«Ні хвилинки не можу всидіти без роботи», - 91-річна лучанка

Надія Іванівна Кулик втратила єдиного сина, єдиного онука… Тепер родина – її двір, її сусіди і знайомі. Літня жінка хоче подарувати радість іншим.

Із Фондом Ігоря Палиці "Тільки разом"пані Надія познайомилися ще на початках його діяльності. У 2012 році Фонд оплатив жінці операцію на очі. Відтоді пані Надія й піклується з його допомогою і про власне здоров’я, і про немічних сусідів, інформують у Фонді.

Працівники Фонду вже звикли до уваги від пані Надії. Кожного разу, коли вона приходить у Фонд, приносить невеличкий подарунок: чи то букет айстрів, чи цікавий журнал, який вона вже прочитала. Такі візити додають у життя позитивних емоцій та створюють хороший настрій на весь день.

А ще Надія Іванівна хоче якомога більше встигнути зробити, щоб після себе залишити пам’ять. Минулого року жінка звернулася в Офіс розвитку кварталу з проханням встановити лавочки у їхньому дворі. Працівники Офісу пішли на зустріч пані Надії та реалізували її прохання.Надія Іванівна народилася поблизу Лубен, у селі Хорошках, що на Полтавщині. Усього лиш дев’ять років лишилося пані Надії до ста. Вона – свідок і учасник вікової історії країни, що її любить без міри, бо то – її рідна Україна. І хоча народилася на Полтавщині, рідним усе ж вважає Луцьк, адже тут живе з юності, відтоді, як молодесенькою дівчиною втекла від фашистської неволі.

«Повантажили в товарняки і повезли в Германію, – повертається думками у далекі сорокові пані Надія. – Довезли до Любліна, там дозволили вийти з вагонів. Ми вийшли і назад уже не повернулися. Там був великий вокзал… Навколо багато військових, німців і ми між ними. Так вийшли на кінець залізниці і пішли в місто».

Поневірялися дівчата не день, не тиждень і навіть не місяць. Блудили, голодували, іноді не було де переночувати. Та вперто вирішили повертатися додому. Щоправда, до Лубен не дійшли, лишилися на Волині. Роботу Надія знайшла досить швидко, бо була письменною – закінчила вісім класів.Працювала в суді. А в 1945 році у Львові освоювала професію завідувача торговим відділом. Згодом працювала в Луцьку на міжрайбазі, утримувала себе і допомагала родині, в якій жила. Потім довелося вертатися на Полтавщину – важко захворіла мама.«Тато – інвалід Першої світової війни. Брат тоді вчився в інституті в Полтаві. Мусила їхати, бо ж там і свинята, і корова, і качки, й кури, і городи… На батьківщині невдало вийшла заміж, а потім розлучилася з чоловіком. Не офіційно, а просто кинула його, бо неможливо було жити. І з чотирирічним сином поїхала назад до Луцька».Тут чекали друзі. Працювала, ростила сина, дарувала дитині любов і вкладала тепло душі. Та й усім навколо намагалася допомагати. Пані Надія дуже любила вишивати і в’язати, то всім співробітницям кофтинки нав’язала. В’яже і зараз.

«Вдень ні хвилинки не можу всидіти без роботи. Мені завжди не вистачає часу. Ще ходжу на базар по продукти», – ділиться Надія Іванівна.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---