Не встигли вщухнути пристрасті навколо зруйнованого пам’ятника полякам у Гуті Пеняцькій на Львівщині, як невдовзі українців шокувала ще одна звістка: вандали розмалювали червоною фарбою цвинтар жертв тоталітаризму у Биківні біля Києва і намагалися зруйнувати вхід до польського воєнного кладовища. У польській частині вони написали «СС Галичина», а в українській «ОУН УПА» в поєднанні з нецензурними словами «російського походження».

Українські «інстанції» відреагували миттєво: МЗС, Міністерство культури та український Інститут національної пам’яті в один голос засудили акти вандалізму, а поліція за цими фактами розпочала розслідування. А читаючи коментарі тверезомислячих українських та польських журналістів, громадських активістів та політиків, стає зрозуміло: у те, що вандалізм вчинили українці, не вірить ніхто, хто хоча б трохи стежить за суспільно-політичною ситуацією в Україні та Польщі.

Не важко помітити, що війна з «мертвими» у Польщі збігається в часі з початком російсько-української війни. Один за одним руйнують пам’ятники УПА, українські хрести та надгробні плити, не забуваючи знімати все на відео та викладати в Інтернеті (до речі, чи то за збігом обставин, чи в результаті вражаючої поінформованості першими це відео оприлюднюють російські ЗМІ). Паралельно польський сейм визнає події «Волинської трагедії» геноцидом, а фільм «Волинь» про звірства українців по відношенню до поляків в роки Другої світової б’є усі рекорди по переглядах. Задаюсь питанням: чому ненависть до українців та українського з’явилася саме зараз, коли наша держава всіма силами боронить кордони на Сході? «Ніж у спину» від західного сусіда чи «дружній жест» від «старшого брата»?

Я не вважаю себе експертом в міжнародних відносинах, але добре розумію, що відбувалося на Волині в 1943-му. Моя прабабця була вбита польським «АКівцем», а її сусідів-поляків односельці-українці вивезли до лісу. Що сталося з ними далі – в моїй родині не говорили. То була закрита тема. Але моя бабця Ганя, яка вижила тоді, сховавшись з старшим братом у лозах, розповідала, що українці та поляки жили мирно, сусідські діти гарно гралися разом і не було між ними ніякої ворожнечі. Ворожнеча прийшла раптово, спалахнула як сірник, і ніхто до кінця так і не зрозумів, що трапилось. І тоді розпочалася боротьба не на життя, а на смерть…

Хто винен у тисячах жертв невинних людей з обох сторін, розібратися важко, але моя бабця все життя, коли йшла до церкви, ставила свічку за упокій своїх рідних та своїх сусідів поляків (вже не пригадаю їхні імена). А ще вона завжди плакала, коли я переповідав їй новини з Інтернету про зруйнований пам’ятник в Грушовіцах, у Верхраті, в Молодичах, Вербиці… Бабця казала, що чіпати могилу чи хрест – то великий гріх і я назавжди запам’ятав ті слова.

А ще вона завжди пошепки говорила, що якби не «совєти», то може тої різанини й не було б, бо біда не могла взятися з нічого. Ці бабусині слова, яка померла рік тому, я згадую зараз, коли спостерігаю, що відбувається між поляками та українцями. Хтось третій намагається вбити клин між нами, розворушуючи події більш ніж 70-річної давнини. Цей третій – ніхто інший, як нащадки тих же «совєтів», які прийшли на Волинь в 39-му і принесли сюди «комунізм» - кров, смерть і культ Павліка Морозова. Тільки тепер вони взялися за святе – за нашу пам'ять, історію, за те, що болить найбільше.

Я не помилюся, якщо буду стверджувати, що саме з їх «доброї волі», а може й грошей, руйнують все українське в Польщі, а польське – в Україні. Вони хочуть зіштовхнути нас лобами, щоб знову радісно потирати руки, дивлячись, як ми будемо захлинатися кров’ю. Але я впевнений, що цього разу вони помилилися. Українці та поляки розуміють, що тільки разом ми зможемо встояти перед цим чудовиськом, яке завжди несло тільки зло і розруху, нав’язуючи ідею «руського міра».

В України та Польщі – своя історія, в кожного свої герої та вороги – але у нас є дещо спільне – ми, передусім, християни. І я вірю, що ми ніколи не впадемо так низько, щоб осквернити пам'ять мертвих. Бо ми інші. Ми європейці.