Під зіркою Лукаша: ким був творець українських «Фауста», «Декамерону» та словника матюків
Народившись німим, опанувати десятки мов, самотужки реконструювати давню українську, перекладати те, що, здавалося б, не підлягає перекладу, створити словник української лайки та усе життя бути в опозиції до лицемірної влади: усе це – легендарний перекладач Микола Лукаш. 29 серпня виповнюється 30 років від дня смерті великого майстра слова.
Саме цьогоріч український письменник Богдан Жолдак видав книгу «Під зіркою Лукаша», присвячену славетному поліглоту-перекладачеві.
З його слів, Микола Лукаш був дуже веселою людиною, людиною-феєрверком, який говорив завжди з дотепами, незважаючи на те, що був найсерйознішим світовим перекладачем, знав 22 мови і перекладав літературні твори з 14, причому, найскладніші здобутки світової літератури. Наприклад, він перекладав поезії Гійома Аполлінера, якого, як жартує автор книги, «самі французи не можуть перекласти французькою».
Від німого хлопчика до поліглота
У біографії Миколи Лукаша є факт, що взагалі не піддається розумінню. Він народився німим, не міг говорити, однолітки його принижували і до п’яти років він не промовив ані слова. Трапилося так, що в його рідний Кролевець, що на Сумщині, заїхав циганський табір, і виявилося, що циганські діти могли гратися і якось спілкуватися з маленьким Миколкою. Коли табір поїхав з містечка, він зник. Хлопчика не надто наполегливо шукала родина, адже його майже всі вважали калікою. Лише рідний дядько Миколи не вірив, що його небіж є калікою і увесь час читав малому книжки вголос, ще коли той міг говорити. За два роки Микола з’явився у рідний Кролевець, промандрувавши Україною, втікши від циган та вже навчившись жебрати. Він заговорив і всіх це вразило. Говорив хлопчик тоді лише циганською мовою, а українську він опанував потім.
Переклад «Декамерону»: зробити неможливе і відновити стару українську мову
Миколі Лукашу вдалося немислиме – він своєю діяльністю заперечив всю світову перекладацьку теорію. В перекладацтві змагаються дві школи. Перша – академічна і буквалістична, яка вимагає від перекладача абсолютно точного відтворення тексту в іншій мові. Дуже часто такі абсолютно наукові переклади читати неможливо. Наприклад, колись усі читали переклад «Золотого осла» Апулея, сміючись та радіючи, а тепер українці дочекалися академічного видання перекладу, який неможливо читати взагалі. Другий напрямок перекладу – романтичний, бароковий, де перекладач пускався в стихію творчості, літератури і часто для цього доводилося жертвувати абсолютною достеменністю тексту.
Микола Олексійович Лукаш, несподівано для світової теорії перекладу, сумістив ці два несумісні напрямки. Він переклав «Декамерон» Джованні Боккаччо слово в слово, так, що навіть зберіг синтаксис автора, що абсолютно немислимо з точки зору теорії перекладу і людського глузду. Попри це, це найбільш бароковий текст, для перекладу якого перекладач відреставрував українську мову епохи, в якій жив і творив Боккаччо. Літературною тоді була так звана церковнослов’янська, а насправді, схоластична мова, солунський староболгарський діалект. Лукаш, для того, щоб достеменно відтворити епоху, реконструював ту українську, яка існувала синхронно з італійським першоджерелом. Він створив унікальний словник і видання його перекладу 1964 року вийшло досить понівеченим, тому що редактори попрацювали над цим.
«Після виходу «Декамерону» вся українська література розділилася на долукашівську і післялукашівську. Усі українські письменники почали писати інакше, журналісти почали писати інакше, коли побачили справжню українську мову, яку відтворив сам із себе Микола Лукаш. Я не знаю, чи існує у світі людина, якій з небуття вдалося повернути мову, яку всі вважали мертвою», - зауважує Богдан Жолдак.
Знищений словник матюків і вірш «Сталін – собака»
Микола Лукаш, попри це, створив шість словників, наприклад, перевиданий словник фразеологізмів. Це – найбільше багатство, тому що перекладацькі проблеми впираються саме в ідіоми, неперекладну єдність слів, коли звучить одне, а означає інше. Для їхнього перекладу потрібно мати не лише словниковий запас, а й запас ірраціональних словосполучень.
Свого часу він уклав словник українських матюків. Коли його не стало, його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила його.
Згодом зусиллями Лесі Ставицької видали самостійно кілька словників жаргону тощо, але вона не могла скористатися доробком Лукаша, загинули значні пласти культури, українська лайка. Раніше був знищений словник рідковживаних слів Яворницького, словник Агатангела Кримського, а Лукаш вирішив поновити те, що було знищене у 1930-их роках. До війни, навчаючись у Київському університеті, він створив літературний гурт «Зелена лампа», де збиралися поети та читали свої вірші.
Одного разу він у 1939 році, з найбільшого шабашу сталінізму, прочитав свій вірш, що звався «Сталін – собака». На диво, ніхто з літературного гурту про це не «стукнув», адже, якщо там і був присутній стукач, очевидно, йому заціпило, тому що він розумів, що теж піде у в’язницю. Коли друзі сказали йому, що цей вірш це смертний вирок, він вирішив зробити фокус: відновлювати українську лексику за допомогою художніх перекладів, прикриваючись світовою класикою.
Підривати радянський лад зсередини: блискучий переклад «Фауста»
Перед війною Сталін запровадив платне навчання у вишах, що стало катастрофою для всіх незаможних студентів. Лукаш виступив проти цього і вилетів з університету. Він учителював під Кагарликом і зрозумів, що для того щоб боротися з тим ладом, треба його підривати зсередини. Ще навчаючись у п’ятому класі, він переклав пісеньку Гретхен з «Фауста» Гете. Потім цей переклад був втрачений, але в повному перекладі він відновив пісеньку у тому вигляді, в якому переклав її, ще будучи школярем. Його переклад «Фауста» був визнаний Німецькою академією наук найкращим у світі.
Справа в тому, що Гете писав «Фауста» понад 50 років різностилем і всі перекладачі, які перекладали цей шедевр, вирівнювали стиль та розмір (наприклад, йдеться про Бориса Пастернака, який переклав цей твір російською). Мало того, великий класик Гете використовував у творі брутальну німецьку лайку, а у другій частині так закрутив текст, що вона практично не піддавалася розумінню – «буксували» навіть німецькі дослідники для того, щоб трактувати те, що не піддавалося розумінню німцям. Лукаш, перекладаючи другу частину «Фауста», дешифрував твір. Переклад був завершений у 1952 році, ще за життя Сталіна.
Багато разів Миколу Лукаша викликали закордон, але він так жодного разу в житті не виїхав туди, оскільки «органи» завжди повідомляли буцімто він захворів і поїхати не може. Справжнього провідника світових культур в Україну тримали наче під замком. Переклад «Фауста» викликав внутрішній спротив в Україні: рукопис передали на рецензію Леоніду Первомайському, який тоді теж націлявся на переклад «Фауста». Письменник протягом двох років не писав рецензію, гальмуючи процес видання перекладу.
Видати переклад вдалося завдяки кмітливості батька Богдана Жолдака, письменника Олеся Жолдака, який на той час працював у Держлітвидаві України. Він вмів підробляти чий завгодно почерк, тож почерком письменника, академіка Максима Рильського написав резолюцію про те, що той начебто вважає за кончу необхідність видати українською «Фауста». Батько Богдана Жолдака сунув такий вердикт у папери керівнику і книжку моментально пульнули в друк. Цікаво, що в оригіналі були збережені німецькі матюки, перекладені українською. Звісно, після цього посипалися великі шишки на видавництво та перекладача. Лукаш завжди носив при собі оригінал твору і коли йому Первомайський закидав: «що це у тебе за звертання українські пане-брате? Це ж козацьке звертання» Микола Лукаш показав йому, що в оригіналі німецькою вжите те ж саме сполучення слів «Herr-Bruder».
Інші подвиги Лукаша як перекладача викликали таку ж бурю негативу, тому що усі розуміли, що він не просто перекладач, а найбільший віртуоз. Наприклад, він переклав поему польського письменника Юліана Тувіма «Бал в опері», написану перед Другою світовою війною і заборонену на той час. Поема була антитоталітарною. Настільки віртуозного віршованого тексту Польща ще не мала. Юліан Тувім втер носа усім найбільшим польським поетам-класикам. Він зробив шедевр, що не піддається повторенню. У польській мові наголос постійно падає на передостанній склад у слові, що зумовлює неможливість силабо-тонічного віршування, а Тувім відтворив «Євгенія Онєгіна» Пушкіна так, що ніхто спочатку не зауважив, що у польській літературі з’явилося те, чого бути не може.
«Бал в опері» зі словесною круговертю та купою неологізмів, сленгу, латинських запозичень, вульгаризмів став трампліном для Лукаша на шляху до перекладу «Декамерону». Переклад поеми вийшов 1961 року в журналі «Всесвіт». Він виявився найсильнішою антирадянською публікацією: Лукаш використав лексику, побудовану на радянських гаслах. Ця публікація стала прапором дисидентства та антирадянщини і нічого не можна було заперечити. Лукаш вважав, що літературу потрібно піднімати перекладами закордонних оригіналів, до яких не можна пред’явити претензії: наприклад, Тувім протестував не проти Сталіна, а проти Пілсудського.
Інший подвиг перекладача – переклад віршів іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки. Існувала проблема: всі переклади поета, що існували в Росії, були принципово неточними. Вони були здійснені літературною мовою, натомість Лорка писав не іспанською, а андалуським діалектом. Для того, щоб передати незнаний колорит, Микола Лукаш зробив фокус. Він переклав поезію, користуючись лемківською та бойківською лексикою, галицькими словами, зробив еквівалент, побудований на барвистих діалектах української.
«Бомба полягала в тому, що у мене цю книгу Гарсіа Лорки крали студенти російського літературного інституту, росіяни, які слабо розуміли українську мову, а галицькі діалекти були для них неприступними, але поетика перекладу їх вражала. Не розуміючи конкретного змісту, у них збуджувалися самі ті відчуття, на які розраховував Гарсіа Лорка», - розповів Богдан Жолдак.
Доля Миколи Лукаша складалася дедалі трагічніше. У ті часи відділ ідеології ЦК спускав рескрипти у всі видавництва: списки слів, які треба видалити з української мови. Зазвичай це були колоритні слова, яким закидали архаїчність і українська мова від книжки до книжки каструвалася. Це було великою трагедією для всіх видавців, адже тоді був не комп’ютерний набір. Набирали книжку, роблячи свинцевий набір, а потім доводилося вилучати слова, перероблюючи його, видираючи слова зі свинцю. Коли перекладав Лукаш, його багатюща лексика стояла поза знаннями цензорів. Вони не встигали забороняти ці словеса, непідвладні розумінню тупаків.
На зборах спілки письменників він мав звичку кидати репліки з зали, дотепи. Ці дотепи збереглися у пам’яті народу і згодом були видані окремою книжечкою. Чутки про це дійшли до головного цензора, ідеолога ЦК на прізвище Кондофор. Були важливі партійні збори і верховоди боялися, що Лукаш їх зірве, тож його викликав цей всемогутній «ідеолог-торквемада» і довго просив не приходити на ті збори. Микола Лукаш каже: «я не можу Вам пообіцяти, там же написано «відкриті партійні збори», значить безпартійні обов’язково мусять бути присутні. Як я це порушу?». Вони холодно попрощалися. Лукаш йде до дверей і каже: «а Ви знаєте, що значить слово «кондофор» древньогрецькою?» Той не знав, а Лукаш йому каже: «це значить «міні-сукня»».
«Дайте мені відсидіти замість Дзюби» та 12 трагічних років
На той час перекладач Григорій Кочур був координатором українського перекладу. Він ніде не працював в штаті, але розводив по видавництвах молодих перекладачів. Він був академічним, точним і такого ж вимагав від Миколи Лукаша. Вони були друзями. Кочур увійшов у світову культуру з чорного ходу: він 10 років у воркутинській шахті з зеками працював під землею. Сидячи серед цього жаху він написав по пам’яті докторську дисертацію про проблеми німецького роману середини 19-го століття, з цитатами та зносками. Григорій Кочур був богом перекладу, незаперечним авторитетом, з яким не міг сперечатися жоден редактор.
Трапилася страшна річ: Івана Дзюбу посадили за книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Книжку Іван Дзюба написав, оперуючи фактами виключно з радянської преси і цитуючи лише класиків марксизму-ленінізму. Вона стала світоглядною для усього покоління і довгий час автору нічого не могли інкримінувати. Зрештою, ЦК зібрав цілий конклав, щоб видати книжку-контраргументацію Дзюбі закордоном. Вони довго думали, який псевдонім обрати «автору» і вирішили назвати його Богдан Стенчук. Лукаш відреагував на це, зауваживши, що англійською «to stench» означає «бздіти».
Дзюбу посадили знаючи, що він хворіє на відкриту форму сухот і будь-яке ув’язнення для нього означатиме смерть. Тоді Микола Лукаш прийшов до Григорія Кочура і сказав, що вирішив написати лист в ЦК. У листі він писав про те, що якщо їм байдуже кого садити і вони садять нізащо, нехай дозволять йому відсидіти термін у в’язниці замість Івана Дзюби. Григорій Кочур відмовляв його робити це, але той вже встиг надіслати листа. Після цього його позбавили усіх засобів до існування, для нього були закриті всі перекладі і він жив протягом 12 років страшним життям, з тиском з боку міліції, прослуховуванням тощо.
Дві дивні пристрасті інтелектуала та страшні таємниці
Попри усі проблеми, Микола Лукаш мав дві дивні пристрасті. Він був палким фанатом футболу і під час матчів київського «Динамо» перетворювався на справжнього італійського тіфозі. Другою його пристрастю було доміно, яке допомагало розслабитися після колосальних інтелектуальних напружень. Бібліографія перекладів Лукаша нараховує 30 тисяч одиниць, тож чоловік, який так інтенсивно перекладав, потребував розрядки, тож йшов до Маріїнського парку і там «забивав козла». Там збиралися переважно відставні кадебісти, остання людська мерзота, яка мешкала у Києві.
«Я принаймні відіграю у них гроші, які вони награбували у нашого народу», - говорив Микола Лукаш, хоча й частенько програвав. Від них він чув таке, чого не почуєш ніде ні від кого. Наприклад, один хвалився «я розстріляв Хвильового», а інший казав: «ти думаєш, Скрипник застрелився? Чорта лисого, це я його шльопнув».
Лукашу належить одна правда, про яку він ніколи не признавався: він під час війни брав участь у штурмі з низького берега Дніпра Києва, де викосили 600 тисяч чоловік за два дні, а трупи згодом допливали аж до Болгарії та Туреччини. Жоден Мефістофель не уявив би того, що тоді він пережив.
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Саме цьогоріч український письменник Богдан Жолдак видав книгу «Під зіркою Лукаша», присвячену славетному поліглоту-перекладачеві.
З його слів, Микола Лукаш був дуже веселою людиною, людиною-феєрверком, який говорив завжди з дотепами, незважаючи на те, що був найсерйознішим світовим перекладачем, знав 22 мови і перекладав літературні твори з 14, причому, найскладніші здобутки світової літератури. Наприклад, він перекладав поезії Гійома Аполлінера, якого, як жартує автор книги, «самі французи не можуть перекласти французькою».
У біографії Миколи Лукаша є факт, що взагалі не піддається розумінню. Він народився німим, не міг говорити, однолітки його принижували і до п’яти років він не промовив ані слова. Трапилося так, що в його рідний Кролевець, що на Сумщині, заїхав циганський табір, і виявилося, що циганські діти могли гратися і якось спілкуватися з маленьким Миколкою. Коли табір поїхав з містечка, він зник. Хлопчика не надто наполегливо шукала родина, адже його майже всі вважали калікою. Лише рідний дядько Миколи не вірив, що його небіж є калікою і увесь час читав малому книжки вголос, ще коли той міг говорити. За два роки Микола з’явився у рідний Кролевець, промандрувавши Україною, втікши від циган та вже навчившись жебрати. Він заговорив і всіх це вразило. Говорив хлопчик тоді лише циганською мовою, а українську він опанував потім.
Миколі Лукашу вдалося немислиме – він своєю діяльністю заперечив всю світову перекладацьку теорію. В перекладацтві змагаються дві школи. Перша – академічна і буквалістична, яка вимагає від перекладача абсолютно точного відтворення тексту в іншій мові. Дуже часто такі абсолютно наукові переклади читати неможливо. Наприклад, колись усі читали переклад «Золотого осла» Апулея, сміючись та радіючи, а тепер українці дочекалися академічного видання перекладу, який неможливо читати взагалі. Другий напрямок перекладу – романтичний, бароковий, де перекладач пускався в стихію творчості, літератури і часто для цього доводилося жертвувати абсолютною достеменністю тексту.
Микола Олексійович Лукаш, несподівано для світової теорії перекладу, сумістив ці два несумісні напрямки. Він переклав «Декамерон» Джованні Боккаччо слово в слово, так, що навіть зберіг синтаксис автора, що абсолютно немислимо з точки зору теорії перекладу і людського глузду. Попри це, це найбільш бароковий текст, для перекладу якого перекладач відреставрував українську мову епохи, в якій жив і творив Боккаччо. Літературною тоді була так звана церковнослов’янська, а насправді, схоластична мова, солунський староболгарський діалект. Лукаш, для того, щоб достеменно відтворити епоху, реконструював ту українську, яка існувала синхронно з італійським першоджерелом. Він створив унікальний словник і видання його перекладу 1964 року вийшло досить понівеченим, тому що редактори попрацювали над цим.
«Після виходу «Декамерону» вся українська література розділилася на долукашівську і післялукашівську. Усі українські письменники почали писати інакше, журналісти почали писати інакше, коли побачили справжню українську мову, яку відтворив сам із себе Микола Лукаш. Я не знаю, чи існує у світі людина, якій з небуття вдалося повернути мову, яку всі вважали мертвою», - зауважує Богдан Жолдак.
Микола Лукаш, попри це, створив шість словників, наприклад, перевиданий словник фразеологізмів. Це – найбільше багатство, тому що перекладацькі проблеми впираються саме в ідіоми, неперекладну єдність слів, коли звучить одне, а означає інше. Для їхнього перекладу потрібно мати не лише словниковий запас, а й запас ірраціональних словосполучень.
Свого часу він уклав словник українських матюків. Коли його не стало, його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила його.
Згодом зусиллями Лесі Ставицької видали самостійно кілька словників жаргону тощо, але вона не могла скористатися доробком Лукаша, загинули значні пласти культури, українська лайка. Раніше був знищений словник рідковживаних слів Яворницького, словник Агатангела Кримського, а Лукаш вирішив поновити те, що було знищене у 1930-их роках. До війни, навчаючись у Київському університеті, він створив літературний гурт «Зелена лампа», де збиралися поети та читали свої вірші.
Одного разу він у 1939 році, з найбільшого шабашу сталінізму, прочитав свій вірш, що звався «Сталін – собака». На диво, ніхто з літературного гурту про це не «стукнув», адже, якщо там і був присутній стукач, очевидно, йому заціпило, тому що він розумів, що теж піде у в’язницю. Коли друзі сказали йому, що цей вірш це смертний вирок, він вирішив зробити фокус: відновлювати українську лексику за допомогою художніх перекладів, прикриваючись світовою класикою.
Підривати радянський лад зсередини: блискучий переклад «Фауста»
Перед війною Сталін запровадив платне навчання у вишах, що стало катастрофою для всіх незаможних студентів. Лукаш виступив проти цього і вилетів з університету. Він учителював під Кагарликом і зрозумів, що для того щоб боротися з тим ладом, треба його підривати зсередини. Ще навчаючись у п’ятому класі, він переклав пісеньку Гретхен з «Фауста» Гете. Потім цей переклад був втрачений, але в повному перекладі він відновив пісеньку у тому вигляді, в якому переклав її, ще будучи школярем. Його переклад «Фауста» був визнаний Німецькою академією наук найкращим у світі.
Справа в тому, що Гете писав «Фауста» понад 50 років різностилем і всі перекладачі, які перекладали цей шедевр, вирівнювали стиль та розмір (наприклад, йдеться про Бориса Пастернака, який переклав цей твір російською). Мало того, великий класик Гете використовував у творі брутальну німецьку лайку, а у другій частині так закрутив текст, що вона практично не піддавалася розумінню – «буксували» навіть німецькі дослідники для того, щоб трактувати те, що не піддавалося розумінню німцям. Лукаш, перекладаючи другу частину «Фауста», дешифрував твір. Переклад був завершений у 1952 році, ще за життя Сталіна.
Багато разів Миколу Лукаша викликали закордон, але він так жодного разу в житті не виїхав туди, оскільки «органи» завжди повідомляли буцімто він захворів і поїхати не може. Справжнього провідника світових культур в Україну тримали наче під замком. Переклад «Фауста» викликав внутрішній спротив в Україні: рукопис передали на рецензію Леоніду Первомайському, який тоді теж націлявся на переклад «Фауста». Письменник протягом двох років не писав рецензію, гальмуючи процес видання перекладу.
Видати переклад вдалося завдяки кмітливості батька Богдана Жолдака, письменника Олеся Жолдака, який на той час працював у Держлітвидаві України. Він вмів підробляти чий завгодно почерк, тож почерком письменника, академіка Максима Рильського написав резолюцію про те, що той начебто вважає за кончу необхідність видати українською «Фауста». Батько Богдана Жолдака сунув такий вердикт у папери керівнику і книжку моментально пульнули в друк. Цікаво, що в оригіналі були збережені німецькі матюки, перекладені українською. Звісно, після цього посипалися великі шишки на видавництво та перекладача. Лукаш завжди носив при собі оригінал твору і коли йому Первомайський закидав: «що це у тебе за звертання українські пане-брате? Це ж козацьке звертання» Микола Лукаш показав йому, що в оригіналі німецькою вжите те ж саме сполучення слів «Herr-Bruder».
Інші подвиги Лукаша як перекладача викликали таку ж бурю негативу, тому що усі розуміли, що він не просто перекладач, а найбільший віртуоз. Наприклад, він переклав поему польського письменника Юліана Тувіма «Бал в опері», написану перед Другою світовою війною і заборонену на той час. Поема була антитоталітарною. Настільки віртуозного віршованого тексту Польща ще не мала. Юліан Тувім втер носа усім найбільшим польським поетам-класикам. Він зробив шедевр, що не піддається повторенню. У польській мові наголос постійно падає на передостанній склад у слові, що зумовлює неможливість силабо-тонічного віршування, а Тувім відтворив «Євгенія Онєгіна» Пушкіна так, що ніхто спочатку не зауважив, що у польській літературі з’явилося те, чого бути не може.
«Бал в опері» зі словесною круговертю та купою неологізмів, сленгу, латинських запозичень, вульгаризмів став трампліном для Лукаша на шляху до перекладу «Декамерону». Переклад поеми вийшов 1961 року в журналі «Всесвіт». Він виявився найсильнішою антирадянською публікацією: Лукаш використав лексику, побудовану на радянських гаслах. Ця публікація стала прапором дисидентства та антирадянщини і нічого не можна було заперечити. Лукаш вважав, що літературу потрібно піднімати перекладами закордонних оригіналів, до яких не можна пред’явити претензії: наприклад, Тувім протестував не проти Сталіна, а проти Пілсудського.
Інший подвиг перекладача – переклад віршів іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки. Існувала проблема: всі переклади поета, що існували в Росії, були принципово неточними. Вони були здійснені літературною мовою, натомість Лорка писав не іспанською, а андалуським діалектом. Для того, щоб передати незнаний колорит, Микола Лукаш зробив фокус. Він переклав поезію, користуючись лемківською та бойківською лексикою, галицькими словами, зробив еквівалент, побудований на барвистих діалектах української.
«Бомба полягала в тому, що у мене цю книгу Гарсіа Лорки крали студенти російського літературного інституту, росіяни, які слабо розуміли українську мову, а галицькі діалекти були для них неприступними, але поетика перекладу їх вражала. Не розуміючи конкретного змісту, у них збуджувалися самі ті відчуття, на які розраховував Гарсіа Лорка», - розповів Богдан Жолдак.
На зборах спілки письменників він мав звичку кидати репліки з зали, дотепи. Ці дотепи збереглися у пам’яті народу і згодом були видані окремою книжечкою. Чутки про це дійшли до головного цензора, ідеолога ЦК на прізвище Кондофор. Були важливі партійні збори і верховоди боялися, що Лукаш їх зірве, тож його викликав цей всемогутній «ідеолог-торквемада» і довго просив не приходити на ті збори. Микола Лукаш каже: «я не можу Вам пообіцяти, там же написано «відкриті партійні збори», значить безпартійні обов’язково мусять бути присутні. Як я це порушу?». Вони холодно попрощалися. Лукаш йде до дверей і каже: «а Ви знаєте, що значить слово «кондофор» древньогрецькою?» Той не знав, а Лукаш йому каже: «це значить «міні-сукня»».
«Дайте мені відсидіти замість Дзюби» та 12 трагічних років
На той час перекладач Григорій Кочур був координатором українського перекладу. Він ніде не працював в штаті, але розводив по видавництвах молодих перекладачів. Він був академічним, точним і такого ж вимагав від Миколи Лукаша. Вони були друзями. Кочур увійшов у світову культуру з чорного ходу: він 10 років у воркутинській шахті з зеками працював під землею. Сидячи серед цього жаху він написав по пам’яті докторську дисертацію про проблеми німецького роману середини 19-го століття, з цитатами та зносками. Григорій Кочур був богом перекладу, незаперечним авторитетом, з яким не міг сперечатися жоден редактор.
Трапилася страшна річ: Івана Дзюбу посадили за книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Книжку Іван Дзюба написав, оперуючи фактами виключно з радянської преси і цитуючи лише класиків марксизму-ленінізму. Вона стала світоглядною для усього покоління і довгий час автору нічого не могли інкримінувати. Зрештою, ЦК зібрав цілий конклав, щоб видати книжку-контраргументацію Дзюбі закордоном. Вони довго думали, який псевдонім обрати «автору» і вирішили назвати його Богдан Стенчук. Лукаш відреагував на це, зауваживши, що англійською «to stench» означає «бздіти».
Дзюбу посадили знаючи, що він хворіє на відкриту форму сухот і будь-яке ув’язнення для нього означатиме смерть. Тоді Микола Лукаш прийшов до Григорія Кочура і сказав, що вирішив написати лист в ЦК. У листі він писав про те, що якщо їм байдуже кого садити і вони садять нізащо, нехай дозволять йому відсидіти термін у в’язниці замість Івана Дзюби. Григорій Кочур відмовляв його робити це, але той вже встиг надіслати листа. Після цього його позбавили усіх засобів до існування, для нього були закриті всі перекладі і він жив протягом 12 років страшним життям, з тиском з боку міліції, прослуховуванням тощо.
Дві дивні пристрасті інтелектуала та страшні таємниці
Попри усі проблеми, Микола Лукаш мав дві дивні пристрасті. Він був палким фанатом футболу і під час матчів київського «Динамо» перетворювався на справжнього італійського тіфозі. Другою його пристрастю було доміно, яке допомагало розслабитися після колосальних інтелектуальних напружень. Бібліографія перекладів Лукаша нараховує 30 тисяч одиниць, тож чоловік, який так інтенсивно перекладав, потребував розрядки, тож йшов до Маріїнського парку і там «забивав козла». Там збиралися переважно відставні кадебісти, остання людська мерзота, яка мешкала у Києві.
Лукашу належить одна правда, про яку він ніколи не признавався: він під час війни брав участь у штурмі з низького берега Дніпра Києва, де викосили 600 тисяч чоловік за два дні, а трупи згодом допливали аж до Болгарії та Туреччини. Жоден Мефістофель не уявив би того, що тоді він пережив.
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
.jpg)
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.