USD 40.50 40.90
  • USD 40.50 40.90
  • EUR 40.65 41.00
  • PLN 9.90 10.10

Життя в окупації, погрози колаборантів, ціна хліба. Історія волинянина, якого охрестили «бандьоровскім батюшкою»

5 Лютого 2024 08:08
Як жив в окупації та проповідував українською, поділився настоятель Свято-Іллінського храму в селі Клепачів протоієрей Ігор Синчина у телепрограмі «Духовна абетка» на «12 каналі».

Про це інформує Волинська єпархія ПЦУ.

У 23 роки Господь сподобив молодого ієрея з Волині служити на парафії у селі Балки Запорізької області. З появою українського священнослужителя в Балках започаткувався і новий виток розвитку української церкви.

«Коли я приїхав на Запоріжжя, здалося, що потрапив у духовну пустелю. Люди елементарно не знали молитви «Отче наш». Запитували, що це таке. Довелося розпочинати, як у дитсадку – з паличок, рисочок, з вивчення алфавіту. Водночас це було дуже цікаво. Відчував, що як священник потрібен цим людям. Дякую Богові, що так скерував», – пригадує душпастир.

Розповідає, що тамтешні люди, будучи бідні духовно, переважно дбали про матеріальні статки, не усвідомлюючи, навіщо церква, молитва. Довелося багато працювати, щоб це пояснити. А вже з роками сформувалася велика духовна родина, що і стало виконанням головного обов'язку отця Ігоря – об'єднати людей вірою і правдою.

На початках місцеві жителі й не знали, як правильно звертатися до священнослужителя. Іноді чув у свою сторону «Ігор» чи «Ігорьок»… Та з часом вже казали «отець Ігор» або «батюшка». Несерйозно сприймали спочатку.

«Та багато працюючи духовно, відчув, що люди з повагою почали ставитися до священничого сану, до церкви, а не лише до мене особисто», – додав священник.

Читати ще: Епіфаній назвав традицію російської церкви, від якої відходить ПЦУ

Українські душпастирі, попри складні часи, відкривали громади у сусідніх районах, реєстрували статути.

«Коли приїхав у 1998 році в Балки, на два райони було всього дві українські церкви. Натомість було багато храмів УПЦ МП. Люди так не приховували своєї симпатії до російської церкви, як це відбувається часто у західних областях. Навіть коли приставку МП забрали, все одно всі розуміли, хто є хто. А на момент нашого від'їзду в районі вже було три українські церкви», – розповідає Ігор Синчина.

Панотець до останнього не вірив, що відбудеться повномасштабне вторгнення. Та, на жаль, це страхіття прийшло на нашу землю. І 24 лютого 2022 року було дуже важким днем.

«Нас розбудив дзвінок дочки, яка проживає у Вишгороді. Вона на той час була вагітною і кричала в трубку, що їх бомблять. Ми були з матінкою удвох, бо син жив у Луцьку. І це найстрашніше, коли діти роз’їхалися, розпочалася війна, а ми не разом, – пригадує. – У нас не було вибухів, бо проживали близько до атомної станції і сподівалися, що бойових дій там не вестимуть. Тим паче, неподалік було Каховське водосховище. Хоча насправді ніхто не міг зрозуміти, хто, куди і звідки йде. Мабуть, у такому страху, в такому стані нерозуміння перебували всі українці. Дуже важко згадувати ці часи».

Рішення залишитися було закладено десь глибоко в душі, пригадує священнослужитель.

«Ніхто не тікав. Я відчував, що моя місія – залишитися з духовною родиною. Люди приходили до храму і ми просто сиділи й розмовляли про все. Вони дуже додали віри в Бога... І навіть ті, хто не до кінця усвідомлював, що таке віра, хто такий Господь, каже душпастир, зверталися за порадою, хотіли почути якесь добре слово. І це мене тримало в окупації, – розповідає він. – Особливо приємно згадати, як ми будували блокпости. У нас їх було три. Зорганізувалися хлопці для чергування, а я по три-чотири рази на день відвідував їх. Доки росія не прийшла під Василівку, ми збирали багато продуктів, плели сітки. Дуже вірили, що українські військовослужбовці скоро прийдуть і здолають ворога... Мріяли про це щодня. Ми мали зв'язок із хлопцями на блокпосту у Василівці. Багато моїх парафіян пішли на фронт і ми чекали їхнього повернення. Навіть заготували смаколики, щоб якнайкраще їх зустріти…»

Коли росіяни під'їхали до нас на блокпост, найперше запитали, чому ми там стоїмо, розповідає панотець. Тоді душпастир першим вирішив іти на переговори з ворожими солдатами.

«Але директор школи і наші хлопці не пустили мене. Вони сказали, що я – український священник, і це для росіян, як червона шмата для іспанського бика. Не пустили мене, – зазначає священнослужитель. – Хлопці розповідали чужинцям, що їх з танками ніхто не чекав, жодного «освобождєнія» нам не треба. Але в них був наказ, і вони нас попередили, що все одно зайдуть в село. Так і сталося: росіяни під'їхали і сказали, що коли ми не залишимо місцевість, вони розстріляють нас із танків».

Усі зрозуміли, що село в облозі. Люди не знали, що буде завтра, але сподівалися на краще.

«Пам’ятаю, як росіяни скерували два «гради» на наших хлопців у Василівці. Розуміли, що ці снаряди приносять біду, сльози і смерті, але вдіяти нічого не могли. Молилися весь час», – провадить далі.

Священник пригадує, що завжди їздив у підряснику, навіть через блокпост. Російські солдати його пропускали і жодних запитань не ставили. Хтось із людей сказав, щоб він відпустив бороду, бо так буде більше схожий на московського батюшку.

«Та найбільше до мене підходили місцеві колаборанти, так звані «любітєлі руского міра». Таких у нашому селі було багато – представники влади, бізнесмени, пересічні громадяни. Саме вони й попереджали мене, що начебто тут буде росія, все російське. Та всі розуміли, що я не прийму жодного рішення, щоб бути під росією. Мене навіть охрестили «бандьоровскім батюшкою», – додає панотець.

У кожному українському храмі з 2014 року моляться за Небесну Сотню, за полеглих і тих бійців, які на сході країни боронять нашу землю, каже душпастир.

«І ми молилися. Завжди державні свята відзначали патріотичною ходою, з нашими українськими гаслами, співали Гімн України, молилися за український народ. Під час цього нас охороняло багато поліції, бо місцеві могли супроводжувати нас гучними вигуками, могли кинути у нас пляшку. Але я дуже любив і люблю Україну, люблю все українське, нічого й ніколи не награвав і не вигадував», – мовить священник.

Священнослужитель пригадав, що був знайомий із чоловіком, який допомагав у будівництві храму. Але в нього в кабінеті висів портрет Путіна і патріарха Кіріла.

«Коли відбулося повномасштабне вторгнення, він взяв два КамАЗи, зібрав свої речі й поїхав у Москву. Отаких людей я поважаю! Він любить росію – він туди й поїхав, нікому й нічого не нав'язуючи. От якби всі так «любітєлі» цієї країни зробили – ми б були щасливі», – акцентує він.

Від початку українську церкву намагалася знищити пропаганда, кажучи, що це «нєзаконнікі, нєканонічниє, нєблагодатниє»: все це робили священники МП.

«Але ми не звертали уваги, й люди молилися в українських храмах. А вже після повномасштабного вторгнення стало очевидним, що церкви МП є прихистком для російських солдат. Їм облаштували кухню і годували на території храму, там російських солдатів благословляють на війну», – розповідає панотець.

«Перебування в окупації – це коли ти кожної хвилини думаєш, що от зараз за тобою прийдуть. Бо ми розуміли, що рано чи пізно це станеться. Людей викрадали, сім'ї розділяли. І так відбувалося щодня. Ми зрозуміли, що російські священники, «любітєлі руского міра», рано чи пізно покажуть пальцем на нас. І вони були більш небезпечні, ніж ворожі солдати. Забирали людей «на підвал», а це означало цілодобові нелюдські муки. Ув'язнених катували по ночах п'яні військові й ефесбешники, знущаючись, вони так розважалися. Ніхто не знав, чи доживе до ранку. Це була чистка українців», – пригадує ті страшні реалії український священник.

Перші місяці був зв'язок, інтернет, але під час серйозних боїв на Оріхівському напрямку, коли Василівку вже практично захопили окупанти, всі українські вишки перебили і був зв'язок лише на березі Каховського водосховища. Туди й приходили місцеві, повз хату священника, щоб поговорити з рідними телефоном.

«Мої діти і батьки на Львівщині, всі переживали за нас. Були дні, що зовсім не було зв’язку, не було світла, води, газу. Так само і з продуктами: у перші дні вторгнення все, що можна було, у всіх магазинах розкупили і їх закрили. Не було доставки. Всі боялися. Тоді ми відчули ціну хліба… І коли перший раз запустили пекарню й спекли запашні буханці, я поїхав туди і набрав хліба, щоб роздати людям. Важко пригадувати й усвідомлювати, що у XXI столітті може бути така біда. Мабуть, так треба було, бо відбулося велике переосмислення. Окупація особливо змінила мене і моїх знайомих», – зі смутком в очах розповідає отець Ігор.

Він пригадує, що виїжджати з окупації не хотів, бо розумів: залишаються люди, які його потребують. Врятувала внучка, яка от-от мала з’явитися на світ. І дуже просили батьки, щоб їхали з небезпечного місця: «Я виїжджав з думкою, що їду на місяць, бо донька народить, ми охрестимо дитя і повернемося назад. Навіть росіяни запитували на блокпосту, чи надовго їду. А я кажу – на місяць. І солдат мені у відповідь лише химерно посміхнувся. Але я справді хотів повернутися… Та щойно ми виїхали, дорогу для виїзду закрили для всіх».

Але своїх парафіян панотець не залишив. Багато їх порозкидало по світу. Постійно телефонують йому, разом і плачуть, пригадуючи попереднє життя.

«Я молюся за них. До кінця своїх днів пам’ятатиму всю свою духовну родину, якій віддав двадцять років життя. І вони хочуть повернутися до того життя, яке у нас було колись…» – резюмує він.

Диво, але церква, де служив душпастир і яку будував, стоїть закрита й неушкоджена, як і його оселя. Повернувшись на Волинь, відчув, що тут його мала батьківщина, тут він виріс і навчався. На Волині прийняв священничий сан його син, чим о. Ігор дуже пишається:

«Спочатку думав, що мій дім на Запоріжжі. Там було моє доросле духовне життя, багато вкладено праці. Але, приїхавши на Волинь, я три доби плакав, бо відчув, що живу в Україні, де всюди українська мова. А в Балках усе було навпаки. Зрозумів, що життя змінилося. Ми вже й не повернемося туди, мабуть. Бо усвідомлюємо, скільки сил і засобів ще знадобиться, щоб звільнити нашу землю… Мене дуже підтримали знайомі і сказали, що є на Волині парафія. Звісно, все сталося з волі Божої. У лютому буде рік, як служу в селі Клепачів. А до того ходив на парафію до свого сина. Там молився і сповідався».

Душпастир каже, що окупація дуже сильно відображається на духовному і фізичному здоров'ї людини.

«Не дай, Боже… Проситиму Господа, щоб ніхто й ніколи її не знав. Це страшна річ. Кожна людина, яка опинилася колись в окупації, насамперед потребує підтримки. Головне – це слово. Матеріальне теж важливе, але треба бути добрими, бути більш милосердними. Я сам вже не будую планів, ані короткострокових, ані довгострокових. Не звертаю уваги на буденні суперечки. Усе змінилося. Дуже тішуся сонцю, вітру, дощу... Кожна мить життя стала приємною. Бажаю, щоб ми з розумінням ставилися один до одного, особливо до наших хлопців-захисників. До них слід проявляти безмежну повагу, підтримку, любов. Важливо дати відчути людині, що вона не самотня. Від цього і життя стане кращим, і Господь допоможе здолати ворога й здобути мир», – підсумовує служитель.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
Клава.. Показати IP 6 Лютого 2024 04:17
за союзу в Чопі не було православного попа, лише угорськомовний католицький ксьондз.. коли надіслані туди прикордонники - випускники московського та алма-атинського учлищ - бажали освятити дитину, тихенько домовлялись з попом в недалеких селах, тихенько ввечері приносилась торба з попівськими атрибутами (із-за тиску з боку кпрс)..

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus