USD 27.00 27.15
  • USD 27.00 27.15
  • EUR 30.40 30.60
  • PLN 6.35 6.54

Абстракціоніст з Волині Анатолій Костюк: «Ламаю канони, а мене не бачить рідне місто»

У луцькій галереї мистецтв до першого листопада триває традиційна виставка «Осінній салон». Саме тут експонує одну зі своїх робіт художник із Володимира Анатолій Костюк.

Тогоріч йому виповнилося 60, а нині він погодився розповісти про свій творчий шлях:

Яку роль у вашому житті відіграє мистецтво, зокрема, художнє?

Напевно, головну, адже практично все своє життя присвятив мистецтву. Можливо, звучить банально, але це так.

Пригадайте, коли вперше свідомо взяли до рук пензля? Як і де саме розвивали свої вміння та навички в живописі?

Малювати почав ще малим, у ... маминих книжках, там, де були чисті сторінки. У кожній книзі є такі аркуші... А з чотирнадцяти років займався в дитячій художній студії (це був перший набір).

Мене та інших дітей сюди запросив художник Микола Букатевич – чудова людина. Завдяки йому й було створено студію, яку пізніше реорганізували в художню школу.

Сорок шість років тому я почав опановувати художній фах. Пізніше – в училищі, де вивчав художню різьбу по дереву.

Як вам протягом цих років вдається поєднувати різні стилі й напрямки, і який з них останнім часом переважає?

Свій творчий шлях я починав із реалізму: писав пейзажі, портрети, натюрморти, але підсвідомо розумів, що це не моє. Хотів, щоб мої твори були виняткові і неподібні на твори інших художників – почав ламати реалізм. Результат мені сподобався.
Із 1987 року почав брати участь в обласних художніх виставках, на яких представляв ще образні твори, але це вже був неакадемічний реалізм.

Часи перебудови давали можливість виставляти нове, своє мистецтво, яке не вписувалося в канони соцреалізму. Із 1990 року розпочав радикальні експерименти і згодом прийшов до абстракції. Практично тридцять один рік я працюю в цьому напрямку. Що ж до інших стилів, то це – лише для відпочинку. До прикладу, як джазмен, який іноді грає Шопена.
Для мене абстракція – це свобода самовираження, можливість імпровізувати, створювати нові образи, сенси, ламати шаблони. Хоча у мистецтві вже ніби й нема нічого нового... У кінцевому результаті, картина повинна бути «розумнішою» за мене, неочікуваною.
Чи є ви людиною віруючою? І що вас спонукало свого часу розписувати храми?

Я віруючий, але не релігійний. Це різні речі, бо вважаю, що між людиною і Богом може і не бути посередників.

Розписувати храми спонукав інтерес. А ще можливість отримати чималу практику в ремеслі, адже доводилось працювати пензлем по вісім годин щодня.

У яких саме населених пунктах нашого краю є ваші роботи у галузі сакрального живопису?

Зокрема, у церкві села Обенижі. Цим розписам уже тридцять років. Деякі вже зафарбовані, а деякі ще є... Я не назвав би це мистецтвом, бо діапазон творчої імпровізації встановлює священник. В іконописі є свої канони. Одного разу я вирішив без дозволу написати архангелів – вийшло чудово. Але за декілька днів священник зафарбував моє творіння, на яке я не отримав благословення. Я мріяв отримати церкву без батюшки, зі свободою в творчості (як колись Мікеланджело), але це лишилося тільки фантазією.

Які образи було найлегше втілювати, а які – найважче, у духовному сенсі? Чи були у вас колеги, помічники у цій справі?

У цьому плані я був один – жодних колег. Починав працювати і, водночас, вдосконалюватися. Щоправда, в мене до цього вже був деякий досвід. Коли навчався в училищі, то писав на замовлення портрети й ікони. А в 1980 році староста Успенського собору у Володимирі-Волинському замовив у мене різдвяну шопку, яку я і створив. Вона була досить велика і чи не одна з перших у місті та області, а може й в країні. У той час такі речі не дозволяла владна комуністична партія. Ажіотаж довкола шопки був чималий, бо в нашому місті було лише дві діючі церкви. Коли я вже служив у армії, то мені повідомили, що партійні працівники прийшли після Різдва і забрали мою роботу. Більше про неї я нічого не чув.

Чи розвиваєте нині духовний напрямок у творчості? Можливо, маєте досвід написання ікон на полотні?

У церкві я працював десь три роки, і в моїй свідомості залишилася частина духовних образів, про які іноді згадую і починаю щось творити. У 1992 році написав «Володимир-Волинську Богоматір». Вийшла, швидше за все, картина, адже цей образ ламає певні канони.

Досить цікава робота, і доля в неї також цікава. У 1993 році їздив у Львів і отримав аудієнцію у Любомира Гузара (тоді ще кардинала). У нашій розмові йшлося про долю саме цієї картини. Зараз «Володимир-Волинська Богоматір» – у Канаді.
У 2016 році я створив новий варіант цієї картини – «Той, хто приніс світло», частково змінив колористику твору. Його доля – також цікава. Нині він у Туреччині. Якщо з часом у когось виникне запитання, а чому саме там, не на Батьківщині, то відповідь – на поверхні...
Ще одна робота – «Христос». Вона не вписується у звичні канони і «мешкає» в Канаді. Лише підготовчий рисунок до неї зберігається в приватній колекції в Україні.

У стрімкому потоці так званого сучасного мистецтва як ви розпізнаєте справжність, щирість, і водночас, оригінальність певного творчого задуму, вже готової роботи?

Розумієте, тридцять п’ять років віддав творчості. Маю власний досвід, аналізую доробки інших і свій, водночас, розумію, як працював, як розвивався.

У 1995 році моя персональна виставка мала назву «Відкрию новий світ в собі». У ті часи ще ж не було інтернету, а наші журнали друкували соцреалізм. Ми не знали, що творять на Заході. Практично всі писали в цьому стилі – лише одиниці створювали своє.

Сьогодні – практично той самий реалізм, але не соціалістичний.

Молодь старається показати якісь нові речі, але це запозичені ідеї – західні, а не вигадані, не вистраждані ними.

Справжність і щирість твору – це коли художник, у першу чергу, створює для самого себе. Він і визначає ці критерії, адже має певний бекграунд та інтелектуальний рівень. «Чорний квадрат» сьогодні ніби й банальний, а сто років тому – геніальний.

Чи берете активну участь у культурному житті рідного міста – Володимира? І як часто представляєте землякам свій творчий доробок?

Вперше участь у виставках мого міста взяв у 1985 році. За цей час організував п’ять персональних виставок. Ініціював об’єднання місцевих художників, створив галерею. У 2000-му організував міжнародний пленер «Колорит», мабуть, перший в області. Двічі поспіль перемагав у конкурсі на місцеву символіку і є автором гербів мого міста і району, також – Устилуга. Розробив також логотипи фестивалю «Володимир».

Але, не зважаючи на все це, місто мене не бачить.

На ювілеї – 50-ліття і 60-ліття – ні влада, ні культура навіть не зателефонували. За тридцять п’ять років творчої діяльності від міста не отримав жодної копійки. Можливо, це тому, що ні в кого нічого не прошу?..

У 2010 році в музеї міста Люблін побачив старанно зібрану колекцію картин місцевих авангардистів 60-80-х років. Значить поляки зберігають та популяризують зразки своєї художньої культури. В Україні ж за тридцять років картини наших митців не збирають і не закуповують на державному рівні. Через пів століття нащадкам не буде що показати.

Світлана ЗОЗУЛЯ

Фото з архіву Анатолія Костюка
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

Реклама
Loading...
Коментарів: 1
17 Показати IP 26 Жовтня 2021 11:49
Якщо віруючий, але не релігійний, то не треба малювати релігійне.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus