USD 27.80 27.90
  • USD 27.80 27.90
  • EUR 33.10 33.35
  • PLN 7.23 7.29

«Я виросла з ролі гарної картинки», – лучанка Ольга Кобахідзе про зйомки у вогні, жіночу силу та життя в Грузії. Інтерв’ю

«Мій основний принцип – відчувати себе, свій поклик і піддаватися йому. Якщо через два роки я захочу в’язати іграшкові шапочки, то буду це робити. Головне – аби мене наповнювало», – переконує успішна модель, блогерка, засновниця проекту для жінок і про жінок Ольга Кобахідзе.

Близько трьох років вона мешкає в Тбілісі, куди переїхала заради коханого – грузинського футболіста, півзахисника національної збірної Грузії Олександра Кобахідзе, який у 2014-2016 роках грав за луцький ФК «Волинь». До цього, як згадує Ольга, вона десять років фактично жила в літаках: міняла країни на літаки, літаки – на країни й інколи поверталася в рідний Луцьк.

За плечима цієї тендітної дівчини – участь у «Міс Україна», численні покази на тижнях високої моди, співпраця з топовими фешн-дизайнерами, сотні рекламних кампаній і фотосесій.

Завдяки моделінгу Ольга зрозуміла, що насамперед прагне бути корисною іншим, допомагати дівчатам і ділитися з ними власним досвідом.

Інформаційному агентству Волинські Новини вона розповіла про представлення Волинської області на конкурсі краси в 16 років, екстремальні зйомки, країну своєї долі, знайомство з чоловіком, переїзд у Тбілісі, виховання доньки та самореалізацію.

Насамперед розкажи трохи про себе.

Мені 29 років. Родом із Луцька. Навчалася у Волинському національному університеті імені Лесі Українки на прикладній лінгвістиці. Ще перед вступом у виш почала працювати моделлю, тож за студентства їздила час від часу за контрактами, поверталася, здавала екзамени і знову летіла. Фактично я жила в літаках: міняла країни на літаки, літаки – на країни й інколи поверталася в Луцьк. Такими були майже десять років мого життя, тому вважаю себе дитиною світу. Хоч і маю українські корені й відчуваю себе стовідсотковою западенкою, але різні країни, адаптація до інших менталітетів зробили великий внесок у мою особистість. Напевно, це й допомогло мені адаптуватися в Грузії. Тут, у Луцьку, я ніби й удома, але вже трішки чужа.

Окрім моделі, працювала перекладачем, займалася технікою, розмитненням, була помічником тренера з тайського боксу, викладала біологію у 8-9 класах, працювала арт-директором у караоке-клубі, адміністратором…
А як розпочалася твоя модельна кар’єра?

Це було понад десять років тому, коли я навчалася в 11-му класі. І це реально та історія, коли тебе випадково на вулиці побачив фотограф. Я просто йшла на Варшавський ринок із мамою і мене помітив фотограф із комітету «Міс Україна». Тоді в Луцьку проходив якийсь конкурс і його запросили як члена журі. А біля ринку розташовувалася фотостудія. Так вийшло, що він звідти виходив саме тоді, коли ми йшли повз. Він відразу схопив маму за руку і запитав, з якого я модельного агентства. Яке модельне агентство? Я ж задрот, іду на золоту медаль, готуюся до ЗНО, мені вступати…

Він розповів, що проходить відбір на «Міс Україна» 2008 року й запропонував приїхати на кастинг, оскільки представників із Волині на цьому конкурсі не було. Я вмовила маму, і ми маршруткою поїхали до Києва. Організатор відразу пояснив, що, оскільки я ще маленька (тоді мені було тільки 16 років), то не можу розраховувати ні на фінал, ні на виграш. Я вирішила спробувати, розцінювала участь у конкурсі як досвід, хоча постановки хореографії для півфіналісток і фіналісток навіть не репетирувала. Але своєю дитячою безпосередністю полюбилася організаторам. Тоді я не знала, що таке модельний бізнес, мені здавалося, що всі ми дуже дружні, не бачила якихось казусів.
І от настає пора самого конкурсу. Незалежним журі були тодішня Міс світу і організатор цього конкурсу краси, й вони починають голосувати за мене. Я потрапляю до півфіналу і не розумію, що робити, згадую всі проходки, а потім потрапляю ще й у фінал. За кулісами – паніка. Шість суконь, які шили на півфіналісток, підганяли під їхні розміри. І тут – я, найбільш худенька з усіх конкурсанток. Сукня була удвічі більша за мене. Пам’ятаю, коли виходила, то ліктями притримувала сукню, щоб не опинитися голяка на сцені.

Це нереальний досвід – коли ти у свої 16 потрапляєш у топ-6 найкрасивіших дівчат країни. До того ж, ти розумієш, що тебе обрало незалежне журі. Я вдячна життю за ті емоції, віру в себе, в казку.

І після цього мені пропонують перші контракти як фешн-моделі. Оскільки я була дуже худенькою, то підходила якраз як фешн-модель, не для бьюті чи комерції. Я відмовилася, бо мені потрібно було здати ЗНО і вступити до університету, а моделінг – це зовсім не те, в чому я себе бачила. На той момент обирала між професіями перекладача і хірурга. Я дуже хотіла в медичний і вступила на державну форму навчання в Київ, але оскільки наша сім’я – цілком звичайна, не було фінансової можливості знімати квартиру в столиці. Тому я вирішила залишитися в Луцьку й рада цьому. Якби поринула в медичну освіту, то точно нікуди не полетіла би працювати. А тут спробувала і підсіла (сміється, – ВН).
Куди вперше полетіла?

Перший контракт був у Лівані. Це, напевно, країна моєї долі. Я дуже боялася. Зазвичай на перші контракти моделі їдуть у Європу, Японію, а тут – арабська країна. Але оскільки зі мною в те ж агентство відправили старшу дівчину, яка не перший раз летіла в Ліван, мама не переживала. Мені тоді було 17 років.

Ліван – це колискова от-кутюр. Усі неймовірні сукні на червоних доріжках – від ліванських дизайнерів. Елі Сааб, Зухаїр Мурад, Ніколя Джебран, Джордж Хобейка… Я тоді ще не знала цього і, звичайно, боялася. На показ мене відібрали за фотографіями, я потрапила до Ніколя Джебрана – це просто топ-дизайнер. Я мала бути однією з моделей на показі, адже була новенькою і нічого не вміла. Пам’ятаю, як дівчата в кімнаті вчили мене ходити (сміється, – ВН). А дизайнер, коли побачив мене, змінив увесь вихід. Я була дуже худою, напевно, нагадала йому паризький стиль, у якому він працює. Він усе змінив – я відкривала і закривала показ. Пам’ятаю, думала: як, це ж мій перший показ, я ходити не вмію (сміється, – ВН). Я дуже переживала, але в момент, коли вийшла на подіум, мандражу не було. Я зрозуміла, що це моя стихія.
Які ще співпраці запам’яталися?

У мене були дуже цікаві роботи в Китаї, Туреччині, Сінгапурі, Гонконзі, але найтепліші спогади, найбільш душевні співпраці – в Лівані. Це перша країна, куди я поїхала працювати, і єдина країна, куди поверталася, як додому. Там я працювала з Elle, FashionStore, Dolce&Gabbana, Versace, на показах Елі Сааба та Зухаїра Мурада.

Коли в Бейруті стався вибух, я відразу звернула увагу на зруйнований будинок, де працював Зухаїр Мурад, де я провела стільки часу. Це було дуже боляче, тому що цю співпрацю вважаю дружньою. Ми могли зустрітися в кафе на шиші, попити чаю, кави і поговорити про щось, крім моди, тобто наші взаємини переросли з роботи в дружбу, але я ніколи цим не хизувалася.
Який він – модельний бізнес – зсередини? Які труднощі траплялися? Чи насправді все так гарно та дружно?

Передусім усе залежить від тебе як особистості. Це дуже важка робота на всіх рівнях. Такої я не хотіла б для своєї доньки. Якщо ти хоч трішки даєш слабинку, тебе ламають. Щодня тебе порівнюють з іншими, щодня відбувається купа кастингів, які ти просто не можеш охопити. Буває, ти не підходиш за типажем й тебе не беруть, а тобі здається, що ти страшненька, що з тобою щось не так, що в тебе зайві кілограми чи сантиметри, відтак починаєш себе з’їдати. Багато дівчат просто не витримують. До того ж, ти далеко від батьків, друзів, одна в середовищі, де не розумієш мови, не маєш підтримки. Окрім цього, тобі потрібно вибороти роботу, проявити себе й довести, що ти краща за інших.

Напевно, мені допомогли моя дитяча безпосередність і вічна віра в хороше. Моя доброзичливість допомагала мені, хтось на неї відгукувався. Звичайно, не обходилося і без казусів, пускали якісь чутки, аби зменшити конкуренцію, але тілесних контактів, так би мовити, не було. Хоча я була свідком багатьох ситуацій.
Що порадили б дівчатам, особливо підліткам, які марять модельною кар’єрою?

Не потрібно нею марити, краще сприймати це або як інструмент розвитку, або як одну сходинку до своєї мети, тому що кар’єра моделі короткотривала.

Треба розуміти, що просто гарної зовнішності зараз недостатньо. Змінилися правила гри: в моделі ідуть усі – і всі гарні, цікаві чи нестандартні. В цьому потоці дуже легко загубитися без сильного внутрішнього «Я» і харизми. Скажу відверто: без великого працелюбства теж ніяк. Дівчата надивляться гарних картинок і думають, що все дуже просто, а насправді в мене були зйомки за таких умов, що багато хто не витримував і відмовлявся.
Які саме?

Наприклад, одна зйомка тривала 26 годин, за цей час нам тільки раз принесли бургери. Ми були в закинутому місці, і знімання реально тривало нон-стоп. За ці 26 годин ти в будь-який момент міг відключитися, тим паче, що лише раз поїв. Ми працювали з дуже важкими дизайнерськими сукнями. Тіло боліло. Дівчата не витримували, плакали, просилися додому, поспати, але якщо ти включений, то добиваєш зйомку до кінця, немов воїн.

Як усе відбувається у світі моди? Зимою представляють літню колекцію, а літом – зимову. І в мінус сім тобі потрібно бігати в літній сукенці берегом океану й демонструвати, як тобі тепло, легко і романтично, а після цього лежати з запаленням легень. Це норма.

Колекцію Зіада Накада ми знімали на висоті. Над прірвою розмістили гойдалку в хмари і ми, стоячи на височенних каблуках, у важких дизайнерських сукнях, без страховки, гойдалися над прірвою. Дуже багато дівчат злетіли з цієї роботи.

Сидіти на краю катера, який мчить хвилями, коли ти в будь-яку секунду можеш впасти, вже й не вважаю якимось екстримом.

А ще була зйомка у вогні. Я думала, що підсмажуся, як курочка на грилі, бо палили суху траву і полум’я дуже швидко займалося. Ти позуєш у сукні зі шлейфом, а біля тебе вирує вогонь…

Думаю, після моделінгу мене в принципі складно чимось злякати.
Що порадиш дівчатам, які орієнтуються на модельні стандарти, стежать за топ-моделями в тому ж Instagram і відчувають нелюбов до власного тіла, комплексують через зовнішність?

Замість цього краще просто подивитися в дзеркало і зрозуміти, що ти не красивіша, не худіша, не товстіша, а унікальна й більше таких немає. Навіть якщо ти зовнішньо з кимось схожа, у тебе – унікальний характер, унікальна харизма, унікальна подача, унікальний погляд. Ти – унікальний набір магічних рис, тому твоя краса неповторна. І коли ти приймеш цю самоцінність у собі, полюбиш себе, то й зовнішність тобі віддячить. Кожен день, проходячи біля дзеркала, кажи: ти класна, унікальна і я тебе дуже люблю.

А Instagram – це комерційний майданчик, тому до картинок рівнятися точно не треба. До того ж, не потрібно забувати про редагування фото чи правильні ракурси.

Не треба намагатися бути кращою, потрібно бути собою, унікальною. Мені здається, це найкраще побажання дівчатам. Єдине, що допомогло мені не зійти з розуму в модельному бізнесі, – прийняти факт, що я не така, як хтось, а унікальна, особлива.

Зараз також працюєш моделлю?

Після народження доньки я повернулася в моделінг, зробила обкладинку для FashionStoreу Грузії. Мала потрапити на показ Елі Сааба. У вересні мене відібрали, але, на жаль, через ситуацію з кордонами я так і не змогла вирватися з Грузії, бо не було рейсів. Я трохи посумувала і пішла в другий декрет (сміється, – ВН).
Читати ще: «Я не уявляю себе в іншій професії», – акторка з Луцька про знімання в серіалах і творчі перевтілення. Інтерв’ю

Ти маєш власний бізнес – ательє з пошиття модного одягу. Чому ательє, а не, наприклад, лінія одягу?

Скажу чесно, дизайнером я не хотіла бути. Напевно, з цією творчою жилкою потрібно народитися. А в силу специфіки власного тіла я свого часу вдосталь намучилася: то штани короткі, то рукави, то на талії – біда. Тому вирішила створити ательє, де кожна дівчина зможе за своїми мірками пошити будь-яку сукню, яку вона побачила, наприклад, у Instagram. Я часто сиджу на австралійських сайтах, але вони не доставляють речі в Україну. І мені видалася класною ідея, що ти за набагато нижчою ціною зможеш отримати омріяну річ, яка буде круто на тобі сидіти, адже буде підігнана під твої параметри.
Окрім того, ти засновниця проекту для жінок «Відьма».

Ця ідея виникла під час другої вагітності: я відчула енергетичний поштовх ділитися добром з іншими, зрозуміла, що маю досвід, який на моїй Instagram-сторінці не буде мати віддачі. Там зібрана різна публіка, яка слідкує за мною ще з модельних років і може не сприймати цю інформацію з вуст моделі через стереотипне мислення. Я вирішила створити маленьку закриту тусовку для своїх. Я ділюся не тільки своїм досвідом, а й досвідом багатьох жінок, із якими мені вдалося познайомитися. Це, наприклад, історії дружини дуже успішного чоловіка з Йорданії, жінок із Каїра. Маю багато китайської мудрості, Тибету, аюрведи, модельного досвіду. Це сфера, де дівчина може зайнятися і фізичним тілом, і своєю душею.

Наш так званий шабаш – це маленька закрита община, куди приходять дівчата, які дійсно до цього готові. Я не хотіла на загал віддавати енергію, не отримуючи віддачі, адже це тебе руйнує. Зараз я одержую відгуки, вдячність, історії успішних трансформацій.
Про які саме трансформації йдеться?

Шабаш – це місце, де весь фокус зосереджено на тобі як на жінці. В нашому світі жінка постійно зайнята ролями кар’єристки, мами, дружини, сестри, дочки і т. д. Ми дуже багато відповідальності на себе беремо, забуваючи нагадувати собі про те, що ми – жінки й передусім цінні для себе самих. Шабаш – місце, де ми повертаємося до любові до себе, до поняття своєї унікальності, до того, як цю унікальність культивувати, прийняти, як усе це примножити. Ми вчимося різних практик, ритуалів, догляду, подачі себе, навіть у тому ж Instagram, адже це невід’ємна частина нашого буття. Я показую дівчатам, що все залежить від ракурсів, світла, умов зйомки, одягу тощо.

Ми не вчимося бути класною мамою чи дружиною. Ні, ми просто хочемо бути класними для себе і в першу чергу кайфувати від себе. Ти – центр свого всесвіту. Якщо для себе ти – сонце, то й навколо завжди буде сонячна погода.
Торкнуся особистої тематики. Як ти познайомилася зі своїм чоловіком?

У Луцьку. Нас познайомив спільний товариш, теж грузин. Так сталося, що дев’ять років тому я втратила брата й через рік-два познайомилася з Тимуром. Він – футболіст, підписав контракт із ФК «Волинь». Зараз я розумію, що тоді спроектувала на нього сестринську любов, яку звикла віддавати своєму братові. Він став мені меншим братиком і познайомив із Сандром.

Ми мали зустрітися з Тимуром на каві і він запитав, чи я не буду проти, якщо до нас приєднається ще один грузин. Я відповіла, що не проти. Сандр під’їхав, але тоді ми просто не сприйняли один одного (усміхається, – ВН), відразу посперечалися. Ми дуже довго гризлися, не сприймали одне одного, але мусили бути в одній компанії. А потім виявилося, що це несприйняття – симпатія, яка ні мені, ні йому тоді була не на часі. Мене бісило, що він мені подобається, а його бісило, що я подобаюся йому. Врешті ми почали зустрічатися, а через рік я сказала, що ця грузинська історія не для мене, підписала контракт і полетіла працювати в Ліван. Але вже під час другої нашої зустрічі все було по-іншому. Ми багато зрозуміли, окремо пропрацювали власні комплекси, болі, недоліки, все, що нам заважало, що ми виливали одне на одного… Коханий зробив пропозицію і ми почали жити разом. Обвінчалися в Україні, а весілля відгуляли в Грузії. Для нас обох важливим було вінчання, поєднання на духовному рівні, а не штамп у паспорті.
Тобто все те, що говорять про гарячу кров, впертість і рішучість грузинів, правда?

Це все стовідсоткова правда. Людина загартувала мою жіночу мудру терпеливість, перетворила вогонь, що знищує, на благодатний вогонь, який може і освітити шлях, і зігріти.

Грузини не вміють любити трошки, вони люблять по-справжньому і готові світ кинути до твоїх ніг.

Чи тяжко тобі далося рішення про переїзд у Тбілісі?

Не так тяжко далося рішення про переїзд, як той факт, що моє життя кардинально змінюється. Ми не бачили існування нашої сім’ї на відстані. Я розуміла, що або йому доведеться завершувати кар’єру, або мені. Оскільки я жінка, то вирішила йти за чоловіком. Мені було дуже важко відійти від моделінгу. Після того, як ти десять років живеш у різних містах, складно осісти на місці. Раніше в мене нараховувалося 20-25 перельотів на місяць – відзняла кампанію для LG у Каїрі, полетіла на знімання в Йорданію, далі вирушила до Лівану на фотосесію до журналу…

Переїзд у Тбілісі не був тяжким. Кохана людина зробила максимально комфортною адаптацію для мене.

Я дуже люблю Україну і прищеплюю цю любов своїй доньці, але усвідомлюю, що мені класно жити в Грузії.
Як адаптувалася до грузинських реалій? Що було найтяжче для тебе?

Я довго не могла прийняти той факт, що всі не те, що беруть участь у твоєму житті, а мають до тебе діло. Коли ти виходиш на прогулянку з дитиною, ніхто не пройде повз. Усі свої і всі одне одного люблять. Коли ти заходиш у магазин, консультанти відразу починають гратися з твоєю дитиною. Тебе навіть не запитують, чи можна. Ти гуляєш на вулиці, хтось може підійти заобіймати чи навіть поцілувати твою дитину. Це норма. Перший час я сварилася, не могла цього зрозуміти, запитувала, яке вони мають право, може, моя дитина не прагне їхньої уваги. У Грузії немає поняття особистих кордонів, там усе спільне і всі свої.

Спершу здається, що ця відкритість фальшива. Вона настільки дивна і незрозуміла, що ти просто не усвідомлюєш, як ці люди можуть любити тебе і твою дитину, якщо ти бачиш їх уперше. Мабуть, мені знадобився рік, аби прийняти цей факт. Зараз уже так до цього звикла, що не можу без цього.
Ти вже вивчила грузинську?

Так, відразу. Я – лінгвіст, і життя так склалося, що треба було розмовляти і китайською, і арабською… Грузинська далася мені найлегше. За місяць я вивчила алфавіт і навчилася читати, могла читати, навіть не розуміючи значення слів. Через рік уже почала вільно спілкуватися. Зараз, наприклад, спокійно дивлюся грузинські серіали.

Чи конфліктуєте з чоловіком через виховання доньки, адже вона росте в українсько-грузинській родині?

Нія росте в іншому менталітеті, але не без українських звичаїв. Це дуже цікавий мікс – гаряча грузинська кров і слов’янська зовнішність. Вона, наприклад, під українські пісні може танцювати по-грузинськи. Донька – білінгв, розмовляє українською та грузинською.

Чоловік дуже багато вкладає у її виховання, як і я. Від нас вона взяла все найкраще: грузинський запал і западенську впертість (усміхається, – ВН).
Що плануєш на майбутнє?

Хочу продовжувати шабаш, підняти його на рівень вагітних, тому що очікування народження дитини – це дуже ніжний і водночас тривожний період, коли жінка переживає багато страхів. У нас, коли дізнаються, що ти вагітна, спершу радіють, а далі починають залякувати прикладами подруг, знайомих, сусідок, розказують жахливі історії… Мені хочеться стати місцем підтримки для жінок при надії. Зараз я навчаюся на доулу. Таку підтримку, як від іншої жінки, ми більш ніде не зможемо отримати, адже ця творча енергетика притаманна лише жінкам, чоловіки її не генерують. У нас є природній дар любові, абсолютне прийняття, творча енергія, підтримка та розуміння, тому бути один одному конкурентками чи ворогами – нерозумно. Кожна з нас часто проживає болісний досвід, нас загнали в рамки суперництва, війни за чоловіка, за місце під сонцем, за звання ідеальної мами. І ми піддаємося постійній критиці, причому зазвичай не зі сторони чоловіків, а зі сторони інших жінок, які таким чином намагаються заглушити свій біль. Мені хочеться об’єднати жінок.

Усі знають, що на шабаші діють правила, там немає критики, негативу чи осуду. Це місце, де ми один одного підтримуємо. І я хочу створити таке місце для вагітних і мам. У перший рік після народження дитини твоє життя кардинально змінюється, ти дуже вразлива і не завжди чоловік зможе тебе зрозуміти. Так, він може тебе неймовірно любити, намагатися допомогти, але зрозуміти жінку може тільки інша жінка.
Моє майбутнє зараз спрямоване на створення такого майданчика, де ми будемо одна за одну, підтримуватимемо, захищатимемо, направлятимемо, просто будемо поряд.

Розуміння того, що я можу допомагати іншим дівчатам, ділитися з ними своїм досвідом, мене дуже наповнює.

Увесь вільний час, якого насправді в мене не так багато, я присвячую саморозвитку. Зараз закінчую курси нутриціолога, вивчаю програму акушерів, ендокринологів. Тобто я певною мірою поринула в медичну сферу, в якій хотіла реалізувати себе понад десять років тому, коли вступала на лікарську справу.

У планах – вивчитися на остеопата.

Тобто ти хочеш кардинально відійти від модельного життя?

Я виросла з цього, виросла з болю, комплексів, які отримала в моделінгу. Свого часу я дуже хотіла змінити зовнішність, перекроїти себе, через що пройшла багато психологічних пропрацювань, після яких зрозуміла, що виросла з ролі лише гарної картинки.

Усередині мене є набір, який може бути корисним іншим. Якщо в мене є можливість це робити, то чому б і ні. Тим паче, що зараз я це відчуваю.

Не знаю, що буде через два-три роки. Я не женуся за грошима. Мій основний принцип – відчувати себе, свій поклик і піддаватися йому. І якщо через два роки я захочу в’язати іграшкові шапочки, то буду в’язати іграшкові шапочки. Головне – аби мене наповнювало.

Ольга ШЕРШЕНЬ

Фото з особистого архіву Ольги Кобахідзе
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

Реклама
Loading...
Коментарів: 2
Катеринка Показати IP 6 Березня 2021 13:02
Дуже приємна і позитивна дівчина! Успіхів
Супер Показати IP 6 Березня 2021 13:14
Дякую аворці за цікаву розповідь про нашу землячку. Дівчата - беріть приклад з героїні оповідання.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus