USD 27.7 28
  • USD 27.7 28
  • EUR 31.75 32
  • PLN 7.3 7.44

Зона дає те, що хочеш, – Маркіян Камиш про Чорнобиль, сталкерів і бурштинові клондайки

20 Листопада 2018 11:11
«Чорнобильська зона відчуження – це не тільки Прип’ять, це величезна територія, на якій майже 100 закинутих сіл… Це місце сили, куди кожен із нас приходить зі своїм… Мені довелося бачити різних людей, кожен із яких несе в зону своє: наприклад, праворадикали люблять влаштувати там групову динаміку, а ліваки думають, що зона – це прекрасне місце для соціального експерименту, відлюдники та безхатьки йдуть туди, бо впевнені, що знайдуть там свій дім, я пішов туди за текстами. Зона дає всім те, що вони хочуть», – переконаний сучасний український письменник, відомий сталкер і дослідник Чорнобиля Маркіян Камиш.

Інформаційне агентство Волинські Новини мало нагоду поспілкуватися з автором перед презентацією його нової книги «Чормет» у рамках І Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера», який тривав у Луцьку 17–18 листопада.

Маркіян розповів не тільки про нову повість, а й про людей, які населяють зону відчуження біля ЧАЕС, сучасний постапокаліпсис, нелегальний туризм у Чорнобилі, гру у S.T.A.L.K.E.R., розвиток Чорнобильської зони та сподівання написати текст про бурштинові клондайки.

Ви не вперше відвідуєте Луцьк із презентаціями. Які згадки маєте про місто?

Так склалося, що Луцьк – це одне з найулюбленіших моїх міст для туру. Звісно, письменники, мабуть, часто таке говорять, але ситуація полягає в тому, що я нечасто їжджу, а в Луцьку маю кілька знайомих, також університетські друзі тут інколи працюють, тому для мене це особливо приємне місто. І оскільки я приїжджаю сюди з кожною своєю книгою, то вирішив у маленький тур на 4–5 міст із останньою повістю «Чормет» включити й Луцьк.

Я виступав в університеті, книгарні «Є», запам’ятав, що тут є класна публіка. Власне, тому й повертаюся.
Що встигли побачити в місті?

Колись мене водили по місту, тому зараз я спокійно орієнтуюся: знаходжу готель, знаю, де будинок із химерами, замок, ринок, нове кафе «Берізка». Цього разу я приїхав із дружиною, то показую їй Луцьк. Я почуваюся тут як удома.

До Луцька ви приїхали з повістю «Чормет». Про що цей твір?

«Чормет» – це повість про людей, які живуть біля кордону зони відчуження Чорнобильської АЕС і збирають радіоактивний металобрухт.

99 % книг, написаних на тему чорнобильської зони відчуження або дотичної до цієї теми, – про минуле. Це ретроспекція. З цієї дуже маленької частинки книжок про сучасність, більшість – про місце, а про сучасні спільноти, які там функціонують, – нічого. В зоні відчуження працюють кілька тисяч людей, які систематично, по змінах, приїжджають туди. Це люди, які працюють на станції, робітники ДСНС, водолази, поліція, прикордонники, люди, які займаються екологією, орнітологією, ентомологією, радіологією… І все це соціум, який має свій фольклор, своє сприйняття зони і для яких зона – це не екстраординарна локація, де можна зробити круту фоточку, а місце, де вони працюють. Це одна з граней.

Інша грань – це гіпстери та офісні працівники, які приходять побухати в Прип’ять на вихідні й зайнятися екстремальним туризмом, який насправді не є таким. Екстремальним він може бути тільки залежно від кількості випитого або прийнятого. Моя книга – про людей, які опинилися в умовах постапокаліпсису, про людей, які залишилися жити в маргінальних селах біля колючого дроту. Це зараз у різних популярних виданнях з’являються матеріали про те, що переселенці з Донбасу приїжджають у ці села, тому що там дуже-дуже мало осіб проживають. Наприклад, у селі, яке зосталося під колючкою, залишилися 75 людей – і це всі бабусі, тому що чоловіки або спилися, або поїхали на заробітки і спилися, або повернулися з заробітків і спилися, або сіли в тюрму. Та невелика кількість чоловіків, що залишилися, займаються тим, що перелазять через колючку, збирають радіоактивний метал, який там є, виносять його й обмінюють на водяру. Про цих людей – моя остання книга.
Насправді ці люди мене захопили й зачарували. Коли ми говоримо про постапокаліпсис, то уявляємо картину закинутих міст, сіл, але насправді все це декорації. А для цих людей постапокаліпсис реальний, тобто вони були ударними трударями, які будували комунізм, а тепер збирають метал, який символізує цей комунізм, заради водяри. Водночас це люди з прекрасним почуттям гумору. Звісно, це патріархальні суворі чоловіки, які живуть фактично за тюремними поняттями. Не скажу, що мені це подобається. Мені як людині це огидно, але як письменник я намагаюся знайти для себе якісь колорити. Ці чоловіки мрійливі, адже дивляться на світ абсолютно по-іншому. Наприклад, людина бачить тролейбус і вбачає в ньому не транспортний засіб, а метал, який можна здати. Так, коли я повернувся з Франції, де мав презентацію книги «Оформляндія або прогулянка в Зону», і показав знайомому з зони фотку Ейфелевої вежі, він своїм господарським оком уже прикинув, скільки там металу, тобто він дивився на неї як на чормет. Для нього це було щось неймовірне. І цей мужик сидить і мріє здати на метал «Мрію».

Також реальна історія про те, що люди в зоні мріють здати на метал ядро Землі. Так, одного разу після розмов за бухлом про те, хто скільки кабелю викопав, вони почали міркувати над тим, скільки важить ядро Землі та якщо здати його за ціною 4 гривні за кілограм як чормет, скільки вийде гривень. Тобто ці люди мрійливі і в цій системі, яка їх обмежує, створили свій химерний мікросоціум, котрий здається жорстоким, але тільки на перший погляд.

Я думаю, що журналіст, який зробив би серію матеріалів про цих людей, міг би претендувати на Пулітцерівську премію.

Самі не бажаєте підготувати такий текст?

Я не журналіст, а письменник. І як письменник я вже записав історії цих людей. Якби я був журналістом, то поза всяким сумнівом у мене виникла би така ідея.
Але ви вже маєте знайомих і друзів у зоні.

Людські стосунки, зазвичай, вибудовуються за синусоїдою, тобто є якийсь пік, а потім спад. Але я чесно хочу сказати, що принципово відрізняю свою позицію від більшості письменників і журналістів, які приходять, хапають матеріал і тікають. Я був на найбільшому літературному фестивалі світу в Індії, куди мене запросили, і виступав із чоловіком, лауреатом Пулітцерівської премії, головним редактором одного з розділів New York Times. Він все своє життя присвятив тому, аби розповідати про те, як живуть люди в країнах третього світу, про ті проблеми, які показують нашу планету з іншого боку. І цей чоловік сказав, що розуміє, що має давати людям, із якими працює, більше, як і місцю, де перебуває. І в цей момент я відчув себе, адже вісім років тому вирушив у зону відчуження, аби набрати матеріалу й написати книжку, але залишився і став частиною цього світу. І тепер, коли хтось хоче вирушити в зону, то, зазвичай, приходить до мене. І я розумію, що не зможу більше ніколи втекти від зони відчуження. Частинка мене назавжди залишиться там, і я думаю, що тільки так можна створити щось дійсно значиме.

Щодо друзів і знайомих, то звісно вони є.
Тобто ви не плануєте відходити від тематики чорнобильської зони відчуження?

Що би я не написав, чи це буде, наприклад, роман про підпільне казино, бурштиновий клондайк або одеську контрабанду в порту, цей твір все рівно буде так чи інакше про зону, тому що структура моїх метафор і система мого мислення сформувалися, грубо кажучи, на болоті та під впливом Адольфа Касареса, Джозефа Конрада… Все це впливало на мене і сформувало мій стиль. Коли я був у Гімалаях, бачив людей, які живуть у тіні гори. І вони не намагаються втекти. Я зрозумів, що зона – це моя гора, я можу думати про інші теми для текстів, які будуть класними, захопливими, але, коли я думаю про текст, пов’язаний із чорнобильською зоною, тільки тоді відчуваю свій спинний мозок і в мене пробігають мурашки. Я розумію, що я просто антенка, яка передає чорнобильську зону у світ.
Люди не бояться повторів, митці не бояться повторів, і я не боюся повторів, тому що кожен повтор, кожен зліпок – це бажання відобразити ще одну грань. Мій перший текст «Оформляндія» був сповіддю нелегального туриста, другий текст «Київ-86» – це альтернативна історія з намаганням уявити, якою була б закинута столиця. Потім я повернувся до сучасної історії. «Чормет» – це грань про людей, які здають металобрухт. Яка грань буде наступною, я не знаю. Точніше не можу сказати зараз (усміхається, – ВН). Але можу зазначити, що працюю над наступним текстом і мені потрібен деякий час. Розумію, що мені немає куди поспішати, адже я створив собі реноме й мене пам’ятають як людину, котра пише про сучасний Чорнобиль і яка змінила сприйняття цієї теми.

Насправді мої історії про Чорнобиль – це історії про повсякденність, наприклад, про людей, які сидять на лавках і чекають, коли їм принесуть метал. Побутові речі та звичайні ситуації здаються мені більш цікавими, ніж якісь важливі теми.

Коли востаннє були в зоні? Як часто туди навідуєтеся?

Буквально кілька днів тому я ходив у село Денисовичі. Це одне з найвіддаленіших сіл, куди навіть нелегали заходять дуже рідко. Офіційні туристи туди не їздять. Воно знаходиться біля кордону з Білоруссю. У 2011 році ми з друзями були першими нелегалами, які туди пішли і принесли звідти фотографії. Зараз я знову туди повернувся. Я тікаю від зони відчуження, тому що деяка частина її території вже не є зоною відчуження, там дуже багато сталкерів. Так, паралельно зі мною там були 10 груп, одна з яких – на 9 осіб. Це вже доволі серйозна двіжуха, і мені це нецікаво, мені нецікаві субкультурні аспекти. Мене хвилює відчуження, і я йду не до людей, тому й тікаю в прикордонні села, куди ніхто не ходить.
Наперед визначаєте маршрут?

У мене є кілька друзів, із якими я ходжу в зону відчуження. Це доволі цинічні люди, їх я відвів у зону десь у 2014 році. З того часу вони на трьох відходили 60 походів (сміється, – ВН).

Я принципово відкидаю цинічність, тому що це дуже просто. Але в кожного нелегала є певний етап, коли він дуже цинічний до зони і думає, що все знає. Вони вже обходили майже все, і це одне з небагатьох місць, де ще не були, тому я повів їх туди, показав їм буржуйку в закинутому лісництві, яка чудово працює в прекрасній хатинці. Ми там попалили трохи парканів…

Загалом цьогоріч у зону я навідувався кілька разів, із яких для себе – тільки тричі. Я відчуваю себе пенсіонером. Мій знайомий нелегал жартував, що пенсіонер у чорнобильській зоні відчуження – це той, хто ходить двічі на рік (весною та осінню). Я прийшов до цього. Розумію, що вже набрав матеріалу на п’ять книжок наперед. Зважаючи на те, що я не поспішаю, то йдеться про півжиття. Мені не потрібно більше досвіду, я хочу стати кабінетним письменником. Але, звісно, в мене не вийде (усміхається, – ВН).
Куди порадите поїхати людині, котра жодного разу не була в зоні відчуження біля Чорнобильської АЕС?

Якщо людина вибрала офіційний тур, перше, що пораджу, – не їхати в одноденний офіційний тур. Можна вибрати триденний, чотириденний. Тоді, окрім базової прогулянки по Прип’яті та Чорнобилю-2, можна побачити й іншу зону.

База відпочинку «Смарагдове» – це неймовірне місце, де завжди літо; це дерев’яні хатинки з психоделічними картинками з радянських мультиків, намальованими фарбою. Це місце з абсолютно неповторною атмосферою.

Залізничний міст через річку Прип’ять недалеко від села Зимовище, в якому зазвичай показують комбайни. Людям не дають вийти на цей міст, бо з нього відкривається неймовірно прекрасна картина на нічну ЧАЕС. А якщо приїхати восени на машині в офіційний тур, то можна застати нічну ЧАЕС, тому що зараз темніє рано.

Потрібно бути дуже уважними, тому що в зоні дуже багато тварин. Наприклад, три тижні тому, коли я виходив із зони, мені потрібно було перейти через міст, я йду та чую постійні гони, коли олені ричать як ведмеді й постійно виють вовки. Я ішов і сміявся, адже непідготовленій людині напевно було би доволі страшно. А я просто звик, але як тільки перейшов через ріку, мене осягнула тиша. Люди. Все повністю змінюється. Тому наступна порада – побувати в зоні у вересні після заходу сонця, коли починаються гони.
Обов’язкове для візиту село Красно з закинутою церквою. Ми там влаштовували нічні рейви для своїх із хорошим техно.

Звісно, села Іллінці, Луб’янка, школа в селі Машеве, яка досі знаходиться в прекрасному стані.

Своєю чергою, нелегальний туризм підходить не всім, але хочу сказати, що тільки, коли проходиш 50 кілометрів уночі з 25-кілограмовим рюкзаком, ховаючись від міліції, то відчуваєш, що перебуваєш у країні закинутого. І відчуття нескінченності – це, мабуть, найголовніше. Зона – це не тільки Прип’ять, це величезна територія, на якій майже 100 закинутих сіл. Із них лише близько 30 добре збереглися, але маршрут можна побудувати так, що протягом 4–5 днів проходитимеш лише такими селами, бачитимеш закинуті військові частини, дитячі табори, мости, церкви тощо.

Також я радив би людям, які йдуть туди, поменше читати про зону на першому етапі, бо тільки тоді можна відчути, наскільки великою є ця територія.
Чи грали у S.T.A.L.K.E.R.?

Звісно, але після того, як потрапив у зону відчуження. І хочу сказати, що «Поклик Прип’яті» – доволі непогана гра, якщо повністю абстрагуватися від реальної чорнобильської зони. Приємно, що в Україні створюють такі ігри, сподіваюся, що ця серія житиме далі. У принципі я за популяризацію Чорнобиля.

Якою бачите зону відчуження в майбутньому?

Сподіваюся, що активісти, які працюють у офіційному полі, переможуть і зроблять Прип’ять заповідним місцем, куди буде доступ, але з певними обмеженнями. Вважаю, що, чим більше людей побачать усе це, тим краще, тому що це місце сили. Я розумію, що, можливо, це звучить трохи наївно, але мені подобається цей метамодерністичний наїв. Це місце сили, куди кожен із нас приходить зі своїм: хтось приходить, аби зняти фільм, хтось хоче зробити фотопроект, а зона все це дає, тому зона – це великий медіа-атрактор, який дозволяє привернути увагу до будь-чого. І чим більше людей туди поїдуть і подивляться на це, переосмислять усе, тим цікавіше розвиватиметься вся ця історія, тому що зона – це не тільки територія, зона – це не тільки люди, зона – це ще й те, що ми думаємо про це місце, і ті концепції, які ми придумуємо. Мені довелося бачити різних людей, кожен із яких несе в зону своє: наприклад, праворадикали люблять влаштувати там групову динаміку, а ліваки думають, що зона – це прекрасне місце для соціального експерименту, відлюдники та безхатьки йдуть туди, бо впевнені, що знайдуть там свій дім, я пішов туди за текстами. Зона дає всім те, що вони хочуть.
Ви зазначали, що не відкидаєте того, що напишете текст про бурштинові клондайки.

Я дуже серйозно прицілювався до цієї теми. Але розумію: якщо зона відчуження – це протокол по ст. 46, адміністративне оформлення, мєнти, пакування, погранці, які наставляють на мене пістолети, то роман про бурштин – це АКС на задньому сидінні, здавання каменю тріадам, а потім сім років ув’язнення, тому що, думаю, бандит із мене був би ніякий, точно так само, як і бізнесмен. Я спочатку отримав би прочухана, а потім мене вивезли б у посадку або посадили б (сміється, – ВН). Тому, можливо, напишу такий роман, якщо він не з’явиться. Однак залишаю сподівання, що віднайдеться якийсь хлопець чи дівчина звідти родом, адже відчуваю солідарність, оскільки бачу в цьому соціально-культурному феномені своєрідну привабливість. Для когось такий текст може відкрити золоті ворота у велику літературу.

Розмовляла Ольга Шершень

Фото Олександра Зелінського
Загрузка...
Коментарів: 1
Гепа Показати IP 20 Листопада 2018 12:04
Камиш! У тебя скучное лицо! Тебе никто денег не даст!

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.