USD 38.80 39.15
  • USD 38.80 39.15
  • EUR 38.80 39.20
  • PLN 9.80 9.98

«Пісня не може бути поза політикою», – волинський педагог і співак В’ячеслав Судима

22 Лютого 2020 13:43
19 лютого заслужений працівник культури України, знаний на Волині співак і педагог святкував 65-річчя. А напередодні в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» він розповів про свій життєвий та творчий шлях, а також поділився думками про минуле й сьогодення.

Багато хто задумується над тим, для чого живе. Дехто вирушає у мандри, аби це збагнути, знайти себе. А ви своє життєве призначення визначили, не вирушаючи в світи. Ви народилися у Княгининку, живете там, люди вас знають і поважають. А от коли ви зрозуміли, що вашу місію на землі визначено?

Вийшло, як у тому прислів’ї: де народився, там і пригодився. Я зростав у сім’ї робітників. Мама Катерина Матвіївна працювала у школі техпрацівницею, тато Павло Микитович – водієм у радгоспі. Я бачив, як важко батькам. Вирішив пов’язати свою долю з учителюванням. З першого разу до педінституту я не вступив, пішов служити до війська. Коли демобілізувався, дізнався, що відкривається географічний факультет у Луцьку в педінституті. І сестра Люба переконала спробувати вступати туди. Я вступив на підготовчі курси, а після них мене зарахували на перший курс природничо-географічного факультету.

По закінченню інституту приїхав у Маяки до нині покійного тодішнього директора школи Івана Сергійовича Нагорнюка й попросив узяти на роботу. Взяли мене спочатку на групу продовженого дня. Дали мені сьомий клас – і почав я працювати з дітьми. Знаєте, як у молодості – енергія вирує. Ми грали і у футбол, і в різні ігри, пробував із ними співати, гурткову роботу. Побачивши, що в мене все виходить, адміністрація запропонувала мені стати заступником директора з виховної роботи (тоді посада ще називалася педагог-організатор). У нас склався молодий колектив, ми розвинули в школі бурхливу діяльність. У цей час дуже багато уваги приділили фізкультурі, спортивним змаганням. Зробили пробіг на приз героя Петра Тарасова. Потім ціла область почала бігати, а затим і республіку зачепили.

Пропрацювавши вісім років у маяківській школі, здобув звання старшого вчителя, відмінника освіти України, вчителя-методиста. Проводив відкриті уроки, різні заходи. Мені запропонували очолити школу в Рокинях. Я залюбки погодився. Але доля так склалася, що з приходом у Рокині обласних босів моя кар’єра директора школи не відбулася. Мені запропонували посаду завуча. І з 1988 року й донині працюю вчителем географії. Був на посаді заступника директора з виховної роботи, потім мені громада довірила бути селищним головою. Пробув на цій посаді два терміни – вісім років. Так склалося, що на третій період не зміг іти з об’єктивних та суб’єктивних причин. Хоч люди мені довіряли, бачили, що є певні зрушення. Але був дуже складний час, усе – на нервах. Опалювальний сезон запізнювався, дошкуляло безгрошів’я. Це все за вісім років мене так виснажило, що був змушений повернутися в школу. Хоча, вважаю, на посаді селищного голови зробив багато. Ми підтримали освіту, ніхто не закрив дитячий садок, заклади культури взяли на баланс.

Село багате тоді, коли людям є робота, коли є освіта і культура. А сьогодні, на превеликий жаль, наші керівники, що поприходили, не розуміють оцього комплексу.

Можливо, просто немає кому вказати на це й довести? Люди, які прийшли, вочевидь виросли не з того ґрунту, що ваше покоління, яке знається на цьому.

Хай не ображається молодь, але вона виросла вже в незалежній Україні. І хай як ми їх виховували, вони бачать, що в країні не такий напрямок взято. Це не культура, не дисципліна, не порядок.

Але ж вони ніби й не відмовляються від руху вперед.

Є креативна хороша молодь, але сьогодні їй не дають реалізуватися. Вони бачать оту корупцію, те, що робиться в державі, цей цирк у Верховній Раді. Керують люди, які не знають, що таке бюджет, що таке дохід, видаток, не знають, як цим всім управляти. Ставлення до державної копійки має бути, може, навіть серйознішим, ніж до сімейного бюджету. Тоді буде лад.

Тобто має бути чітка державницька позиція. На жаль, таких державників не так багато. А щодо культури, то колись так було, що дехто з когорти людей, які цим переймалися, приходив у Верховну Раду. Мало хто з них витримав повний термін. Люди йшли, бо бачили, що стукають у глуху стіну.

Систему треба міняти. Ця система прогнила, вона не відповідає вимогам сьогодення. Серед 450 депутатів на пальцях можна перерахувати людей, які піклуються про державу, про народ, а решта під куполом роблять, що хочуть. Як так може бути? От, припустімо, я, вчитель, прийшов і закинув ногу за ногу й не проводжу урок. Один урок, два. А далі це ж деградація! Тебе сама школа викине. І самому соромно. А вони не розуміють, куди потрапили і що на їхніх плечах. Війна в країні, хлопці! Виїжджають за кордон, залишаючи державу напризволяще. Нема кому керувати. Як так? Треба мати державницьку позицію, мати хребет. Як на мене, то депутати першого скликання були найсильнішими. Ці люди справді дбали про відродження України.

Коли я вже не пішов на третій термін головування, мене питали: «Як так, що ти як їздив велосипедом, так і їздиш? Чого собі нічого не вкрав? У тебе ж така база була – комунальна служба, трактори, комбайни, млини. Кому ти це залишив?». Я думав, що після мене воно збережеться. Та на сьогодні маємо те, що маємо. Поля позаростали бур’янами – і все. Скільки колгоспів, радгоспів розвалилося! Це ж державні структури були. Нема нікому до цього діла. Це образливо.

У школах тепер, дивлюся, якийсь вакуум утворюється – оцінок не ставте, завдань не задавайте. Але дитину в школі треба якось оцінювати. Це ж має бути рівень, щоб учень бачив свої результати й підтягувався. Добре, що є батьки, які розуміють те, що школа сама не впорається, що в дитину, як і в фірму, треба інвестувати. Таких дітей відразу видно. За сорок років педагогічної діяльності я бачу, що колись учитель був пан професор, батьки його поважали й прислухалися, зараз же в разі конфліктної ситуації одразу налітають на педагога. А з’ясувати, в чім річ, не треба?
А для вас батьки були авторитетами?

Завжди. З висоти прожитих літ я дивуюся, як мама, отримуючи тих 25 рублів, давала гроші мені на музичну школу, я ходив у клас баяна, потім був духовий оркестр. Пізніше сам хлопців зібрав, ансамблі були при будинку культури в Маяках. Потім в інституті у нас був прекрасний ансамбль «Сіріус», з дівчатами мали тріо «Меридіан», трохи навіть поїздили з ними на гастролі – в Білорусь, Росію. І батьки не перечили цьому, хоч їм було важко. Бо ж тоді ще й хату будували. Але працювали дружно, допомагали одне одному. Тато все казав: «Гулі – то не люлі». Тож чи косити, чи іншу роботу виконувати треба було – ніхто нікому не перечив. Підйом – і пішов до роботи.

Ви писали вірші дружині?

Писали інші, а я співав. Є «Пісня про жінку», яку я подарував дружині.

Збираєте друзів на ювілей? Чи самі йдуть?

Приємно, що до кого з хлопців зателефонував, жоден не відмовився приїхати. Буде така творча зустріч. Запрошую односельчан, рокинівців прийти на цей вечір. Вхід ми зробили вільний. Приїдуть народний артист Василь Чепелюк, заслужені артисти квартет «Акорд», «Нота Нео», Галина Конах, Алла Опейда. За режисуру взявся Степан Цика. Постараємося зробити лірично-патріотично-відпочинковий концерт. Часто чую від відомих артистів, що пісня – поза політикою. Так не може бути, бо пісня – це ж сама політика. Є пісні, які ведуть за собою.

А як ви оцінили б, є у нас сьогодні достатня кількість виконавців, які розуміють, що пісня – то не просто втіха, розрада, а справжня зброя, що дуже важливо в сьогоднішніх реаліях?

От якраз виконавці, які будуть на нашому концерті, просякнуті отою любов’ю до України. І це мене дуже втішає. Вони патріоти не тільки Волинського краю, а й всієї України.

А по чому ви це бачите?

По репертуару! От Василь Чепелюк – це ж України син. Усі пісні, які співає «Акорд», – повстанські, патріотичного спрямування. То як хлопці можуть співати одне, а діяти по-іншому? Слухача не обманеш. Або Ярослав Найда – патріот нашого краю. Він це доводить і піснями, і життям. Такими є всі мої друзі. Пісня має крила. І людина, яка її послухає, замислиться: чому мені не бути добрішою до батьків, до друзів, чому не попитати в тата й мами, як їхнє здоров’я? Бо ж так часто буває, що все нема коли приїхати, подзвонити, а потім раз – і нема до кого… Ось про що треба думати – що втратиться зв’язок, а його вже ніхто не відновить. Цим треба дорожити. Я зараз розумію, скільки недоговорив, недоспівав, недоробив, скільки ще не подарував людям з того, що міг, і в школі не до кінця реалізував себе. Хоча я ще маю багато напрацювань, енергії, думок. Та вони нікому не потрібні… Урок провів – забули, а посади сад – пам’ятатимуть довго.

У вас є сад?

Є. Ми з дружиною побудували невеличку дачу. Виховали двох дітей. Менший син Микола, старша донька Інна заміжня, живе в Києві, народила мені прекрасного онука Іллю – мою велику радість і втіху. А на дачі ми посадили десь 50 дерев. Загалом, я все життя саджу дерева, дуже люблю цю справу. Переконую дітей в тому, що мають посадити не менш як чотири дерева – тоді дихатимуть своїм киснем.

У саду добре співається?

Ну, сусіди не нарікають. Сапаю чи ще щось роблю – і співаю. Дуже люблю біля землі працювати. Це в мене від мами й тата, які були землеробами. Помінявши діяльність з розумової на фізичну, людина відпочиває душею.

Чи є у вас пісня, що визначила ваше життя?

Є така пісня. Вона зробила переворот у моїй душі. Коли в 1971 році я почув виконання «Червоної рути» – не знаю, що зі мною зробилося. Я не думав, що так гарно можна співати. Коли Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк на «Пісні року» в Москві її виконали – це мене неймовірно вразило. Це відчуття не покидає мене й донині. Краще за них цю пісню ніхто не заспівав. Вони поставили таку високу планку в мистецтві, що до сьогодні її ніхто не перескочив. Що нині співають? Хлопці, та ви розкладаєте людей по частинах! А пісня має збирати, організовувати, до чогось вести. А в нас що нині? Шоубізнес…

Людям, які живуть на землі, мені так здається, не потрібне шоу. Вони зовсім іншого чекають і зовсім іншим живуть. Що скажете тим, хто прийде на ваш ювілейний вечір?

Прийдуть ті, кому за 50. Молоді буде менше. Що я їм скажу? Подякую за те, що прожили чесно й порядно. А від молоді хотів би більшого патріотизму, щоб вони боролися за українське слово, за українську пісню й були горді, що вони є українцями. Не треба нам їхати за кордон. Нам треба так хазяйнувати, щоб їхали до нас.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 4
ЗМІ Показати IP 22 Лютого 2020 14:58
Закінчив читання на заголовку. Мистецтво - це спосіб самовизначення людини, нації. Це не політична програма, не політична ідея. Політика руйнує мистецтво. У 1962 році Микита Хрущов відвідав у Москві виставку художників-авангардистів, резюме було простим, як лопата: "Ето всьо - пєдєрасти...". Полетіли голови, багато художників емігрували. Це наочний приклад "кохання" політики і культури. Вчитель співів сільської школи цього так і не збагнув.
Активіст Показати IP 22 Лютого 2020 17:03
Краще б він співав, а не говорив, тим більше про політику.
Анонім Показати IP 22 Лютого 2020 17:15
Фанерщик.
Фанерщик Показати IP 22 Лютого 2020 18:38
Є ще велика частина людей, які навіть на міліметр не відійшли від радянського совка. Від зовнішності, манери одягатись (з путом на шиї) - до стану усіх внутрішніх органів. І зовнішніх теж.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus