USD 25.45 25.6
  • USD 25.45 25.6
  • EUR 29.8 29.95
  • PLN 6.96 7.02

Ветеран устиг побувати партизаном, фронтовиком і міліціонером

Спершу волинянин, колишній червоноармієць-кулеметник Іван Гаркуша опинився в партизанському загоні, потім пішов на фронт, а затим служив у міліції – боровся з підпільниками ОУН.

Про це розповідає прес-служба обласного управління МВС .

Мешканець села Дерно Ківерцівського району 84-річний Іван Гаркуша, коли йому було 16 років, утік із залізничного ешелону, який віз юнаків і дівчат на німецьку каторгу. Спершу він опинився в партизанському загоні, потім випросив направлення на фронт. А в 1950-51 роках, помінявши армійську форму на міліцейську, брав участь у боротьбі з незаконними озброєними формуваннями.

Змушений піти у відставку через інвалідність, воїн-орденоносець після бойових подвигів прославився й сумлінною працею, за яку теж отримав високу державну нагороду.

Народився Іван Гаркуша в 1926 році у селі Боруськ Калинковичського району Гомельської області, що на сході Білорусі. 21 червня отримав свідоцтво про закінчення семи класів (у той час це вже була неповна середня освіта), а наступного дня по обіді до його села, де ще не було телефону, докотилася чорна звістка про війну.

Німці прийшли через чотири місяці, призначили в Боруську старосту і взяли на службу шістьох поліцаїв. Зима минула спокійно, а навесні 42-го почали забирати юнаків і дівчат до Німеччини. Потрапив до того списку й Іван. Щоправда, хлопці в селі на той час уже тихцем озброїлись обрізами, а хтось навіть роздобув невідь-де кулемет. Увечері в переддень очікуваної відправки в Калинковичі на вокзал сховалися в лісі й відкрили вогонь. Стріляли не на ураження, проте п’яні поліцаї злякались і повтікали.

А через тиждень разом з поліцаями приїхали німці і пригрозили: хто не піде на вокзал, тому спалять хату і знищать усю сім'ю. Мусили чвалати пішки 30 кілометрів до райцентру і слухняно сідати в товарняк. Забрали, за спогадами Івана Германовича, до 40 чоловік із Боруська й до 80-ти із сусіднього села Большищуки.

У Бресті всім звеліли виходити з поїзда, вишикували в колону по чотири і повели в лазню, щоб, бува, не завезти ніякої пошесті на територію рейху. Коли залишили територію вокзалу й повертали на іншу вулицю, Іван з Мішею Бізюком із Большищуків вискочили з колони і прошмигнули в пролом стіни зруйнованого будинку. Конвоїри нічого не помітили. Втікачі сховались, а коли колона пройшла, кинулися до лісу.

Вирішили пішки повертатися додому, а якщо зупинять, казати, що їх везли до Німеччини, але в Бресті виявили туберкульоз і забракували. У Бізюка були при собі паспорт і довідка для отримання паспорта – на те ж прізвище, але із самими лише ініціалами замість імені й по батькові. То Міша віддав ту довідку Івану і сказав називатись його двоюрідним братом.

Ночувати просилися по хуторах, там же господині давали поїсти. Проте не один селянин прийняв їх за партизанів і мало не здав окупантам. У Боруськ Ваня прийшов, коли стемніло, тихцем постукав у вікно. Рідні, звісно, зраділи. А вранці в хату зайшов староста і запитав, «де Іван?» Виявилося, він уночі ховався на городі від партизанів і бачив утікача.

Батько заколов кабана, віддав половину німецькому посіпаці – і той не виказав. А хлопець тихцем перебрався в Калинковичі до сестри. Її чоловік Павло співпрацював із партизанами, й Іван узявся йому допомагати. Приміром, декілька разів переносив міни.

Пригадує, на одній із «його» мін підірвався німецький поїзд і впав у річку – німці так його й не змогли витягти. А залізничну гілку з Калинкович на Бобруйськ мусили закрити.

Павла «вичислили» гестапівці, проте він якось дізнався, що їх із шурином приїдуть заарештовувати, й обоє втекли до партизанів. Невдовзі Івана Гаркушу офіційно зарахували в загін імені Фрунзе, яким командував колишній військовополонений капітан Морозов.

Тут довелося виконувати різні завдання – ходити в розвідку, висаджувати в повітря ворожі ешелони; розгромили поліцейську дільницю в Большищуках, декілька разів били мадярів. Коли до Калинкович наблизився фронт, партизанська бригада вибила гітлерівців з одного із сіл, потім допомогла регулярним військам звільнити ще декілька.

Невдовзі партизанів зняли з фронту. Іван відпросився в Боруськ провідати рідню. На жаль, батька вже не застав у живих: він, будучи провідником у Ковпака, промочив ноги, захворів і помер. Село спалили фашисти, люди жили в землянках та хворіли тифом. Іван також ним заразився і потрапив у госпіталь. Каже, життя висіло на волосинці, але якось вичухався.

Після виписки з госпіталя пішов у військкомат – і дізнався, що на нього накладено «броню» і зараховано в Гомельський залізничний технікум: має з новими товаришами відбудувати зруйноване приміщення й іти вчитись. Ходив проситися на фронт аж тричі. Востаннє у військкоматі сказали: «Хлопче! Ти був у партизанах, і тобі ще мало?! Ну, якщо не хочеш жити – іди вже на фронт!»

Навесні 44-го Іван Гаркуша потрапив у Вязьму в запасний полк. А в серпні усіх підняли по тривозі й відправили «зеленою вулицею» під Варшаву. Гаркуша опинився у 216-му стрілецькому полку 76-ї стрілецької дивізії 47-ї армії I Білоруського фронту. Був першим номером обслуги ручного кулемета Дегтярьова.

Назавжди запам’яталось Івану Германовичу форсування Вісли. Перший номер з кулеметом мав плисти на одному плотику, а другий з дисками на іншому. Щойно відчалили – вдарив фугас! Івана з «дегтярьовим» хтось витяг на берег, а побратим із Чернігівщини з дисками – втонув.

Іншим разом бійці всю ніч без сну провели у круговій обороні, а зранку пішли в наступ. Гаркуша отримав команду «придушити» німецький кулемет. Дали орієнтир, прицілився – а на шляху куль стоїть ординарець командира роти. Кулеметник кричить йому: «Лягай!» – а командир наказує негайно стріляти. Іван дав три довгі черги, а чи встиг той ординарець залягти, так і не знає. Зате виконав наказ і німецького кулеметника, біжучи в атаку, бачив мертвим.

Потім наші за командою залягли – скрізь кулі свищуть, а треба повзти далі. Тут як на зло в Гаркуші кулемет заїло – пісок потрапив, – а командир кричить: «Гаркуша, стріляй, а то пристрелю!» Залив лугу у затвор, пересмикнув – запрацювало, випустив по ворогу всі патрони.

У наступному бою наш герой отримав важке поранення. Осколком перебило п’ять ребер, хірург мусив видаляти третину лівої легені. За місяць виписався з госпіталю й потрапив у господарський батальйон. У ньому й закінчив війну, встигнувши побувати в Румунії, Чехії, Німеччині – аж до самого Берліна.

Після війни Іван Гаркуша трохи часу побув у Москві на Красній Прєсні, а потім служив у підмосковних Бронницях на окремому автополігоні водієм-випробувачем.

У 1950 році партизан і фронтовик демобілізувався. Сестра із шурином на той час уже мешкали на Україні в селищі Іваничі на Волині, де Павло служив у міліції – начальником паспортного стола.

Іван Гаркуша прийняв рішення і собі піти в органи внутрішніх справ. З Іваничів незабаром був переведений в Устилуг, де служив дільничним оперуповноваженим.

Міліціонером Івану Германовичу судилося побути зовсім недовго. Що йому найдужче запам’яталося – це боротьба з незаконними озброєними формуваннями та націоналістичним підпіллям. Ночами або ж по дві доби поспіль доводилося сидіти в засадах. А вдень, опитуючи громадян, все боявся, щоб борці за волю України з-за рогу не пристрелили.

У 1951-му нагадала про себе фронтова рана. Івана Германовича поклали в госпіталь у Луцьк. І ось там під час операції сталась фатальна лікарська помилка: хірург ножем пробив легені. Гаркуша понад три місяці пролежав-промучився в лікарні, а потім отримав другу групу інвалідності. Звичайно, на службі в органах внутрішніх справ довелося поставити хрест.

Іван Германович переїхав у Дерно Цуманського,а нині Ківерцівського району. Незважаючи на інвалідність, пішов трудитися в колгосп. Тричі обирався головою сільської ради і саме в цей період був удостоєний одного з найпочесніших орденів СРСР – «Знак Пошани».

Потім знову працював на різних посадах у колгоспі, найдовше – аж до 2007 року. Після реорганізації в сільськогосподарський кооператив – головою ревізійної комісії.

Нині Іван Германович - інвалід війни першої групи, капітан міліції у відставці. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», Медаллю Жукова, орденом «За мужність»... Із дружиною Марією Павлівною виростили двох дочок, мають онуків.
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.