Як героїня соцпраці з Волині здобула звання «Праведниці світу»

Життєва історія Галини Берези з Коршева Луцького району може слугувати сценарієм для телесеріалу. Жінка тривалий час працювала ланковою у колгоспі, за сумлінну роботу її нагородили золотою зіркою Героя соціалістичної праці та надали звання почесного громадянина Луцького району.

У лютому Галина Сергіївна відсвяткувала 80-річний ювілей. Каже, підводить здоров’я, адже десять років тому поховала єдиного сина. У березні жінці вставили серцевий стент. Зараз пані Галина почувається добре, порається по господарству. Мешкає із родиною онука. Наснаги та сил також додає спілкування з громадянкою Ізраїлю Фрідою Шер, якій батьки пані Галини під час Другої світової війни врятували життя.

Золоту зірку отримала як «шестисотниця»

Галина Береза, в дівоцтві Мосійчук, народилася в селі Городок Луцького району. Точніше, на хуторі біля Городка. Так-так, неподалік села, де знімали кіно про знамениту циганку Азу. Роки післявоєнного дитинства були скрутними, тому після сьомого класу Галина пішла вчитися на курси крою і шиття. У 19 років вийшла заміж у Коршів.

«Пішла у невістки, свекри жили на хуторі. Спочатку працювала вихователькою в ясельній групі колгоспного дитсадка, але там отримувала малу зарплату. Коли тодішній голова колгоспу Федорчук покликав ланковою, відразу погодилася», – пригадує Галина Сергіївна.

У 1964 році молода колгоспниця вже мала в підпорядкуванні 18 жінок. Сільські трудівниці працювали совісно, тому і мали непогані заробітки. Галина Сергіївна пригадує, що в ланку ішли навіть ті, хто працював у медицині й торгівлі. Жінки збирали по 450-500 тонн цукрових буряків із гектара. А згодом досягли рекордних врожаїв – 600 тонн з гектара. Тоді ланкових-«шестисотниць» зібрали в обкомі партії і дякували за сумлінну роботу.

У 1971 році Галині Березі надали звання Героя соцпраці. Пригадує, що золоту зірку вручили, коли ланкова ще не була членом компартії. Партквиток селянка отримала в 1972 році. Посвідчення у червоній палітурці стало для Галини перепусткою в широкий світ. Ланкову із Коршева обирали депутатом ЦК Компартії України та СРСР, вона була учасницею з’їздів у Києві та Москві.

«Свекрів не раз агітували переселитися в село. Адже ми ткали і вишивали на хуторі при гасових лампах. Коли я стала Героєм соцпраці, керівництво пообіцяло, що нам зведуть коробку хати за рахунок колгоспу. Так ми зі старенькими батьками опинилися в Коршеві. Сина випроводжали в армію вже з нової хати», – пригадує Галина Береза.

Отримавши партквиток, ланкова могла домогтися, щоб посіви буряків обробляли гербіцидами, удобрювали, а восени збирали врожай за допомогою комбайна, а не вручну. Партія допомогла жінці здобути фах агронома в Горохівському технікумі.

Після роботи в колгоспі Галина Береза одну каденцію очолювала Коршівську сільську раду. Жінка мала багато друзів, які завжди приходили на допомогу і виручали у скрутний момент. Усі ці роки, зізнається пані Галина, їй не давали спокою дитячі спогади про події 1943 року.Щоб врятувати маленьку Фріду, її підкинули бездітним родичам

Жінка пригадує, що події розгорталися ранньої весни, коли стояли голі дерева. Якби гілля було вкрите листям, то люди могли б у кущах переховатися від німців. А так подружжя євреїв застрелили посеред поля. Батька й дядька Галини змусили викопати для покійників яму і зрівняти могилу з землею, щоб не було знаку. Згодом на їхніх кістках орали, сіяли і молотили збіжжя.

«Я була мала, але добре пам’ятаю, як до нас у хату прибігли двоє дорослих і троє дівчат. Дядько просив врятувати дітей, за те пообіцяв, що пошиє батькові кожуха. Але німці вже їхали мотоциклами на хутір. Дорослі вибігли на вулицю і почали тікати. Їх зупинили постріли. У хаті залишилася маленька Фріда, яку посадили в колиску до моєї молодшої сестри, і підліток Цюпа, яка сховалася у льох під підлогою. 16-річна Лея так бігла полем, що погубила взуття на дерев’яних підошвах», – розповідає Галина Береза.

За словами жінки, троє дітей Мосійчуків стали рядком біля печі і боялися промовити слово. Мама пряла й навіть не піднімала голови. У хаті повисла смертельна тиша. Коли німець і поліцай заглянули в льох, вони не могли не побачити Цюпу. Однак німець першим сказав, що нікого нема, а поліцай не смів заперечити. Так дівчатка дивом вижили.

Однак їхнє проживання на хуторі загрожувало українським родинам. Цюпу обв’язали снопами збіжжя й вивезли вночі до Луцька. Там вона згодом вийшла заміж. Лея босоніж таки добігла в Одеради, її теж якось переправили у Затурці. Там дівчина потрапила в родину поляків та емігрувала до Польщі.

Важче було прилаштувати Фріду. На той час їй було не більш як три роки. Всі знали, що у Мосійчуків одна маленька донька. Батьки порадилися й вирішили підкинути її бездітним родичам у Буяни.

«Мама розказувала, що Фріді наладнували вузлик з речами, дали в руки кийочок і навчили казати, що вона українка. А тих людей, що вийдуть із хати, називати татом і мамою. Дівчинку завезли на хутір уночі. Самі сховалися, а Фріду підвели під віконце. Вона кілька разів стукала в шибку і просила відчинити, бо дядько й тітка думали, що їм це ввижається», – пригадує Галина Береза.

Ліксандр і Юлія Борисюки були бездітною парою, тому з’яву дитини сприйняли як Боже благословення. «Українка» вона вимовляла по-дитячому, тому названі батьки сприйняли це як «Іринка». Так і охрестили донечку. Аби залагодити справу з солтисом, довелося заколоти кабана.

Коли Іринка підросла і їй треба було йти до школи, Борисюки вирішили переїхати в Омеляник, поближче до Луцька. Щоб ніхто не ставив зайвих запитань і не сумнівався, що це їхня рідна дитина. Родина оселилася в холодному баракові. Батько влаштувався працювати онучником. Жили бідно, ще й Ліксандр невдовзі захворів і помер. Юля залишилася сама з донькою.

«А на тій вулиці, біля бараків, жив бездітний єврей Йосип Савулович. Він працював інженером, проектував у Луцьку мости. Прізвища його не пам’ятаю. Поважний сусід запропонував Юлі віддати йому Фріду-Ірину. Пообіцяв, що вона буде сита й одягнута, здобуде освіту. Він вже виховував дівчинку Раю, яку йому залишили прохачі з Брянська. І слова дотримав. Ірина, як і Рая, вивчилася на інженера у Києві. Вийшла заміж і поїхала працювати в Луганськ, де молодому подружжю дали житло. Згодом забрала до себе маму Юлю, яка там і померла. А Фріда не знала, хто вона і звідки», – каже Галина Береза.

На початку 90-х років до Ізраїлю почали виїжджати етнічні євреї з пострадянських країн. Туди потрапили Цюпа і Лея. Фріда була записана в свідоцтві як українка, а свідки тих подій відійшли у вічність. Двох синів їй вдалося відправити в Ізраїль. А сама Фріда довго шукала потрібні дані в архівах. До дітей переїхала аж в 1997 році.

«Я довго шукала контакти Фріди, щоб розказати про її долю і де поховані батьки. Випадково дізналася адресу і того ж вечора написала їй листа на восьми сторінках зошита. Відправила замовним листом, а через два тижні отримала відповідь. Фріда повідомила, що після прочитаного кілька днів не їла і не спала. Ми почали контактувати, а коли вона приїхала в Луцьк, возили її в Городок, показували, де поховані батьки. Хоча могилою заоране поле важко назвати. Показали, де могили Ліксандра Борисюка і Йосипа Савуловича», – зітхає Галина Сергіївна.

У 2012 році Галина Береза отримала високу нагороду від Ізраїльського уряду. Щоправда, відзнака «Праведник світу» адресована її батькам – Сергію та Вірі Мосійчукам. У Луцьку нагороду волинянці вручив посол Ізраїлю Реувен Дін Ель.

Волинянка тішиться, що встигла розповісти правду про долю Фріди. Тепер у неї спокійно на душі й на серці.

Оксана ХВЕДЧЕНЯ

Фото з особистого архіву Галини Берези

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---