Гуцул, який належав усій Україні, бував на Волині

Цьогоріч 15 червня минуло 77 років від дня народження славетного українця, співця й творця поетичного кіно, актора та режисера Івана Миколайчука. Але вже 31-й рік рідні та друзі, шанувальники таланту згадують його за фільмами, телепрограмами. Чотирьох літ не дожив він до того часу, коли Україна, за яку так вболівав у житті й творчості, стала незалежною. Але хтозна, як він пережив би кризу українського кіновиробництва, його відродження (не завжди на суто нашому, автентичному матеріалі) і чи був би гідно пошанований сьогодні, якби жив?..

Є в Луцькому районі людина, яка 22 червня 1985 року познайомилася з ним й досі береже у серці спогади про цю зустріч і готова ними поділитися. Звуть її Галина Береза. Мешкає жінка в селі Коршів і має звання почесного громадянина Луцького району та Героя Соціалістичної праці, йдеться у газеті Волинські Новини від 21 червня.



– Працювала я тоді ланковою в колгоспі імені Чапаєва у селі Ратнів. Нам подзвонили з району, щоб на місці були – зустрічали кінематографістів. Серед них – Іван Миколайчук. Він запам’ятався тим, що був звичайним, доступним, таким, як сільський хлопець. Привітним був, не гордим. Він не вдавав із себе велику знаменитість. Був непростим – творчим, та водночас простим. Розмовляв українською, хоча в ті часи багато хто спілкувався російською, – розповіла Галина Сергіївна.

Вона також пригадує, що гості, серед яких була і француженка – режисерка Еліан Сабате з чоловіком, поводилися без зайвого пафосу.

– Ми їздили на поля, вдома у мене були – чаювали. Еліан роздивлялася мої рушники, їй сподобалася наша вишивка. Ми не так довго були разом – трохи більше, як півдня. Але Іван так поводився, ніби зі мною давно знайомий. І не тільки зі мною, бо там ще дівчата були з ланки і Федорчук (Іван Петрович, голова колгоспу імені Чапаєва, – авт.). Ми заздалегідь спекли коровай, аби пригостити гостей, частували їх варениками, – розповіла моя співрозмовниця.



Хтозна, якби не популярна й донині традиція – показувати делегаціям (столичним та іноземним) так звані зразково-показові населені пункти – чи побував би взагалі Миколайчук у Ратневі Луцького та Березовичах Володимир-Волинського району.

Адже саме у нашому краї він хотів знайти для знімань нового фільму про долю волинянки – емігрантки Катерини Ясенчук – більш пасторальні краєвиди, побувати там, де ще живуть люди в хатах під стріхою. Але тодішні владці (власне, як і теперішні) були не надто зацікавлені показувати життя простих людей, та ще й іноземцям...

За два роки після цих подій творця українського поетичного кіно не стало, а сценарій «Острів сліз» (у літературній заявці – «Чиста дошка») так і залишився невтіленим. Прикметно, що він таки побачив світ окремим виданням. А 23 жовтня 2017 року в Луцьк його привезла й презентувала містянам редактор журналу «Кіно-Театр», невтомна дослідниця історії й розвитку українського кінематографа Лариса Брюховецька, яка й стала натхненницею цього видавничого проекту.

Окрім самого сценарію, до книги, зокрема, увійшли й спогади багаторічного режисера народної аматорської кіностудії «Волинь» Бориса Ревенка, записані у матеріалі нашої колеги Ніни Романюк «Три ночі з Іваном Миколайчуком». Адже він тоді погостював і в «творчому підвалі» у центрі Луцька та, зі слів нині покійного Бориса Павловича, був захоплений аматорськими фільмами волинян, зокрема й на фольклорну тематику.

Саме остання багато в чому пов’язувала з білим птахом поетичного кіно народну артистку України Ніну Матвієнко. У творчій розмові з нею я не змогла не поцікавитися, яким він їй запам’ятався.

– Був дуже емоційним, ніколи не перебільшував, грав, як і жив, був собою у фільмах. Дуже любив красиво одягатися. Це – перше, що видає культуру людини, її смак. Цим він мимоволі виділявся з усіх. Перший його вчитель у цьому і друг – дружина Марія. Його фільми були настільки українські, кожен належав нації. У його голосі прослуховувався буковинський діалект. Він був гуцул, але належав усій Україні. До кінця не реалізувався. Іван міг би ще багато зробити, але Бог забрав його на піку. Того духу українського сьогодні вже ніхто не повторить, – поділилася Ніна Митрофанівна.

Вона переконана, що якби його фільми сьогодні частіше показували, то, може, ми по-іншому й жили б. Адже вони – національні, фундаментальні.

– Не можу його забути ще й тому, що з його благословення було створено наше тріо «Золоті ключі»: зі мною, Валею Ковальського та Марічкою Миколайчук – одразу на зніманнях фільму Бориса Івченка «Пропала грамота» 1972 року, – пригадує Ніна Матвієнко.

Отож, не баріться – перегляньте цю стрічку, в якій Іван Васильович зіграв козака Василя. А може, вам ближчий по духу його філософ Фабіан із «Вавілону XX», режисуру якого втілив сам? Чи є у когось сумніви після перегляду фільму Володимира Денисенка «Сон», який саме вигляд мав молодий Шевченко?.. А як він змінився у «Лісовій пісні. Мавці» Юрія Іллєнка задля двох образів – Лісовика та дядька Лева?.. Чи здатні ви його зрозуміти у фільмі «Анничка», коли втілив образ молодого гуцула, який став німецьким поліцаєм?

Кому, на вашу думку, мала віддати серце Дана – героїня Лариси Кадочникової у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»: Петру – герою Івана Миколайчука (також – сценариста стрічки) чи Оресту, якого втілив Богдан Ступка?.. А може, він для вас тільки Іван Палійчук із «Тіней забутих предків»?

Одне слово, тільки справжні прихильники творчості нашого невизнаного сповна кіногенія зможуть дати відповіді на ці запитання. Авторка цих рядків береться допомогти в цьому всім охочим, адже зберігає добірку фільмів, у яких він зіграв і які сам поставив як режисер. Адже сподівається відновити традицію кінопереглядів у вже оновленій, на щастя, студії «Волинь».



Світлана ЗОЗУЛЯ

Луцький район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---