«Навіть церкви лежать в руїнах»: бойовий шлях історика з Луцька Володимира Собчука
58-річний Володимир Собчук – директор бібліотеки Волинського національного університету імені Лесі Українки, історик, ветеран російсько-української війни. Захищати країну він пішов у перші дні повномасштабного вторгнення, служив у складі 68-ї окремої єгерської бригади.
Пів року тому лучанин звільнився зі служби. Суспільному зізнався: переповідаючи свій бойовий шлях, знову переживає те, що на фронті. У своєму кабінеті ветеран зберігає шеврони, частина з них – пам’ять про тих, кого вже нема.
Далі – пряма мова Володимира Собчука.
Війна – це не те, що написано в підручниках
Перший обстріл був 1 квітня 2022 року. Ми перебували в школі у селі Шахтарськ. Почався обстріл. Спочатку працювали наші танки по їхніх позиціях, потім була відповідь. Почули ми кілька вибухів у різних кінця села. Зайшли в школу, одягли бронежилети, шоломи і в той самий момент почув різкий вибух, буквально десь метрів п'ять від школи. Картина – як у фільмі уповільненому. Вилітають спочатку рами зі склом, вікна, ми чекаємо другий вихід.
У такій ситуації молишся. Коли починаються приходи, ти розумієш, що війна – це не те, що написано у підручниках. Війна – це рефлекси, які допомагають виживати в певних екстремальних ситуаціях.
Читати ще: «Я не вірю, що хтось з-за океану вирішить наші проблеми». Командир «Любарта» Янкі – про пріоритетні напрямки, роль піхоти, амбасадорів підрозділу і переговори
Був такий випадок із трофейними боєприпасами. Ми зайшли на місцевість, нам розвідники кажуть, що є склад зі зброєю, але може бути замінований, треба перевірити, саперну групу викликати нема ні часу, ні можливості. Командир роти питає: «Хто піде перевіряти?» Я і ще один боєць на полігоні проходили два дні навчання з саперами, нам показали муляжі, яка вибухівка є, що треба робити під час розмінування. Я не думав, що за два дні стану сапером (усміхається, – ред.).
Заходимо в посадку, з нами ще десь людей 15-20. Хлопці позалягали, а ми перевірили все навколо, нічого не виявили, знімаємо перший ящик… Хух, не вибухнуло! Тоді другий, третій і наступні ящики. Там були танкові снаряди, росіяни втекли, а їх залишили, ці снаряди нам потім знадобилися.
Хочете побачити на Донбасі Україну – їдьте в село
Після Шахтарського нас перекинули на Новоукраїнку. От кажуть: Донецьк – Україна чи не Україна? Я кажу так: якщо ти хочеш на Донбасі бачити Україну, то приїжджай в село. Села теж є різні. Наприклад, Шахтарськ – село незвичне для нас, інша архітектура, інший господарський тип, інші люди. Ми відчували якесь упередження, можливо, боялися нас.
Потім переїжджаємо до Новоукраїнки – це справді українське село. Архітектура, біля кожної хати квіти, загороджено, у кожному дворі або трактор, комбайн, або сівалка. Господарський дух дуже типовий. Село заснували в 70-х роках XIX століття вихідці з Полтавської губернії. Дуже гарне. Село таке проукраїнське. Ми бачили на полях вирви від снарядів. Час до часу його бомбардували. З 24:00 до 2:00 працювала артилерія або гради. Вдень могла прилітати касетка. Коли ми виїжджали на початку жовтня з цього села, воно вже було напівзруйноване. На прикладі цього села ти відчуваєш трагедію цієї війни.
Читати ще: Головний заїзд ще попереду: воїн з Волині мріє після перемоги об’їхати мотоциклом усі території, які звільняв від окупантів
Ніколи не забуду картину, коли після такого масованого обстрілу жінка і чоловік виводять корову. Жінка плаче: «Це наша годувальниця, але ми змушені її здавати, тому що будемо їхати і з собою її не візьмемо». Люди жили, наживали добро – і тут в один момент потрібно це все кидати. Що далі з цими людьми, я не знаю, але село почало порожніти, почалися системні обстріли, жити, по суті, було неможливо. Це село зараз в окупації.
З окупованих територій вивозять українців
Коли заходять росіяни, збирають людей і змушують збирати речі. Мовляв, ми чинимо з вами демократично, вибирайте місце розселення: Якутія, Далекий Схід, Камчатка. І людей вивозять, а на їхні місця завозять незрозуміло кого.
На території, яка окупована, ми маємо зовсім іншу демографічну й етнографічну ситуацію. Ми знаємо про Маріуполь, туди звозять робітників з Середньої Азії, Кавказу. По селах ніякої не маємо інформації, але там подібна ситуація. Працює на повну потужність апарат репресій, працює росгвардія, катівні влаштовують.
А скільки людей зникло, скільки людей вбито, ми ж цю інформацію не знаємо. Якщо зіставляти це з тим, що було, це рівень 1937 року. А якщо інші міста України потраплять в таку ситуацію: Тернопіль, Рівне, Луцьк? Війну треба зупинити там, де вона є, не дати можливості їй прийти сюди, бо це буде загибель.
На сьогодні Покровськ розбирають буквально по цеглинках. Війна підходить до кордонів Дніпропетровської області. Знаєте, що мене особисто вражало і я не міг зрозуміти: були ми на Донеччині, Харківщині, місцевість така мальовнича, описана в піснях, а їдуть російські танки, один ствол повернутий направо, другий наліво – і майже кожен будинок розстрілюють, навіть церкви лежать в руїнах, от вам «руський мір».
Війна не відпускає
Війна не відпускає повністю. Може, я того не хочу. Попри травми, злами вона формує специфічне уявлення про життя, про самого себе. Коли ти виходиш на балкон вдома, на сільську вулицю, чуєш тишу, то починаєш розуміти, що це не тиша, це – музика. Це музика, яку не можна передати. Це те, що не прилетить. Ти виходиш зранку, знаєш, що доживеш до вечора, бачиш красу природи, ти відчуваєш осінь, весну.
Читати ще: «Мені не байдуже, що буде з нашою Україною», – підполковник зі сталевої сотки на псевдо Купол
Коли ти на фронті, то спостерігаєш, але воно проходить повз тебе, ти перебуваєш в іншій реальності. Повернутися до цивільного життя було складно. Стан був доволі некомфортний: розумом ти тут, а ментально відчуваєш, що там. Я мав можливість трошки відпочити, зараз навантажую себе роботою, спогади намагаюся відсунути на другий план.
Українське суспільство має бути готовим зустріти ветеранів
Суспільство має бути готовим зустріти ветеранів. Зустріти і розуміти. Мають розуміти, що це інші категорії людей, які пройшли дуже багато. Вони прийшли з іншою психікою, вони травмовані. Суспільство має показати свою зрілість стосовно тих людей, які прийшли. І воно має бути вдячним.
От кажуть мені: «Ми втомилися від війни». Добре, ну як в Луцьку, в Ковелі, Нововолинську можна втомитися від війни? Зростає частка людей, які входять в стан апатії. Спочатку «відомі експерти», влада запевняли, що ми переможемо за два-три місяці і вийдемо на кордони 1991 року й тоді відбудеться демобілізація. А все не так, війна рік, два, три, невідомо, що далі буде.
Проблема у тому, що влада, на жаль, не готувала людей до важкої роботи. Якби вона була чесною, то сказала б, що війна надовго, ми її не розв'язали, але мусимо витримати, мусимо встояти, перемогти, тому що іншого варіанта у нас немає. Немає з ким домовлятися зараз, на жаль.
Воювати мають всі: і судді, і прокурори, і депутати
Наші військові, які тримають лінію оборони, зараз очікують двох речей: багато зброї, боєприпасів і відпочинку. Два-три роки на війні – це дуже багато. Це понад можливості людського організму. От кажуть, чому в нас йдуть у СЗЧ? Тому що організм, психіка людини не витримує.
Читати ще: «Моя сила – у вусах!» – воїн-жартівник зі сталевої сотки на псевдо Степ
Якщо ми кажемо, що маємо цінувати життя військового, то давайте робити це на практиці. Добре. Нема можливості провести демобілізацію, є інші варіанти. Звільніть його на рік, а потім знову призвіть. Нема такої можливості – дайте гарантовану відпустку: прослужив рік – йдеш на місяць, прослужив два роки – йдеш на два місяці.
Але потрібні відповідні рішення і політична воля. Що таке єдиний фронт? Це мобілізація всіх ресурсів. Тобто кожен має бути на своєму робочому місці, кожен має робити усе для оборони. Дорослі чоловіки мають бути готовими взяти зброю до рук і захищати країну. Або принаймні міняти тих, хто на фронті. Воювати мають не лише ті, хто їздить на велосипеді, але й ті, хто їздить на шикарних «мерсах». Ти суддя, чи прокурор, чи депутат, чи бізнесмен – або ти маєш бути готовим до війни, або твої діти. Тому що ми маємо що захищати!
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Пів року тому лучанин звільнився зі служби. Суспільному зізнався: переповідаючи свій бойовий шлях, знову переживає те, що на фронті. У своєму кабінеті ветеран зберігає шеврони, частина з них – пам’ять про тих, кого вже нема.
Далі – пряма мова Володимира Собчука.
Війна – це не те, що написано в підручниках
Перший обстріл був 1 квітня 2022 року. Ми перебували в школі у селі Шахтарськ. Почався обстріл. Спочатку працювали наші танки по їхніх позиціях, потім була відповідь. Почули ми кілька вибухів у різних кінця села. Зайшли в школу, одягли бронежилети, шоломи і в той самий момент почув різкий вибух, буквально десь метрів п'ять від школи. Картина – як у фільмі уповільненому. Вилітають спочатку рами зі склом, вікна, ми чекаємо другий вихід.
Читати ще: «Я не вірю, що хтось з-за океану вирішить наші проблеми». Командир «Любарта» Янкі – про пріоритетні напрямки, роль піхоти, амбасадорів підрозділу і переговори
Був такий випадок із трофейними боєприпасами. Ми зайшли на місцевість, нам розвідники кажуть, що є склад зі зброєю, але може бути замінований, треба перевірити, саперну групу викликати нема ні часу, ні можливості. Командир роти питає: «Хто піде перевіряти?» Я і ще один боєць на полігоні проходили два дні навчання з саперами, нам показали муляжі, яка вибухівка є, що треба робити під час розмінування. Я не думав, що за два дні стану сапером (усміхається, – ред.).
Хочете побачити на Донбасі Україну – їдьте в село
Після Шахтарського нас перекинули на Новоукраїнку. От кажуть: Донецьк – Україна чи не Україна? Я кажу так: якщо ти хочеш на Донбасі бачити Україну, то приїжджай в село. Села теж є різні. Наприклад, Шахтарськ – село незвичне для нас, інша архітектура, інший господарський тип, інші люди. Ми відчували якесь упередження, можливо, боялися нас.
Читати ще: Головний заїзд ще попереду: воїн з Волині мріє після перемоги об’їхати мотоциклом усі території, які звільняв від окупантів
Ніколи не забуду картину, коли після такого масованого обстрілу жінка і чоловік виводять корову. Жінка плаче: «Це наша годувальниця, але ми змушені її здавати, тому що будемо їхати і з собою її не візьмемо». Люди жили, наживали добро – і тут в один момент потрібно це все кидати. Що далі з цими людьми, я не знаю, але село почало порожніти, почалися системні обстріли, жити, по суті, було неможливо. Це село зараз в окупації.
З окупованих територій вивозять українців
Коли заходять росіяни, збирають людей і змушують збирати речі. Мовляв, ми чинимо з вами демократично, вибирайте місце розселення: Якутія, Далекий Схід, Камчатка. І людей вивозять, а на їхні місця завозять незрозуміло кого.
На території, яка окупована, ми маємо зовсім іншу демографічну й етнографічну ситуацію. Ми знаємо про Маріуполь, туди звозять робітників з Середньої Азії, Кавказу. По селах ніякої не маємо інформації, але там подібна ситуація. Працює на повну потужність апарат репресій, працює росгвардія, катівні влаштовують.
На сьогодні Покровськ розбирають буквально по цеглинках. Війна підходить до кордонів Дніпропетровської області. Знаєте, що мене особисто вражало і я не міг зрозуміти: були ми на Донеччині, Харківщині, місцевість така мальовнича, описана в піснях, а їдуть російські танки, один ствол повернутий направо, другий наліво – і майже кожен будинок розстрілюють, навіть церкви лежать в руїнах, от вам «руський мір».
Війна не відпускає
Війна не відпускає повністю. Може, я того не хочу. Попри травми, злами вона формує специфічне уявлення про життя, про самого себе. Коли ти виходиш на балкон вдома, на сільську вулицю, чуєш тишу, то починаєш розуміти, що це не тиша, це – музика. Це музика, яку не можна передати. Це те, що не прилетить. Ти виходиш зранку, знаєш, що доживеш до вечора, бачиш красу природи, ти відчуваєш осінь, весну.
Читати ще: «Мені не байдуже, що буде з нашою Україною», – підполковник зі сталевої сотки на псевдо Купол
Коли ти на фронті, то спостерігаєш, але воно проходить повз тебе, ти перебуваєш в іншій реальності. Повернутися до цивільного життя було складно. Стан був доволі некомфортний: розумом ти тут, а ментально відчуваєш, що там. Я мав можливість трошки відпочити, зараз навантажую себе роботою, спогади намагаюся відсунути на другий план.
Суспільство має бути готовим зустріти ветеранів. Зустріти і розуміти. Мають розуміти, що це інші категорії людей, які пройшли дуже багато. Вони прийшли з іншою психікою, вони травмовані. Суспільство має показати свою зрілість стосовно тих людей, які прийшли. І воно має бути вдячним.
От кажуть мені: «Ми втомилися від війни». Добре, ну як в Луцьку, в Ковелі, Нововолинську можна втомитися від війни? Зростає частка людей, які входять в стан апатії. Спочатку «відомі експерти», влада запевняли, що ми переможемо за два-три місяці і вийдемо на кордони 1991 року й тоді відбудеться демобілізація. А все не так, війна рік, два, три, невідомо, що далі буде.
Проблема у тому, що влада, на жаль, не готувала людей до важкої роботи. Якби вона була чесною, то сказала б, що війна надовго, ми її не розв'язали, але мусимо витримати, мусимо встояти, перемогти, тому що іншого варіанта у нас немає. Немає з ким домовлятися зараз, на жаль.
Воювати мають всі: і судді, і прокурори, і депутати
Наші військові, які тримають лінію оборони, зараз очікують двох речей: багато зброї, боєприпасів і відпочинку. Два-три роки на війні – це дуже багато. Це понад можливості людського організму. От кажуть, чому в нас йдуть у СЗЧ? Тому що організм, психіка людини не витримує.
Читати ще: «Моя сила – у вусах!» – воїн-жартівник зі сталевої сотки на псевдо Степ
Якщо ми кажемо, що маємо цінувати життя військового, то давайте робити це на практиці. Добре. Нема можливості провести демобілізацію, є інші варіанти. Звільніть його на рік, а потім знову призвіть. Нема такої можливості – дайте гарантовану відпустку: прослужив рік – йдеш на місяць, прослужив два роки – йдеш на два місяці.
Але потрібні відповідні рішення і політична воля. Що таке єдиний фронт? Це мобілізація всіх ресурсів. Тобто кожен має бути на своєму робочому місці, кожен має робити усе для оборони. Дорослі чоловіки мають бути готовими взяти зброю до рук і захищати країну. Або принаймні міняти тих, хто на фронті. Воювати мають не лише ті, хто їздить на велосипеді, але й ті, хто їздить на шикарних «мерсах». Ти суддя, чи прокурор, чи депутат, чи бізнесмен – або ти маєш бути готовим до війни, або твої діти. Тому що ми маємо що захищати!
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Утеча як порятунок від чуми на Волині 400 років тому
Сьогодні 13:57
Сьогодні 13:57
На Ковельщині вночі горів будинок
Сьогодні 12:02
Сьогодні 12:02
Україна вже вдарила по Росії новим «Нептуном», – Forbes
Сьогодні 11:34
Сьогодні 11:34
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.