Бункер

Не так давно, коли перший президент України Леонід Кравчук офіційно і публічно звернувся до чинного президента Віктора Ющенка з проханням повторити його ж, Кравчука, громадянський подвиг – достроково і добровільно піти з посади, Ющенко і його челядь в істеричному припадку накинулися на батька-засновника. Як він посмів не тільки подумати, а й вголос висловити таку крамолу! Перший президент був  звинувачений брутально і з піною на губах усіма речниками Банкової у найбільшою земному гріху – він вказав Ющенкові на двері.
 
І річ навіть не в тому, що Леонід Макарович, як ніхто інший, має на це абсолютне моральне право. Адже він сам вчинив саме так у 94-му, коли добровільно пішов на дострокові вибори.  Добровільно віддати владу – велика рідкість і виняток у всій політичній історії, оскільки політика – то таке ремесло, в якому прийнято частіше віддавати життя, ніж владу.
 
Тим часом Кравчук у зверненні до Ющенка висловлював крик душі десятків мільйонів співвітчизників. Практично всіх, за винятком двох відсотків. Не буду добирати точніші слова для вираження цієї всенародної мотивації, висловлю її якнайм’якше: Кравчук передав всенародну якщо не злість чи ненависть, образу чи презирство, то просто втому. Нехай буде сказано по-українськи  душевно: всі ми втомилися від вас, Вікторе Андрійовичу. Во многократ більше, ніж вас втомила влада над нами.
 
Патологічну неадекватну реакцію жерців із Банкової, включно із їхнім патроном, я по свіжих слідах обговорював з одним із керівників держави. Він висловився так потрясаюче влучно і точно, що не можу втриматися, аби не передати його блискуче порівняння. Мій співбесідник нагадав  про унікальний психологічний тріллер німецьких кінематографістів під назвою «Бункер» – про останні дні вождя третього рейху. Бункер як пряма аналогія Банкової.
 
Уже Жуков розглядав у бінокль купол рейхстагу, а у бункері до останньої митті за якоюсь приреченою інерцією понівечений вождь і його підземна камарилья відтворювали владні ритуали, хапаючись за волосину, на якій ще ледь жевріло їхнє політичне животіння. Вождю за протоколом приносили якісь фронтові зведення. Він тремтячими руками підписував якісь накази. І від усього цього дійства політичних мерців, що зарилися заживо в землю, віддавало липким холодом привидів, що ніяк не могли покинути цей світ, який уже вилучив їх із свого животворного єства.
 
Вони тинялися між частоколом реалій, вимолюючи у вже занесеного дамоклового меча пощади, але скапували останні краплі їхнього змертвілого владарювання на цій землі, сплюндрованій тяжкими, не прощеними і не відмоленими гріхами.
 
Український «бункер» твориться без кінематографа. На очах у всіх нас. Маніяки від політики повиповзали із шевченкових розритих могил і вистежують один одного на стежках війни.
 
На тлі фінансового землетрусу, від якого розсипаються прахом  державні устої і спопеляється матриця життєвого середовища, гоголівські привиди плетуть павутиння самозахисту  довкруж своїх зотлілих скелетів, захованих у зогнилих помаранчевих шафах. Плетуть десь на маргінесі буття павутиння словоблудь про сенат Калігули і про конституцію із палатою для прокажених, про тернопільську піррову перемогу і про відкриті списки приречених. Списки Шіндлера…
 
І уся ця маячня – не від світу цього, а у світі тому, – єдиному, до якого веде дорога із бункера.
 
У бункері згасає останній смолоскип. У чаді очманіння від зникаючої влади рефлекторно посмикуються кінцівки, допоки не надійде із порожнього мозку імпульс до остаточного затухання. Бункер здригається у конвульсіях, трансформуючи свої кам’яні стіни у склеп і хоронячи під зсунутими брилами осоружну ненаситну челядь.
 
А на поверхні  Землі, що двиготить понад бункером,  б’є копитами білий кінь із витязем у тигрових тріумфальних шатах.
 
Василь  БАЗІВ