Росіяни обіцяли «коридор», а влаштували бійню, - спогади волинянина про Іловайськ

Нововолинець Сергій Ребітва – один з тих, кому вдалося вижити у пеклі Іловайського котла. Він – кадровий військовий, майор, пройшов Ірак. І хоча з 2005 року пішов з армії у цивільне життя, та коли у квітні 2014-го зателефонували з військкомату і сказали: «Сергію, ти нам треба», ні на мить не задумуючись, полишив бізнес – фотоательє – і знову вдягнув військову форму. Спогади військового про ті моторошні події описала Наталка Слюсар для газети Вісник.

Під Іловайськом стояли 29 днів

Як пригадує Сергій, тоді, навесні 2014 року, 51-а бригада – перше з’єднання Збройних сил України, яке було штатно укомплектоване згідно з вимогами воєнного часу. В другому механізованому батальйоні, де став служити майор Ребітва, у штаті числилося 14 осіб. А після мобілізації стало понад 500. Усі мобілізовані з мирного життя. Військову справу довелось опановувати практично з нуля. А їм на це навіть часу вдосталь не дали – відразу кинули в горнило війни.

Сергій про події літа 2014-го розповідає по-військовому чітко та лаконічно. Спочатку воювали у Луганській області. Звільняли Сєверодонецьк, Лисичанськ… А наприкінці липня їх перекинули на Донеччину, де лише з третьої спроби вдалося визволити Мар’їнку.

– Ми воювали від початку АТО. Без ніякої ротації. Виснажилися не тільки люди, а й техніка, вона була «на межі». Дуже багато переїжджали. Військова техніка – не легковий автомобіль: коли на ній постійно їздити маршами по 200 і більше кілометрів, вона зношується. Тому активні дії ми, по суті, не мали навіть чим проводити. Щоб наше БМП їхало, возили десять каністр води. У польових умовах не могли навіть його відремонтувати.

Незважаючи на це, командування дає наказ бійцям 51-ої бригади взяти участь в Іловайській операції.

– Моя група отримала задачу – зайти у село Покровка, що східніше від Іловайська, закріпитися там і побудувати опорний пункт. Ми мали утримувати перехрестя двох доріг: одна вела з Іловайська до Зугреса, друга – до Троїцько-Харцизька. Цю позицію ми тримали 29 днів.

Про російських військових попередили місцеві

Про те, що через кордон переїхали російські війська, волиняни знали вже 22 серпня. Їм про це місцеві розповіли, з якими були у хороших стосунках. На той час люди мали проблеми з харчами – і військові ділилися чим могли.

– Нас попередили, що в сусідніх селах Лисиче, Княже по 200-300 машин російських стоять. Ми доповіли «наверх». Звідти: «Все нормально. Не панікувати, вести спостереження».

Поки українські воїни «спостерігали», росіяни зосереджувалися на всіх панівних висотах у районах Кутейникового і Новокатеринівки. Побудувавши широке кільце, вони почали його звужувати, ведучи при цьому жорсткі обстріли.

– Били з артилерії і «Градів», для коригування вогню використовувалися безпілотники. Було дуже дивно. Наш опорний пункт розміщувався не у самому селі, а на околиці. Прилітав безпілотний літальний апарат, і після цього стрільба велася не по наших позиціях, а по селу. Дуже багато будинків знищили. Добре, що людей не було, повтікали. Остаточно зрозуміли, що в повному оточенні, коли отримали наказ на вихід. З нами був 40-й батальйон тероборони Кривого Рогу. Але напередодні виходу до сорока людей з нього втекли, самі почали виходити. А ми, повантаживши на машини все, що можна, і знищивши те, чого не могли взяти, у бойовій готовності рушили у район Многопілля, звідки вирішили двома колонами виходити до своїх. Там отримали наказ сховати зброю, мовляв, домовилися з росіянами, нас пропустять.

Кругом вогонь і мертві

51-а бригада виходила у складі північної колони під керівництвом генерала Хомчака і рухалася за маршрутом Многопілля-Агрономічне-Новодворське-Михайлівка-Андріївка-Горбатенко-Чумаки-Новокатеринівка.

– Колона була велика. Особовий склад їхав у автобусах, – пригадує Сергій Ребітва. – Я був на БМП, сидів на місці командира. Зі мною ще були навідник і механік. Перший блокпост ми проїхали без проблем. Встигли помітити, що росіяни серйозно окопались, обладнали позиції. Почали рухатись у бік Чумаків. Колона витягнулася на дорозі – кругом поле, по обидва боки посадка. Ми йшли по лівій стороні, справа по нас відкрили вогонь зі всіх видів зброї. Відразу понесли шалені втрати. Людей, які їхали в автобусах, – одним пострілом… Це була бойня… Наша машина почала закипати, загорілася. Ми зупинилися, хлопці вискочили… Я уже отримав контузію, але залишився в БМП, пробував розвернути башту для того, щоб відкрити вогонь по посадці, але не вийшло… Тоді вискочив…

Що було далі, Сергій Ребітва не пам’ятає – знепритомнів. А коли отямився, все кругом палало, навколо лежали лише мертві… Ці спогади й досі завдають чоловікові болю.

– Я заповз у посадку і ще години зо дві намагався дійти до тями. У мене осколок у голові застряг… Його так і не витягнули… Потім почав дзвонити – ніхто не брав трубку. Вдалося зв’язатися з сім’єю волонтерів із Волновахи, пояснив їм де я. Вони сказали, щоб ночами пробирався до села Катеринівка – там є хата, де б міг сховатися.

Від того місця, де був Сергій, до Катеринівки – кілометрів 20. Він ішов приблизно добу, дуже обережно. На світанку одного дня вирішив набрати у пляшку води біля джерела. Оскільки після контузії погано чув, то вийшов прямо на колону росіян. Він був не перший, кого вони зловили. П’ятнадцять українських бійців із різних підрозділів три доби зв’язаними тримали на полі.

– Судячи з розмов, російські солдати уявлення не мали, куди їх відправляють. У них забрали мобільні телефони. Один хлопець у нас усе допитувався, чи не заховав хто мобілки, бо йому вдалося таємно провезти сім-карту, хотів додому подзвонити… Росіяни нас віддали нашим, тим, хто збирав поранених і вбитих. У машинах зі знаком червоного хреста доїхали до Старобешевого. А там зупинили сепаратисти. Заглянули в кузов, сказали, щоб офіцери вийшли, інакше всіх розстріляють… Я і вийшов.

Так Сергій Ребітва на довгі чотири місяці опинився в полоні. Сидів у Донецьку, в приміщенні СБУ. Там слідчий дозволив йому передзвонити дружині – повідомити, що живий. Сергія довго не хотіли міняти: офіцер.

Іловайська операція для майора Ребітви закінчилася 26 грудня 2014 року, коли його у числі 146 військовослужбовців обміняли.

Сергію пощастило вижити у тому пеклі, після реабілітації повернувся до мирного життя. Завжди пам’ятатиме, що з-під Іловайська не вийшов його друг – капітан Анатолій Шилік.

– Якби тоді не зайшли росіяни, наше АТО було би закінчене за дуже короткий час, – і сьогодні впевнений офіцер.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---