Від «Зараз я просто… бомж» до Того, що не дає здатися: на Волині дослідили, як вимушене переселення змінює цінності та ідентичність українців

Науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки дослідили, як вимушене переміщення через війну трансформує поняття дому, систему цінностей та ідентичність внутрішньо переміщених осіб. Результати засвідчують: попри біль втрати, більшість ВПО демонструє разючу внутрішню стійкість і здатність до відновлення.

Мільйони українців були змушені залишити свої домівки через повномасштабне російське вторгнення. Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька, Херсонська області – звідти люди їхали у невідомість, залишаючи за собою все, що складало їхнє попереднє життя. Куди вони прибували – туди привозили не лише валізи, а й глибокий психологічний досвід втрати та пошуку нового сенсу.

Що відбувається з людиною, яка втратила дім? Як вона адаптується? Що допомагає їй триматися, а що заважає? Як змінюються її цінності та уявлення про себе? Ці питання стали предметом другого кейсу дослідницького проєкту «Молодь та війна: трансформація цінностей», реалізованого на кафедрі політології та публічного управління ВНУ імені Лесі Українки.

Студенти факультету історії, політології та національної безпеки ВНУ імені Лесі Українки у якості інтерв’юерів поспілкувалися з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) віком від 17 до 47 років, що переїхали переважно до Луцька та Волинської області з постраждалих від війни регіонів: Донецької, Луганської, Харківської, Запорізької та Херсонської областей. До вибірки також увійшли люди, які постраждали від війни безпосередньо, та представники приймаючих громад.

Читати ще: Після передової: волинські науковці досліджували, як змінюються цінності та погляди на життя у військовослужбовців ЗСУ

Науковими керівниками дослідження виступили доценти кафедри політології та публічного управління, кандидати соціологічних наук Ольга Кузьмук та Валентина Любчук.

ФЕНОМЕН «ДОМУ»: ВІД АДРЕСИ ДО ВНУТРІШНЬОГО СТАНУ

Центральною темою дослідження став феномен «дому» – і результати тут є одними з найбільш промовистих. До вимушеного переїзду поняття «дім» для переважної більшості респондентів мало чіткі фізичні координати: конкретна адреса, знайомий двір, школа поруч, сусіди, яких знаєш роками, запах хліба з рідної кухні, улюблений балкон. Дім асоціювався з матеріальними речами та конкретним простором.Після переміщення відбулася повна дематеріалізація цього поняття. Дім перестав бути місцем і став станом. «Тепер дім – це не стіни. Це там, де діти спокійно сплять, де ти можеш видихнути», – формулює одна з опитаних жінок. Дослідники описують це як «портативність» дому: його можна «розгорнути» всередині себе будь-де, де є безпека, близькі люди та відчуття спокою.Утім, не всім вдається здійснити це переосмислення позитивно. Частина респондентів описує гостре відчуття тимчасовості: нове місце залишається «тимчасовим проживанням», а не домом. «У даний час я розумію хто я... бомж. Тому що є тільки тимчасова оселя», – ділиться один із учасників дослідження. Це свідчить про глибоку кризу ідентифікації з місцем, яка може тривати роками.РЕСУРСИ СТІЙКОСТІ: ЩО НЕ ДАЄ ЗДАТИСЯ

Важливим є дослідження факторів, які допомагали людям не зламатися в найважчі моменти: психологи називають їх ресурсами стійкості. Результати тут є важливими як для розуміння природи людської стійкості, так і для практики соціальної підтримки переселенців.

Найпотужнішим ресурсом виявилися родина і діти. Відповідальність за близьких – турбота про дітей, батьків, партнера – ставала головним рушієм дій у моменти, коли власних сил не вистачало. Це не абстрактна «сила любові», а цілком конкретний механізм: людина, яка несе відповідальність за когось іншого, має причину функціонувати навіть тоді, коли особисті ресурси вичерпані.Другим важливим ресурсом стала так звана «конструктивна злість» – обурення несправедливістю того, що сталося, яке трансформувалося не в депресію, а в дію і небажання коритися обставинам.

«Я просто казала собі: ти вже стільки пройшла, невже ти зараз здасися?» – розповідає одна з учасниць.

Цей внутрішній діалог з собою, апеляція до вже пройденого шляху як доказу власної сили, виявився надзвичайно ефективним психологічним механізмом.

Серед інших ресурсів – самодисципліна та прагнення самостійності, віра в себе та розуміння необхідності рухатися вперед, а також відкритість до допомоги та нових знайомств. Останнє є особливо цікавим: попри природне бажання ізолюватися після травматичного досвіду, саме здатність приймати підтримку і будувати нові зв'язки виявилася одним із ключових факторів успішної адаптації.

БАР'ЄРИ АДАПТАЦІЇ: ЯКІР МИНУЛОГО

Поряд із ресурсами, дослідження детально зафіксувало й перешкоди на шляху до адаптації. Головним бар'єром виявився так званий «синдром відкладеного життя» – стійка ілюзія швидкого повернення додому, яка змушує людину відмовлятися від будь-яких кроків до інтеграції на новому місці. Люди роками «сидять на валізах», не дозволяючи собі навіть психологічно вкоренитися там, де перебувають.

«Я жила тільки думкою: ось-ось ми повернемось. Не хотіла звикати. Потім зрозуміла, що так тільки гірше», – ділиться респондентка.

Цей досвід є типовим і надзвичайно поширеним. Парадокс у тому, що саме відмова адаптуватися – яка суб'єктивно сприймається як вірність рідному місцю – насправді посилює страждання і уповільнює відновлення.Серйозним бар'єром є ідеалізація минулого: «а вдома було краще» – установка, яка заважає об'єктивно оцінювати нові можливості і будувати нове життя. Також один із бар’єрів – страх змін і втрата звичної рутини, яка давала відчуття стабільності і передбачуваності.ВІД «ЧУЖИХ» ДО «СВОЇХ»: ЖАЛІСТЬ КОНСЕРВУЄ ДИСТАНЦІЮ

Результати дослідження соціальної дистанції між переселенцями та місцевими жителями зруйнували спрощені уявлення про «ворожість» місцевих до ВПО і розкрили значно складнішу картину.

У перші місяці після переміщення більшість респондентів відчували себе «чужими» – людьми без коріння на новій території, гостями, яких терплять, але не приймають. Характерними були три прояви цієї дистанції: чіткий поділ на «ми» (ВПО) і «вони» (місцеві); відчуття себе «гостем» або «людиною з нізвідки»; втома від статусу «бідних переселенців» та однотипних запитань про минуле.Серед реальних перешкод до інтеграції дослідники зафіксували мовний бар'єр і страх осуду – частина переселенців соромилася своєї мови і боялася негативної реакції. Траплялися поодинокі випадки упередженого ставлення через регіон походження.

Проте з часом картина кардинально змінювалася. Більшість респондентів відзначала високу гостинність місцевих після подолання первинного бар'єру. Ключем до справжнього прийняття виявилися прості, але промовисті маркери: коли з тобою починали сперечатися про професійні питання – а не жаліти; коли зверталися на ім'я, а не як до «переселенця»; коли розмова переходила від теми війни до спільних планів і жартів.

«Показником стало те, що зі мною почали сперечатися про професійні речі», – ділиться одна з учасниць.Водночас дослідники наголошують: успішна інтеграція відбувається лише через рівне, позбавлене жалю партнерське спілкування. Жалість – навіть щира і доброзичлива – консервує дистанцію і заважає нормальним людським стосункам.

НОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ВІД ТАВРА ДО ЗНАКУ СИЛИ

Вимушений переїзд супроводжується глибокою кризою самосприйняття.

«Переїзд ніби забрав у мене всі статуси та маски професій», – описує один із респондентів цей досвід.

Людина, яка була поважним фахівцем, активним членом громади, просто «своєю» у своєму місті, раптом опиняється нікому невідомою.

Однак з часом відбувається переосмислення. Статус ВПО, який спочатку сприймався як тавро, для багатьох трансформується у знак внутрішньої сили – свідчення того, що людина змогла все почати з нуля і вміє відновлюватися. Формується нова ідентичність: не «переселенець», а «людина, яка пройшла через це і вистояла».

Найбільш промовистим і парадоксальним відкриттям дослідження є те, що втрата дому для абсолютної більшості респондентів посилила відчуття приналежності до України.

«Я втратила місто, але знайшла країну», – акцентує одна з учасниць.

Україна перестала бути просто адміністративним фактом – вона стала живою мережею людей, спільним простором долі та ідентичності, яка об'єднує незалежно від регіону.

СПІЛЬНІ ЦІННОСТІ: ЩО ОБ'ЄДНУЄ ВПО ТА МІСЦЕВУ МОЛОДЬ

Окремий аналітичний зріз дослідження – порівняння цінностей молодих переселенців із цінностями молоді Волині. Результати спростовують міф про принципову «різність» цих двох груп.

Між молодими ВПО та молоддю приймаючих громад виявлено три ключові спільні точки. Перша – жага до повноцінного життя: спільне бажання жити зараз і бути корисними зараз, а не відкладати все на «після війни». Друга – спільний контекст: навчання в одних аудиторіях, спільна щоденна допомога армії, одні й ті самі тривоги та надії. Третя – патріотизм: прагнення будувати власне успішне майбутнє саме в Україні.

Ці спільні цінності є потужним ресурсом для інтеграції – можливо, найважливішим із усіх. Там, де є спільний контекст і спільні цілі, дистанція долається значно швидше.УСПІШНА ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ВИКЛИК ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА: ОБЛИЧЧЯ ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ

Вимушене переміщення є глибоким особистісним випробуванням, яке трансформує базові уявлення людини про дім, себе і своє місце у світі. Ця трансформація болісна, але не є виключно руйнівною – для більшості вона стає поштовхом до переосмислення і зростання.

Найбільшим ресурсом ВПО є не зовнішня допомога, а внутрішня стійкість – підкріплена родиною, волею до дії та готовністю будувати нові зв'язки. Зовнішня підтримка важлива, але вона ефективна лише тоді, коли доповнює внутрішній ресурс, а не замінює його.

Ключем до успішної інтеграції є рівне партнерське спілкування, а не жалість чи особлива увага до статусу переселенця. Приймаючі громади, які хочуть справді допомогти, мають будувати стосунки на основі взаємної поваги та спільних інтересів.

Нарешті, дослідники формулюють три практичні рекомендації для приймаючих громад: відмовитися від стигматизації та позиції жалю, адже ВПО – це насамперед фахівці та ресурс, а не лише люди, що потребують допомоги; створювати спільні навчальні та робочі простори для природної взаємодії між переселенцями і місцевими; надавати психологічну підтримку для подолання «синдрому відкладеного життя» та адаптації до повноцінного буття тут і зараз.Україна переживає безпрецедентний досвід масового внутрішнього переміщення. Те, як суспільство впорається з цим викликом – чи зуміє перетворити вимушених переселенців на повноцінних співтворців нової країни – багато в чому визначить обличчя повоєнної України.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---