Борису Клімчуку – 70. Феномен видатного сина Волинської землі

Волині із Борисом Клімчуком пощастило. Без сумніву, він був найсильнішим і найуспішнішим губернатором й запам’ятався безмежною любов’ю до рідної Волині і її людей.

Це людина, яка не лишала байдужим. Його можна було любити або не любити, але неможливо було не поважати. Адже він поєднував у собі мудрість, патріотизм, самобутність і силу. Усе це, помножене на високий професіоналізм і надзвичайну харизму, робило цю постать направду унікальною.

Борис Клімчук був потужним керівником, хай яку посаду він займав. Лідер, інтелектуал, ерудит – він володів неймовірними організаторськими талантами, мав дипломатичний хист і невичерпну енергію творити, змінювати, будувати.

Повсякчас випромінював оптимізм і життєлюбство, підкорював усіх своїм шармом, почуттям гумору і тонким умінням читати людей. Простий у спілкуванні, виважений у рішеннях, вольовий у складних ситуаціях. Людина з великим серцем, яка вміла допомагати і прагнула ділитися життєвою мудрістю.

Ця непересічна постать по-справжньому буде оцінена навіть не зараз – згодом. Адже потрібен час, аби сповна оцінити феномен Бориса Клімчука.

18 березня 2021 року видатному волинянину виповнилося б 70. Та не судилося. 2 вересня 2014 року його не стало.

Інформаційне агентство Волинські Новини пригадало, яким був Борис Клімчук – український політик, державник, дипломат, учитель. У день його народження наводимо уривки спогадів рідних, друзів, колег, соратників, журналістів, які зібрані у книзі «Борис Клімчук: «Я – син Волинської землі», що була видана у 2015 році.

Доньки Юлія і Яна

У нього було безліч проектів, які одночасно треба було реалізувати, переконати, що вони потрібні саме на Волині, «вибити» гроші на них, проконтролювати, як виконуються. Його колеги-губернатори дивувались, чому на регіональний розвиток Волині виділяється чи не найбільше грошей (часто Волинь в цьому поступалась тільки Донецькій чи Київській областям).А в Кабміні жартували: «Не варто закривати двері перед Клімчуком, бо він залізе через вікно, але гроші для своєї Волині випросить». І йому давали гроші, бо проекти його були не захмарні, а реальні, такі, які можна впровадити і які відразу послужать людям. Це освітлені дороги, теплі, охайні школи і садочки в найдальших куточках Волині, відреставровані музеї, оновлені лікарні, побудовані дороги. Для нього це все було таким же важливим, які і стратегія економічного розвитку Волині.

«Улюблене дітище» – Волинський перинатальний центр, будівництво якого було спроектоване і розпочате ще за часів першого губернаторства і який відразу ж почав будувати знову, як став губернатором вдруге.

Він так багато всього робив, що не встигав про це розповідати, і ми, рідні, частіше дізнавались про нові реалізовані проекти з теленовин або чиїхось слів, ніж від батька.

Якби хтось зміг тільки перечислити його поїздки по Волині, нанести на карту всі маршрути! Без перебільшення можна сказати, що він був майже у кожному селі і, здається, знав кожну людину. І не були вони для нього «маленькими людьми». І йшли до нього зі своїми проблемами, проханнями допомогти. Робив усе, що міг, і особисто, і через свій благодійний фонд «Рідна Волинь».Радів невеликим, на перший погляд, досягненням простих людей, завжди помічав, що хтось побудував будинок, поставив новий паркан, купив тракторець чи конячину – значить, земля буде оброблена, не буде пустувати, а коли бував у інших областях, завжди порівнював їхні поля з волинськими.

Маючи багато можливостей і реальних пропозицій (міністром за Кучми, нардепом...), працювати у Києві він ніколи не хотів. Він завжди мріяв і думав лише про Волинь.

Любив волинську погоду, природу. Відпочивав по-справжньому лише тут. Любив у дощову погоду, навіть з комарами, поїхати на озеро Пісочне, сходити в баньку та поплавати. Любив ходити на полювання, брав з собою внуків. Любив читати. Любив спілкуватися з людьми. З простими, з кожним, кого зустрічав. Виходив з машини та питав, як людина живе, що її турбує, що болить.Мама змогла зцементувати для тата надійний тил під назвою «сім’я». Вона була головним його критиком у той час, коли всі його тільки хвалили, і підтримувала тата, коли інші полишали та ганьбили його... Мама ніколи не вимагала від тата ні посад, ні владних повноважень, ні грошей.

І ось його призначено губернатором вдруге. Для нас усіх це була повна несподіванка. Мама дуже цього не хотіла, відмовляла, знала, що знову буде працювати, як одержимий, забувши про відпочинок, здоров’я, сім’ю. Так і сталось.

Останнє призначення тата губернатором мама переживала дуже важко. Вона знала, що це підірве його здоров’я. Але також бачила, що це була справа його життя. Після того, як він написав заяву на звільнення взимку 2014 року, мама була поряд з ним і підтримувала його. Вона була поруч з ним до останнього його подиху.

За своє життя тато оволодів багатьма професіями: вчитель, директор школи, інженер, керівник, посол... І завжди вчився сам. Завжди був компетентний у всьому, що було необхідно по службі, завжди вивчав всі документи сам. Був упевненим у собі і ніколи – самовпевненим!Коли тато був дома, то завжди любив співати, жартувати. Коли їхали з ним у машині (його перша машина – це бежевий «Жигуль», яку тато дуже любив і лагідно називав «моя ласточка»), то дуже любив слухати Висоцького і підспівував. У тата не було ні музичного слуху, ні особливого голосу, але, як він сам завжди казав, в нього душа співала. Робив це так смішно та театрально, що ми сміялись, а мама закривала вуха. Це було чудово!

Тато дуже смачно готував... Готував з усього, що було в холодильнику, і давав назви своїм стравам... Не вмів готувати малими порціями. Це характеризує його як особистість широкої душі, в серці та думках якої завжди було багато місця для всіх.

Батько обожнював своїх внуків, гордився тим, що їх багато, і переживав за кожного. І незважаючи на шалену зайнятість, завжди був в курсі того, що відбувається з ними, а коли вони хворіли – хвилювався страшенно і сердився на нас і бабусю, що «знову не догледіли».Для внуків Артема, Давида і Роберта дід завжди був Пан головний отаман, а вони – його козаками. Старший внук Артем доріс навіть до старшого козака. Батько розповідав хлопцям козацькі байки про те, як він козакував та ходив на турка.Про його тяжку хворобу ми дізнались дуже пізно. А коли про це дізнались волиняни, то переказували та передавали гроші на татове лікування. Це були різні люди і передавали хто скільки міг. Коли тато нам про це розказував, у його очах стояли сльози. Він не чекав визнання та підтримки ні від кого, саме тому його так це зворушило.Тато вражав нас своєю мудрістю. Він ні разу не сказав поганого слова про молодих людей, активістів-революціонерів, які вимагали його відставки, поливаючи брудом. Він називав їх «синки». Переживав за Україну в цілому, але не за себе. Не хотів ні ховатись, ні тікати. Він не боявся і не ображався ні на кого.Ми гордимось тим, як він мужньо і гідно повів себе під час акцій протесту. Не побоявся вийти до людей... Тато не вважав для себе приниженням опуститись на коліно перед людьми і просити їх одного – зберегти мир і спокій в регіоні, зберегти життя і здоров’я – своє і своїх дітей. Бо і часи, і правителі приходять і відходять, а життя дане одне. І для нас це найбільший доказ його любові до людей, до волинян.

Олександр Сидоренко, студентський товариш, доктор соціологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук, заслужений працівник освіти України

Чіпка пам’ять, аналітичний розум, уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки потім, все його життя, робили його таким, яким ми його всі і запам’ятаємо – послідовним, професійним, чесним та щирим.Мені найбільше запам’яталося його захоплення Волинню. Годинами мені розповідав про незвичайну красу свого краю, лісів і озер, житніх ланів та мудрих і сильних земляків-волинян.

Громада Волі Любитівської, рідного села Бориса Клімчука

Де б він не вчився, де б не працював – скрізь у нього були друзі. Його поважали, любили. Напевно, це тому, що Борис Петрович, як і його батьки, дуже любив людей.Борису Петровичу, який народився і виріс в селі, який дуже любив село, відомі всі проблеми сільських людей. Протягом всієї своєї діяльності він все можливе робив для того, щоб села розбудовувались, щоб людям полегшити умови життя і праці в селі, щоб молодь не втікала з села, а навпаки – залишалась.

Микола Вельма, редактор газети «Вісті Ковельщини», заслужений журналіст України

Ніколи не був підлим, підступним і лицемірним... Клімчук був неперевершеим оратором, полемістом, правдорубом. Рівних за риторикою йому я не бачив... Але він не тільки переконливо говорив, а й переконливо робив. Про це свідчать справи, які після нього залишилися на Волині. Почавши своє життя господарника «виконробом» на будівництві школи № 11 у м. Ковелі, колектив якої пізніше очолив, наш земляк виріс до «виконроба» всієї Волині... Він ніколи не зраджував друзів, з батьківським теплом, але водночас вимогливо ставився до членів своєї команди, оцінював їх не за принципом особистої відданості, а суто за діловими якостями.

Антоніна Вознюк, заступниця директора Ковельської ЗОШ № 11

Б. П. Клімчук – новатор. Він не тільки йшов у ногу з часом, а й постійно випереджав його. Не чекав вказівок зверху, а робив сміливі кроки у реформуванні школи. І все це заради дітей.

Доброта, щирість, простота, людяність, одночасно й вимогливість ніколи не покидали цю людину... Він був тонким психологом, не проходив повз чужу біду. Не на словах, а на ділі любив професію педагога. Завжди дбав про вчителя, про умови його праці.Борис Петрович усе робив для вдосконалення навчального процесу... У ті часи в дефіциті було все, однак Борис Петрович настільки вмів співпрацювати з керівниками, шефами, переконувати в доцільності тієї справи, яку робить, що йому ні в чому не відмовляли. Це була справжня школа управління... Школа Клімчука не існувала, а жила, творила, процвітала. Натхненником гарних традицій був саме директор.

Микола Романюк, голова Волинської облдержадміністрації (2007-2010), Луцький міський голова (2010-2017), заслужений економіст України

Борис Петрович, на відміну від інших високопосадовців, був людиною проєвропейською, передбачливою. Все, що робив, мало відповідати ще й сучасним вимогам.З ним завжди було цікаво і просто. Добре знав ментальність народу, вмів по-доброму поговорити з людьми, влучно пожартувати, але ніколи не опускався до рівня панібратства. Навіть тоді, коли прихилив коліно перед розлючениим натовпом, добре віддаючи собі звіт у тому, що робить. Це ще одне підтвердження його державницького мислення, того, що він був справжнім патріотом своєї землі.

Антон Кривицький, Луцький міський голова (1987-1991, 1994-2006), заслужений економіст України

Борис Петрович належав до дуже рідкісної породи управлінців: він керував областю, як великою родиною, він любив своїх волинян і турбувався за них. І як глава сім’ї вмів, як треба, дати доброго прочухана, вмів похвалити і підтримати.Маючи природний талант переговорника, він викликав довіру, бо завжди був порядним в обіцянках. Саме тому йому вдавалося залучати серйозні кошти в область.

Олександр Товстенюк, член фракціїї блоку Бориса Клімчука «Рідна Волинь» у Волинській обласній раді (2006-2010), радник голови ОДА (2010-2014)

Я відразу збагнув, що він вміє читати людей й бачить їх наскрізь. Саме тому мені було просто із ним, бо я мав змогу бути собою, а Борис Петрович завжди цінував це у людях.

Борис Петрович завжди гнув свою лінію, але поважав людей із позицією. Іноді було вкрай непросто його переконати, доводилося сперечатися, вперто й наполегливо аргументувати. І зрештою він визнавав власні помилки, навіть якщо й не завжди це озвучував. Він був людиною, яка вміла прислухатися і відчувати.Він умів згладжувати «гострі кути» заради справи. Усе своє життя він охоче ділився знаннями й досвідом і умів вчитися від молодих. Тож був для багатьох з нас, молодших за нього, та, власне, як і для своїх ровесників, справжнім Учителем.

Власне кажучи, у цьому увесь Клімчук. Він прагнув вчитися упродовж усього життя і робив це до останнього дня, був спраглий до знань і здатен опановувати нове. У цьому і полягає головний критерій його прогресу й успіху як людини і державного діяча.

Ніфонт, Митрополит Волинський і Луцький (2000-2017)

Борис Клімчук був глибоко віруючим православним християнином, він ходив до храму, регулярно приступав до святих таїнств сповіді і причастя. Не афішував це особливо, все робив зі справді християнським смиренням і простотою.

Про глибокі християнські переконання Бориса Клімчука свідчить і той факт, що він завжди близько сприймав чужу біду, як свою. Був особливо уважним і чуйним до нужденних, малозабезпечених громадян, вдів і сиріт.Володимир Бородчук, заслужений юрист України, генерал-майор міліції України у відставці

Попри всю свою інтелігентну тактовність і толерантність, у складних ситуаціях завжди зберігав високе почуття власної гідності. Він органічно не міг бути прислужливим чи запобігливим, навіть перед керівниками держави – це просто було непритаманне самому його єству.

Підкреслюю це з власного спостереження, коли приїжджали на Волинь президенти, прем’єр-міністри України. Здійснюючи автомобільний супровід цих державних діячів, спостерігав велику повагу їх до нашого керівника області.Іван Сидор, колишній головний лікар Волинської обласної клінічної лікарні, заслужений лікар України

Він наскрізь був оригінальним. Якщо були проблеми – він брав їх мозковим штурмом. У нього завжди були зворушливі думки, надзвичайна працьовитість, безмежна енергетика, рішучість.Мене захоплював ентузіазм його управління. Було чого повчитися! Розслаблятися не давав нікому. В мене склалося враження, що він міг вибратись навіть із прірви.

Ірина КАЧАН

Фото автора і з книги «Борис Клімчук: «Я – син Волинської землі»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---