Люди міста маґдебурзького: луцький братчик Іван Нагай

Поруч з історією виникнення, становлення й інституалізації Луцького братства цікавим аспектом його минувшини є засяг просопографічних портретів братчиків.

Їхні життєписи, реконструйовані з крихт-відомостей дозволяють краще осягнути й побачити той Луцьк, у якому чотириста років тому і постало Братство Милосердя.

Одним із адептів культурно-релігійної організації міста його королівської милості Луцького, названої іменем Воздвиження Чесного Хреста, був Іван Нагай. Згадку про його рід зустрічаємо у братському «Пом’янику» (1676).

Імена І. Нагая та його дружини Марії вписані до «Пом’яника» і під 1645 роком. Щоправда, невідомо який саме стосунок подружжя мало до братства. Нагаї могли бути його членами, звично симпатизувати міській Хрестовоздвиженській церкві, розташованій «біля брами Глушецької». Могли подарувати братчикам кошти і нерухомість, втрапивши таким чином до поминальної книги.

Читати ще: Ремісничі статути: з історії маґдебурзького Луцька

І. Нагай жив у Луцьку в часі найактивнішої діяльності та стійких позицій прихильності, довіри й авторитету Братства Милосердя серед місцевого поспільства (1617–1648). Простеження за першоджерелами діяльності чоловіка у місті важливе з точки зору з’ясування контингенту мешканців Луцька, які належали до братського середовища в означеному періоді.Одну із перших документальних згадок про Івана Нагая зустрічаємо у лютому 1615 року. Тоді озброєні слуги Настасії Хом’яківни, дружини Шимона Круневича, напали у Луцьку «на власний дім підданого кляшторного на ім’я Івана Нагая». У результаті нападу його побили і пограбували. У тексті документу йдеться про юридику (земельну ділянку з об’єктами нерухомості та особами, що мешкали там і не підпорядковувались органам міського самоврядування) отців-домініканів, де Нагай мешкав і до юрисдикції яких належав.1616 року, луцький міщанин Іван Нагай зафіксований у актах луцького ґроду як орендар монастирської лазні. Супроти нього позивався волинський поборця Олександр Пузина «під претекстом» несплати чопового побору.

Нагай на звинувачення відповідав, що не має сплачувати чопове, бо мешкає на «грунті закону Домініка святого, і під юрисдикцією отця-пріора і братії всієї конвенту Луцького».

1 листопада 1622 року «Іван Нагай, війт кляшторний» поставив підпис «manu propria» під офіційним дозволом священику Луці Явминському побудувати дім на церковному ґрунті, належному Троїцькій церкві. Новобудова мала з’явитися на ділянці поміж домініканським монастирем, будинком луцького лентвійта Парфена Голузки (1596, 1602, 1620 – 1621, 1624) і ґрунтом єврея Мордуша.Православний храм святої Трійці розташовувався поруч із домініканським монастирем Внебовзяття Богородиці. Церковний погост виходив на західний бік Троїцької вулиці напроти монастиря і був огороджений. Поміж хвірткою і церквою стояв старий будинок священика. Поза храмом документ зафіксував приходське кладовище. За цвинтарем починалася єврейська забудова, сконцентрована довкола синагоги.

Юридика отців домініканів була доволі помітною у Луцьку першої половини ХVII століття. 3 грудня 1616 року половину Кучкоровця (нині – мікрорайон Луцька Кічкарівка) домініканському монастирю своєю духівницею заповів шляхтич Станіслав Петровський. Упродовж другої половини ХVІ – першої чверті ХVІІ століття луцькі домінікани володіли 15–20 дворами в місті. Отцям домініканам належала низка незаселених ґрунтів у Луцьку. Шляхи набуття маєтностей були різнними. З-поміж них – пожертви, обмін, захоплення – спричинились до накопичення в руках духівників-домініканів значної кількості земельних володінь та підданого населення.На ґрунтах юридики домініканів мешкали ремісники (шевці, перепечаї (пекарі)), аптекар Станіслав Клоцький та цирульник Ірій Келнор. Монастир, окрім уже згаданої лазні, володів броварнею неподалік від Стиру.

Документальні свідчення життя й діяльності Івана Нагая у міському соціумі та на уряді кляшторного війта простежуються у війтівсько-лавничій книзі Луцька за 1638 – 1640 роки. У червні 1638 року Іван Нагай, іменем доньки Катерини, подавав протестацію на кушніра Тимоша Семеновича, зятя Турчинової Петрової. Ремісник безпричинно і жорстоко побив дівчину в домі Андрія Пивовара: "так плечі, руки, ноги – уся побита, синя, кров’ю стекла".31 жовтня 1638 року зі скаргою на Івана Нагая до міського уряду приходив міщанин Іван Олексійович. У недавньому часі згаданий Нагай був цехмістром різницького цеху в Луцьку, однак, згодом, як зазначав І. Олексійович, "відкупившись від панщизни й осівши тут, в місті Луцькому на ґрунті їх милості отців домініканів луцьких, оминувши всілякі міські повинності, й віддаючи [податі] до кляштору, під приводом вольностей міських, торги і ярмарки тут, в Луцьку, як і в інших містах, провадить, запомігшись і отримавши у тих їх милості отців домініканів луцьких, якогось за гроші старшинства, чи, радше, тивунства над тими людьми, що на ґрунтах кляшторних мешкають, як і над тамтешніми ремісниками«.Іван Нагай, адмініструючи у домініканів тивуном (війтом), виконував і судові функції. Для порівняння, на біскупській юридиці Кракова владу репрезентував тамтешній осібний війтівсько-лавничий уряд і навіть існували книги прийняття до права юридики. Судові вердикти тивуна Нагая не завше були справедливими. Власне тому на нього й позивався міщанин-мешканець тієї ж юри дики Іван Олексійович чи, який у документах зафіксований ще як Іван Семенович чи Іван Олексійович Сап’янник.

Читати ще: Люди маґдебурзького Луцька: війт Іван Борзобагатий-Красенський

Прийшовши на ратушу, чоловік, апелюючи до своєї першої протестації від 1633 року, свідчив, що тивун здійснював судочинство, не маючи відповідних повноважень.

Особливий жаль позивач мав у тому, що тивун, «пройнявшись якимось невинним гнівом» на повода, часто закликав його до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч ремісник не винен був ані гроша. У 1638 року актора (позивача), як і Якуба Воскобійника, пограбував Пилип Шевчик, родом з Торчина. У горе-побратима І. Олексійовича – Якуба, із самісінької світлиці Шевчик украв великий кожух, кучму і фартух.Після пограбування Нагай сповістив дядька злодія із Торчина, аби той до Луцька приїхав. Уже будучи у місті, Шевчиків родич подав на І. Олексійовича скаргу «сестринця мого, що йому на науку з цеху тутешнього шевського був відданий, убив і втопив». Тоді монастирський війт Нагай, під зарукою десяти кіп литовських грошей, зобов’язав І. Семеновича самому відшукати злодія.

Ображений злочином позивач доклав максимум зусиль, аби знайти злочинця, розіславши своїм коштом декількох гінців із кіньми. Пилипа відшукали в Острожці. Перед тамтешнім, острожецьким, міським урядом злочинець зізнався, що поцупив кожух, фартух, кучму і «речей чимало у самого протестувальника».

Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, вердикт тивуна-урядника виявився вкрай дивним: «оскільки той кожух, кучма та фартух удень а не вночі [зникли], то Пилип їх взяв (позичив), а не викрав». Оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові нібито за «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських злотих.

Нагай ще й оскаржив Івана Семеновича у кляшторі домініканів перед пріором, відібрав 600 злотих і прогнав позивача із власної халупи. Прихисток-домівку швець «радий не радий» мусив за безцінь (14 злотих) продати кушніру Семену Самуіловичу. У результаті новий власник халупки не виплатив Олексійовичу частини суми за будинок і прикликався до війтівського суду 10 та 14 грудня 1638 року. До суду кушнір ні першого, ані другого разу не з’явився.10 грудня 1638 року розгляд справи між Іваном Олексійовичем та славетним Іваном Нагаєм, колишнім різницьким цехмістром, продовжили бурмистр-лентвійт Шимон Злоторович, райці Василь Шилневич і Ян Матвієвич, лавник Роман Левонович. І. Нагай до суду не з’явився.

На засіданні, відтак, зачитали війтівський позов, віднесений до господи позваного напередодні – 9 грудня, «не завдаючи шкоди нічиєму праву дідичному». У заклику до ратуші йшлося про інші незаконні речі, чинені Нагаєм, як от заняття різницьким ремеслом у ятці на міському ґрунті.

Контумації (лат. contumatia – продовження, відтермінування) у справі відбувалися 14 і 22 грудня 1638 року. 13 січня 1639 року Івана Нагая банітували:«Баніція або інфамія на позваного Івана Нагая при згромадженні багатьох людей зацних, що у суді в тім часі справи свої пильнували, голосом так у місті самому, на Ринку разів декілька по рогах [слуга урядовий Опанас Паткович] обволав і оприлюднив, доводячи усім до відома, аби з позваним нічого спільного, ані спілкування не мали. Ради і допомоги ні в чому не чинили, у домах і маєтностях своїх його не переховували. З ним, як з банітом і вигнанцем з території Його королівської милості і Великого князівства Литовського, у всьому відповідно до строгості правної поводилися, під провинами, у праві посполитому описаними». Того ж дня, 13 січня, разом із Іваном Нагаєм банітом-вигнанцем оголосили і кушніра Семена, який заборгував позивачу гроші за халупу.Інтер'єр волинської кам'яниці, друга половина ХVII століття. З церкви села Новосілки Турійського району.

У січні 1640 року Іван Олексійович, він же Сап’янник, знову оскаржував дії свого кривдника, зазначаючи, що Іван Нагай нехтує судовим вердиктом, спілкується із мешканцями Луцька. Нагай, як підданий юридики, не вважав за потрібне дотримуватися рішень міського уряду.

Таким чином, різницький цехмістр, перекупник риб, орендар монастирської лазні, врешті – війт юридики отців-домініканів, не завжди був справедливим і однозначним у своїх рішеннях і вчинках. Судова справа із шевцем Іваном Олексійовичем, що тягнулася близько десятиліття, яскраве тому свідчення.

Приклад Івана Нагая вказує на відсутність цілої низки кордонів-заборон усередині міського соціуму Луцька першої половини ХVII століття щодо належності до числа прихильників Братства незалежно від правового підпорядкування та професійної зайнятості. Мешкаючи на території духовної юридики, Іван Нагай разом із дружиною, очевидно, були прихожанами Хрестовоздвиженської церкви. Після знищеного вогнем у 1617 року Святомиколаївського храму, ця святиня стала головною для православного міщанства у Луцьку.

Оксана ШТАНЬКО

Креслення апсиди Хрестовоздвиженської церкви, 1925 рік. З фондів Інституту мистецтв ПАН

Фасад Хрестовоздвиженської церкви на кресленні 1925 року. З фондів Інституту мистецтв ПАН

На заголовному фото: Давній символ-знак Луцького братства

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---