Утеча як порятунок від чуми на Волині 400 років тому

У часи пізнього Середньовіччя і Раннього нового часу циклічні епідемії чуми забирали життя значної кількості населення. Лікарі тривало були безсилі перед цією хворобою. Невідомими лишалися чинники і способи поширення недуги. Особливо жахливими виявлялися наслідки пандемій чуми. Ту, яка спалахнула у середині XIV століття, називали atra mors ‒ чорна смерть.

Світська влада Західної Європи, аби запобігти поширенню моровиці, вдавалася до жорстких заходів. Йшлося про порушників відповідних постанов та медичних приписів, розроблених згідно з рівнем тогочасних наукових знань. Зупинити епідемію намагалися за допомогою катувань і позбавлення життя осіб, яких підозрювали в умисному поширенні чуми.

Провину за це часто покладали на євреїв. Побутувало переконання, що вони у такий спосіб шкодили християнам. Поряд із різними рекомендаціями щодо того, як не захворіти на смертельну недугу (радили дотримуватися певної харчової дієти, уникати сексуальних контактів), висловлювали і підставові думки. Йдеться про заборону контактувати з хворими, наполегливу пораду якомога швидше і якнайдалі втікати від пошесті. Повертатися радили якнайпізніше.Чума неодноразово лютувала на українських землях. Її прояви фіксують актові документи другої половини XVI – першої половини XVII століття. У цей час її називали «моровим повітрієм» або «повітрієм» – від слова «повітря». Тут, імовірно, відобразилося уявлення освічених представників населення про природу виникнення та інфікування чумою. Вважали, що хворобу спричиняють природні отруйні випари.

Читати ще: Кілька сюжетів з повсякдення Волині чотириста років тому

Спробами припинити чуму виправдовували спалення чаклунок. Дієвішими поставали карантинні заходи. До них вдавалися місцеві владці. Йшлося про обмеження доступу новоприхідців у повітові центри. Припинялися судові рочки (сесії) станових судів, на які зазвичай прибувало звідусіль чимало шляхтичів та їхніх слуг.Місцеві урядники переймалися недопущенням у свої поселення осіб, які прибували з місцевостей, де лютувала епідемія. Задля цього на дорогах організовували сторожові пости. Там мали перепиняти всіх підозрілих мандрівників. У розпал чуми уповільнювалася економічна активність.

Люди намагалися захистити себе від моровиці втечею. Хтось залишав місце свого постійного проживання й вирушав у далеку дорогу на «чисті» території. Інші у межах своєї округи тимчасово переселявся в безлюдні природні місцини.Епідемія чуми 1623 року розпочалася на Волині десь наприкінці весни. Про це свідчив шляхтич Григорій Ремчицький у своєму позові проти шляхтича Яна Мордвина та Олександра Колябинського 20 січня 1624 року. Із протестації Ремчицького дізнаємося, що епідемія чуми, в зону якої 1623 року потрапив Луцьк, тривала принаймні від кінця весни – початку літа цього року і до початку 1624-го.

Десь після січня-лютого 1624 року ситуація з епідемією чуми на Волині стала порівняно задовільною. Однак вже восени 1625-го вона знову повернулася.

Читати ще: Що їли волиняни чотириста років тому

Чума стала косити людей на Волині принаймні з вересня 1625 року. Недуга «плужила» село Лаврів Луцького району. В цей час у шляхтича Андрія Ґолендзинського померло кілька дітей (напевно, і дружина), а також вся його челядь (домашні слуги). Шляхтич і сам захворів на чуму. Відчуваючи наближення смерті, він покликав до себе деяких осіб для складення тестаменту (заповіту). Чоловік волів записати спадщину своїм малолітнім дітям, які ще залишалися живі, – синам Олександру і Костянтину й дочці Катерині.Зі слів Андрія Ґолендзинського, заповіт написав місцевий урядник на прізвище Ростковський. Причому він вдавався до запобіжних заходів, аби не заразитися самому – перебував достатньо далеко від хворого. Як з’ясувалося пізніше, він вирішив скористатися тією обставиною, що заповіт написано його рукою, аби позбавити сиріт спадщини й заволодіти чужою маєтністю.

Досить часто наші предки намагалися захиститися від моровиці втечею зі своїх поселень на «чисті» від недуги місцини. Деякі волинські шляхтичі з першими звістками про наближення моровиці втікали у віддалені місцевості, за Прип’ять. Тим часом міщани Олики, на яку восени 1625 року насунулася чума, бачили свій порятунок у тому, щоб залишити місто і жити порівняно недалік від нього – «по полях».

Звісно, переселення з міста на природу знижувало скупченість населення, зменшувало кількість контактів між міщанами і мало би пригальмувати поширення епідемії. Утім створити в польових умовах якийсь жорсткий карантин було маломожливо.Одним із представників волинського шляхетства, що утікав від чуми, був Петро Обух. Він діяв у цьому плані зі значним запізненням.

Лише після того, як від чуми померли всі його піддані з двору, тобто з маєтку Облапи (нині село Ковельського району), він зрозумів: час рятувати себе і свою сім’ю – шляхтянку Настасю Гулевичівну Дрозденську та двох малолітніх дітей.

У листопаді 1625 року Петро Обух відвіз їх до Любитівського лісу (в районі сучасного села Любитів Ковельського району). Сам подався до родичів у Любитів, щоб попросити їх допомогти звести в лісі буду як тимчасове житло. Родичі Петра Обуха з розумінням поставилися до його прохання і наказали своїм підданим спорудити буду в Любитівському лісі.

Читати ще: Кілька штрихів до міського повсякдення лучан 400 років тому

Сім’ї Обухів не вдалося сховатися від чуми в лісових хащах. Вони приїхали до лісу вже інфікованими. Їх ще в Облапах заразили «челядники» － домашні слуги, які напередодні померли. Першою жертвою чуми в родині стала Настася. Вона померла 16 листопада 1625 року. Цього самого дня Петро побачив на своєму тілі зримі ознаки чуми. Він розумів, що діти самі не виживуть у лісі. Тож вирішив на деякий час прилаштувати їх у Ковелі, щоб поховати дружину, найнявши в цьому місті копачів.Ніхто з ковельських копачів не захотів йому допомагати. Вже хворий на чуму шляхтич посадив двох дітей на воза і рушив до своєї буди в Любитівський ліс – ховати дружину. Проте їхав недовго. На виїзді з Ковеля на нього вже чатував місцевий лентвійт (міський урядник, заступник війта) Ян Гуменський. Його цікавив не цей «заповітряний», заражений чумою шляхтич, а складене на його возі майно. Петро Обух змушений був возити усі статки з собою. Чоловік остерігався залишати цінні речі в лісовій буді.

Лентвійт зі спільниками з криком метнулися до воза. Нападники скинули на землю дітей і стали бити киями Петра. Розправу над ним припинили по тому, як переконалися, що він не подає ознак життя.Сталося так, що Петрові Обуху якимось чином вдалося вижити. Хтось із ковельців прийшов йому на допомогу. Шляхтич довго хворів у цьому місті. За цей час в нього померла одна дитина, вочевидь від чуми.

Прийшовши трохи до тями, чоловік вдався до правових дій, спрямованих на притягнення лентвійта Гуменського до судової відповідальності. 16 квітня 1626 року він особисто був присутній на засіданні Володимирського ґродського суду, який розглянув його позов проти Яна Гуменського.Найімовірніше, шляхетська сім’я Обухів, яка складалася з чотирьох осіб, захворіла на бубонну форму чуми. 50% її членів вижили. Якби у них була септична або легенева форми чуми, всі вони не мали б шансів залишитися живими.

Читати ще: За що Луцьк спіткала Божа кара 400 років тому

Примітною є реакція ковельських міщан на появу в їхньому місті «заповітряного» Петра Обуха – особи з чіткими ознаками чуми. Копачі, до яких він звернувся по допомогу щодо поховання дружини, відмовили йому. Чоловіки боялися за своє життя. Водночас контакт із «заповітряним» шляхтичем не злякав ковельського лентвійта. Він із ризиком для себе вирішив вчинити розбійний напад і заволодіти майном хворого. Ті ковельці, які врятували цього шляхтича, помітили на його тілі ознаки бубонної чуми. Утім вони не залишили постраждалого в біді. Чоловіки врятували і двох його інфікованих дітей.

Оксана ШТАНЬКО

Підготовано за матеріалами статті Петра Саса «З історії протидії епідемії чуми на Волині у середині 1620-х років: втеча за межі поселення»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---