«Живу заради перемоги». Історія 80-річної харків’янки, яка втекла до Луцька в халаті й капцях

Халат та капці – все, що лишилося від нажитого в Харкові у 80-річної Людмили Маражи. Будинок, у якому жила, виховувала дітей, а опісля й онуків, окупанти зрівняли з землею.

Попри це вона усміхнена, говірка і шалено закохана в рідне місто. Пенсіонерка розповідає про те, як потрапила в Луцьк і опинилася в будинку престарілих, ідеться в сюжеті 12 каналу.

«Бомбили так, що я навіть не можу передати. По телевізору ви такого не побачите. На моїх очах величезний будинок перетворився на сміття. Дим, вогонь, гуркіт. Я навіть втратила зір і слух», – говорить жінка.

Зір і слух відновилися, а от нажите роками майно вона вже не поверне, зокрема власний будинок.

Нині домом для Людмили Маражи став Луцький геріатричний пансіонат. Як розповідає директорка закладу Алла Гнатюк, пенсіонерку з Харкова сюди привезли в березні волонтери без жодних речей – лише в капцях і халаті.

Читати ще: «Ми тільки два дні пожили у власній квартирі», – харків’янка при надії два тижні провела в метро

«От коли пишуть і дякують волонтерам, то це направду так. Волонтери нас врятували. Схопили всіх: мене й мою сім’ю», – пригадує жінка.

До Луцька Людмила Федорівна з донькою та двома онуками їхали п’ять діб. Водії дорогою запитували одне в одного, яким шляхом краще їхати, тому що раніше евакуаційні автобуси з людьми часто обстрілювали.

Читати ще: Впізнала свій будинок на відео з TikTok кадирівців. Історія жінки, яка втекла до Луцька з Рубіжного

Пенсіонерку з інвалідністю відразу поселили в пансіонаті, а її донька та онуки подалися за кордон – у Хорватію. Тікати з рідними за кордон Людмила Федорівна навідріз відмовилася.

«Куди мені з інвалідністю ще кудись гнатися, якщо я тут, на Батьківщині? Я українка. Я родом із Полтавщини. Мої корені, всі мої діди-прадіди з Полтавщини. Я в Україні буду помирати. Мені не потрібен закордон», – наголошує переселенка.Читати ще: Зібралися за 10 хвилин, бо до села заходили росіяни. Переселенка з Миколаївщини з рідними виїхала до Луцька

Із Хорватії рідні телефонують їй щодня. Онуки мріють, як уся родина поїде назад у відбудований Харків.

«Усе, заради чого я живу, – це перемога. В мене купа хвороб, я постійно плачу та завжди сумую за моїми крихітками, за онучками, але я і зранку, і ввечері молюся та прошу в Бога якнайшвидшої перемоги», – акцентує пенсіонерка.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---