміла, що в моєму місті – справжня війна

Ми виїхали з донькою тиждень тому. Було страшно, бо у місті стріляли і вдень, і вночі. Повсюди лунали вибухи. До того ж, на наше нещастя, багатоповерхівка, у якій ми мешкали, розташована у центрі міста поруч з ОДА. Коли був цей страшний вибух, ми були всі вдома. Ми не очікували біди й були налаштовані вельми позитивно, смакуючи полуницею на кухні. Тоді раптово все здригнулося: стіни, стіл і полуниця. Старенька бабуся, а їй 78 років, дуже перелякалася. Вона розплакалась. Каже, що коли була маленькою, розпочалась війна. Тоді вона на усе життя запам’ятала от ці вибухи. Переконувала, мовляв, ніколи не думала, що я буду те ж саме чути у своєму житті ще раз. Вона вважала, що після закінчення війни у 1945 році назавжди розпочалось мирне життя.

Й тоді у мене в голові наче спрацював вимикач: я зрозуміла, що це не якісь бойові конфлікти, а справжня війна. Потрібно брати дитину, бабусю й тікати з міста.

Я поїхала на вокзал, взяла квитки на наступний потяг і ми виїхали. Ось так просто. Замкнули квартиру, віддали ключі сусідам й покинули рідне місто. Я не знаю, що там залишиться, коли ми повернемось назад. Сподівались, що усе це тимчасово, на місяць. Але я дзвоню друзям (ми постійно тримаємо зв'язок й у скайпі, й за допомогою соцмереж) й вони кажуть, що ситуація з кожним днем стає все гіршою й гіршою.Хто винен у тому, що трапилось?

Це дуже важке питання. Бо десь, починаючи з травня, цей процес закритий. Якісь там геополітичні інтереси, який там переділ України між олігархами, главами держав, я не знаю. Мені щиро хочеться вірити, що Порошенко прагне миру в країні. Бо, дивлячись на нього, йому хочеться повірити. Звісно, я розумію, що Путін хоче відкусити цього шматка, але мені здається, він уже подавився Кримом.

Політичні настрої на сході дуже різні. Я знаю людей з Донецька. В мене багато колег, однокурсників, однокласників, друзів й у Луганську. Це – як багатошаровий пиріг. Отой малесенький шар в Луганську – це інтелігенція, яка хоче якось домовитись, якогось миру чи переговорів. Досить широкий шар – це проросійсько налаштовані люди. Вони досить агресивні і до сих пір стверджують, що «Путін зобов’язаний ввести війська», «ми відносимось до Росії» та «ненавидимо фашистську хунту». Я запитувала: «А чому ж у Києві чи на заході фашисти?». Але вони не можуть пояснити, тому й дуже роздратовані.

Російське телебачення – це пропаганда монструозного масштабу. Так, проросійські активісти на Луганщині свято переконані, що на заході існують концтабори для переселенців зі сходу

Вони справді не знають, чому «київська влада – це хунта». Але вони уважно слідкують за російським телебаченням, а це – пропаганда якогось монструозного та космічного масштабу. Тож, їхній мозок повернутий так, буцімто там «фашисти розстрілюють дітей та ґвалтують наших жінок». Більше того, знайомі з Луганська досі запевняють мене, що у Луцьку облаштують концтабори для переселенців. Однак, я намагаюсь до них донести, що ніяких концтаборів тут немає, а є лише люди, які допомагають мені й моїй доньці.

До Євромайдану у Луганську й натяку не було про ворожбу між Україною та Росією

«Українсько-російські відносини» обмежувалось лише обміном анекдотами про «бандерівців» та «москалів». Це було смішно й усі розуміли, що то – жарти. Нормальні люди хочуть жити у мирі. І я не знаю жодної адекватної людини, яка б хотіла би війни. Якщо уявити айсберг – то ситуація в Україні – верхівка цього айсберга, тільки перевернута «догори дригом». Тобто, ми бачимо лише те, у що це все виливається: загибель хлопців і непоправні трагедії для їх сімей. А от що насправді коїться «наверху», я не знаю.

Чи боялись «бандерівців»?

У мене ніколи в житті не було такої ситуації, коли я виїжджала з обжитого місця разом з дитиною. Ми покинули свою домівку й поїхали на Західну Україну. Я не знала, де й на що ми будемо жити, що будемо їсти й де шукатимемо роботу. Це був такий стрес, що я перестала спати. Уже на Волині зі мною працювала професійний психолог. Вона порекомендувала мені ліки, мотивуючи це тим, що у мене «нормальна реакція на ненормальну ситуацію» й через два тижні усе мине. Однак, одному Богу відомо, коли усе це закінчиться.

Фото - інших біженців зі Сходу

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---