«Дратує, коли кажуть: живи заради дітей», – дружина загиблого військового з Луцька Анна Романова

Лучанці Анні Романовій – 30 років. У жінки троє дітей, наймолодшому з яких лише рік, а ще вона – дружина загиблого на війні добровольця Андрія Романова.

Розмова з нею – це не лише спогади про військового, а й спроба висвітлити те, що залишається після втрати. Про те, що допомагає, а що навпаки – шкодить у цей складний період. Як не додавати болю близьким і друзям, які проживають горе. Про це пише Перший.

«Він виховав у мені сильну особистість»

33-річний Андрій Романов з позивним Тренер був бійцем добровольчого батальйону «Сонечко». Загинув 31 березня під час звільнення Київщини.«Я поки не розумію, не уявляю, як зможу далі без тебе жити. Я не хочу в це вірити. Але мені доведеться... Доведеться жити, доведеться бути сильною. Заради наших дітей і в пам’ять про тебе. Ти просив бути сильною... Я буду, обіцяю», – написала Анна Романова в одному з постів у соцмережі.

Читати ще: «Ти – моє сонечко, моє кохання, мій герой»: Луцьк попрощався з воїном Андрієм Романовим

Анна справді справляє враження сильної людини. Не плаче на людях, відверто говорить про свої почуття і те, як робить маленькі речі для себе, щоб знову відчувати радість, складає плани. У цьому, каже, теж є заслуга її чоловіка. Далі – пряма мова Анни.***

До знайомства з Андрієм я була трохи плаксою, невпевненою в собі, не мала внутрішньої опори. А він мене «виховував». Ще до війни казав: «Ти маєш бути сильною, вміти сама справлятися».

Коли дзвонила і розповідала про якісь проблеми, він казав: «Спочатку пробуєш отак сама, а якщо не виходить, я приїду». Принцип завжди був «Дати вудку, а не рибу». Не тільки зі мною, зі всіма.

Андрій був тренером з вільної боротьби в минулому, часто поводився як наставник. Напевно, він виховав у мені сильну особистість.

Звісно, на момент знайомства мені було 21 і до 30-ти я все одно змінилася б. Але хтозна як.

«В останню зустріч він сказав: «Погорюєш рік і знайдеш собі когось»

Андрій не воював до повномасштабного вторгнення. Рвався у 2014-му, але щось зупинило.

Узимку цього року, коли вже було багато розмов про вторгнення, ми спочатку не вірили, сміялися з друзів, які збирали речі. А в лютому я сказала: «Смішки смішками, але давай придумаємо, що ми робимо, якщо це все ж станеться». Він тоді відповів: «Я вас вивезу, а сам – туди, я не буду сидіти й дивитися на це склавши руки».

Я навіть не намагалася заперечувати, бо знала, що це нічого не змінить. Звісно, потім картала себе, чому нічого не сказала, чому не просила не йти, не сварилась. Але він справді не послухав би. «Я сказав – значить, так і буде», – його принцип.

Ніч з 23-го на 24-те була важкою для нас. Малий не спав (меншому сину на той момент не було ще й року, – ред.). Ми його по черзі колихали, вже були ніякі. Пам’ятаю, він пішов спати до малої в кімнату, а я – до малого. Сказала: «Зроби так, щоб вона до мене зранку не йшла і я могла поспати хоч кілька годин». Але розбудила нас не донька, а вибухи.

Ми зустрілися в коридорі, і він каже: «Почалося». Коли згадую цей момент, мене аж трусить.

Виявляється, в Андрія вже було багато пропущених викликів на телефоні: друзі всю ніч дзвонили. Він за 10 хвилин зібрався й поїхав. Я не знала, куди і на скільки.

У нас не заведено було розпитувати. Він навіть пишався в компанії друзів, що я «не виношу мозок», а подзвоню раз, якщо не отримаю відповідь, то чекаю, поки він передзвонить.

Читати ще: «Як же я без тебе, сину?»: ковельчанка розповіла про сина, який ціною власного життя врятував вісьмох побратимів

Потім він мовчки привіз пакет продуктів і знову поїхав. А ввечері того ж дня з’явився на порозі: «Збирайтесь. Я вас вивожу в Івано-Франківську область». Він дуже боявся, що буде наступ сюди з Білорусі. Водночас не дозволяв їхати в Польщу. Казав: «Якщо Україна не вистоїть, Польща буде наступною, а я ще й буду далеко і не зможу допомогти». Ми швидко зібралися й поїхали разом із родичами.

Вже на місці прощалися, і він раптом сказав: «Ти в мене розумна, красива. Погорюєш рік і знайдеш собі когось». Поцілував і пішов. Це була наша остання зустріч.

Я кричала навздогін, потім писала: як таке можна казати на прощання? Він не пояснив.

Після цього ми дуже мало спілкувалися. Я тільки кидала фото, відео дітей. Писала щось, щоб підтримати. А він особливо нічого не розказував, щоб не хвилювати мене.

В 20-х числах березня сказав, що після завдання їх мають відпустити на якийсь час додому. Ми раділи, чекали. А потім він перестав виходити на зв’язок. Я діставала його брата, щоб щось дізнався. Він мене заспокоював, запевняв, що все добре. А в один момент з’явився у дверях чорний. Я відразу все зрозуміла. Інакше чому б він приїхав до Івано-Франківська?

«Андрій терпіти не міг, коли хтось ниє. От я і не нию»

Перший період після звістки про смерть – найважчий. Коли зараз бачу нові дописи про смерть військових і там хтось тегає дружину, дівчину, я пишу їй, що треба зібрати всі сили, щоб пережити перший час. Зціпити зуби. Місяць дуже важкий, але перші дні – це взагалі туман. Я не хотіла ні з ким бачитися, говорити. Єдиний, з ким могла спілкуватися, – брат Андрія.

Читати ще: Назавжди двадцятирічний. Історія солдата з Волині, який поліг у бою під Токмаком

Тоді він мене забрав до Львова і перші кілька днів я провела з ним. Напевно, має бути якась одна така стабільна людина, на кого можна покластися. В когось іншого це може бути друг, мама.

***

Люди, які переживають втрату, зляться, коли їм кажуть: «Час лікує». Зляться, бо вони ще цього не знають. Звісно, так не можна казати людині в стані горя – це не допомагає. Так само – поширені фрази «Ти ще молода, знайдеш собі когось».

Може, хтось когось і знайде, але це точно не те, що втішає в момент втрати. Нехай людина сама потім зрозуміє, що «час лікує». Якщо, звісно, дозволить себе лікувати.

Дехто залишається в стані жертви на все життя. Це не погано, але це вибір. А час справді підліковує, притуплює відчуття.

***

Проживання горя нелінійне. У серпні, коли минуло п’ять місяців, мені здавалося, що все вже нормально. А потім почалась нова хвиля. Постійно то прогрес, то відкат.

Читати ще: Із підполковника поліції – у солдати ЗСУ: волинський Герой Анатолій Панасюк пішов на війну за покликом серця

Я читала про стадії проживання втрати (йдеться про п’ять етапів: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття, – ред.) і мені здавалося, що у перший місяць пройшла усі. Але моя мама – психолог. Вона пояснила, що це не відбувається так швидко, що це затяжний процес і стадії необов’язково проживають за порядком. Якоїсь може не бути взагалі, а інша може повторюватися.Був період агресії, злості на всіх навколо, відчуття несправедливості. Постійно гризе те, що я не можу нічого з цим зробити. Як так, що я все контролюю, все знаю, вирішую, а тут безсила? Постійно повертаюсь у минуле і думаю: «А якби я тоді…»

***

Що можна казати людині в стані горя, на мою думку: «Я поряд», «Можу допомогти з тим-то і тим-то». Краще робити конкретні пропозиції. Наприклад, побути з дітьми, щось купити, привезти. Бо якщо запитають «Чим тобі допомогти?», я скажу: «Нічим, дякую» або «Добре, я матиму на увазі», хоча потім не звертатимусь.

Або конкретна пропозиція, або «Я тут, я з тобою, хочеш поговорити чи помовчати зі мною?»

Часто люди не знають, як поводитися в такій ситуації, і віддаляються. Так відійшла подруга, яку я справді вважаю близькою. Мені майже ні з ким не хотілося спілкуватися перший час, але їй єдиній я сама дзвонила і писала. Не розуміла, що робиться. Думала, що вона на щось образилася. Виявилося, що не знала, як поводитися, і вирішила дистанціюватися.Думаю, треба не забувати, що є не лише втрата. Людина лишилась. У її житті є й інші речі, про які можна говорити.

Зараз може здатися, що я сильніша, ніж хтось інший, хто теж втратив, і тому мені легше. Проте двоє різних людей в одній ситуації поводитимуться по-різному. Важко обом, але один щось робитиме, щоб витягнути себе, а інший сидітиме і плакатиме. Кому буде легше через рік-два? Тому, хто щось почав робити.

***

Плачу я рідко. Ще з похорону – блок на це. От фільми, пісні можуть мене розчулити.

Або коли малий витягує шкарпетки Андрія з ящика. Тільки ж ходив у них. Чому нічого не можна зробити? Постійне моє питання. Хочеться як мамі з татом сказати: «Я так більше не буду. Я стану хорошою – тільки зробіть, як раніш».

Спочатку, хай що я не робила, постійно думала: «А що сказав би про це Андрій?» А він терпіти не міг, коли хтось ниє, скаржиться. Може, це і не дуже добре, бо я багато що в собі тримала, зайвий раз не говорила. З іншого боку, мені справді легше самій переварити.

Читати ще: «Медичка від Бога»: історія життя загиблої на війні волинянки Оксани Горпініч

«Не хотіла, щоб діти довго бачили мене в поганому стані»

Прямо ніхто не казав: «Щось ти неправильно горюєш», але, думаю, позаочі траплялося.

Був тільки момент неприємний, пов’язаний з мовою. Так сталося, що з чоловіком і дітьми ми розмовляли російською. Вже після його смерті я написала пост-звернення до нього. А якась жіночка в коментарях: «Як вам не соромно? Ваш чоловік загинув за українську мову, а ви…» Я спочатку написала кілометрове повідомлення, а потім думаю: нащо? Стерла і відправила лише: «Ви справді хочете про це поговорити?» Вона написала: «Ні». От і прекрасно.

Я вільно володію українською, але коли писала про нього і зверталась до нього, мені це було нещиро – наче писала про іншу людину.

Я спілкуюсь з іншими жінками, які теж втратили чоловіків. Усі дуже по-різному це проживають. Хтось взагалі жити не хоче. У мене так питання не стояло. В першу чергу – через дітей. Це нерозумно – щось з собою робити і залишати їх взагалі без батьків. Я навіть не хотіла, щоб діти довго бачили мене в поганому стані. Незрозуміло, як це на них вплине. Звісно, не вдавати, що все добре і нічого не змінилося. Але тримати якийсь баланс.

«Хтось не може дивитися на пари, а я – на тат з доньками»

Менший син не розуміє, що трапилося. Він востаннє бачив тата у шість місяців, тому, на жаль, взагалі його не пам’ятатиме – тільки з фото і розповідей.

Старший, якому десять, спершу поводився дивно, але я розуміла, що він по-своєму проживає горе. У перші два місяці в нас були складні стосунки. На щастя, допомагали мама, сестра, бо я не могла себе докупи зібрати, не те що дітей. Але потім ми поговорили, виплакалися і домовилися, що він тепер найстарший чоловік в сім’ї і має допомагати. Деколи він перегинає палицю, думаючи, що тепер головний, але загалом налагодилися стосунки.

З донькою ж (їй три з половиною) в Андрія були найтепліші взаємини. Я завжди казала, що навіть заздрю, бо в мене з татом такого не було. Сама собі заздрила, що в моєї доньки такий батько.

Якщо іншим дівчатам боляче дивитися на закохані пари, то мені – на тат із доньками. Боляче, що в моєї такого більше немає і не буде.

Читати ще: «Мами нема, не хочу Бозі». Трирічна донечка загиблої бойової медикині із Волині щодня ходить на цвинтар і чекає, коли мама «прокинеться»

Вона найважче це проживає. Спочатку щодня про нього говорила. Казала: «Ти не так робиш. Зроби, як таточко». Постійно розповідає, що бачила його. Каже якось: «Давай чипси купимо, покладемо татові на тарілочку».

Я їй: «Як тата наступного разу побачиш, передавай привіт, скажи, що я його люблю». Можливо, мені хочеться, щоб так було і вони справді бачилися. Але кажуть, маленькі діти бачать щось. Може, й так.

Андрій небагато часу проводив із дітьми, але робив це якісно. Якщо він з ними, то не відволікався на телефон, інші справи.

Мені дуже подобалося, що ми могли розділяти обов’язки. Наприклад, мені цікавіше побігати, пострибати, а він більше любив сидіти на місці та гратися з дітьми в монотонні ігри.

Зараз із дітьми ми постійно говоримо про нього. З донькою найбільше, бо вона сама весь час питає. На гойдалці каже: «Підкидай мене високо – я полечу до тата».

Страху через те, що лишилась сама з трьома дітьми, чомусь немає. Можливо, бо маю підтримку. Але я і в собі впевнена. Завжди кажу: в тебе є досвід, знання. Мене відправ в іншу країну – я і там знайду що робити.

Раніше мала бізнес з продажу дитячого одягу. Продала його, коли завагітніла меншим, бо розуміла, що не витягну. Але коли дитині був місяць, записала курс з баєрства. А потім війна, смерть чоловіка, стало не до того.

Зараз виношую нову ідею, якій поки чомусь не можу натиснути кнопку старту. Здається, забагато уваги до мене. Не вийде – і всі будуть говорити про це. Поки не до кінця впевнена.

«У мене ніби забрали опору»

Андрій був дуже сильний духом. Ніколи ні за що не переживав. Є люди тривожні: ще нічого не сталося, а вони вже себе накрутили. У нього ж «все завжди було добре». Він так і казав: «Все буде добре, Аню». Напевно, мені дуже подобалося це, тому переймаю рису собі.

Знаєте, мені не так за себе образливо, як за те, що світ втратив таку людину.

Він був дуже веселий – мав специфічне почуття гумору. Дуже справедливий: йому завжди було все одно на статус людини. Чесний – сам не обманював і не любив, коли його обманюють.

Я завжди казала, що йому довіряю навіть більше, ніж собі. Був моєю опорою. Я знала: хай що станеться, все буде добре. За купу років у нас були різні фінансові становища: жили на широку ногу і не мали за що хліба купити. Але я знала: Андрій обов’язково щось придумає.

Читати ще: «Казав, що прийде до мене з букетом на перемогу. А букети йому принесли на могилу…» – мама загиблого Героя з Волині

Коли його не стало, в мене ніби забрали опору. Я наче гола – бракує захисту.

Купа друзів, родичів, усі допомагають, але немає людини, яка його замінить.

Він не був ідеальним – мав свої таргани. Але мене вони влаштовували.

«Я не лише дружина Андрія, я окрема людина»

Спочатку не хотіла, щоб мені будь-що нагадувало про минуле життя. Навіть думала будинок продати, але згадала, що буквально за місяць до війни питала в Андрія, чи нема у нього такого бажання. Йому це дуже не сподобалося.

З іншого боку, недобре постійно жити з думкою «А що сказав би на це Андрій?» Треба думати, що мені подобається, де я в цій ситуації. Що я не просто дружина Андрія Романова, а окрема людина.

***

Зараз в основному дітьми опікуюся. Однак стараюся не загрузнути в рутині. Намагаюся кудись виходити, виїжджати, інакше не буде ресурсу в тому числі на дітей.

Читати ще: «Це був нерівний бій»:вдова загиблого льотчика з Луцька просить надати чоловікові звання Героя України

Минулого тижня я вперше поїхала за кордон – в Італію. Такого ніколи в житті не зробила б раніше. Навіть не запитала б, чи можна. Бо їхали б усі разом чи вдвох без дітей. А сама? Для чого? Почуття провини, звісно, було і є. Але треба жити далі.

***

Зараз я вже знаю, чого хочу. Напевно, не до кінця, але фокус тримаю на собі. Потім – діти. Можливо, хтось зі мною не погодиться. Але якщо житиму тільки заради дітей, мене не стане, я розчинюся в цьому.Багато хто казав: «Маєш жити заради дітей». Це дратує, бо я маю жити заради себе. Діти виростуть і підуть. Що тоді?

Постійно намагаюсь робити щось приємне для себе, щоб повертатися до життя. Тому що хто, як не я? Почала більше доглядати за собою, купувати новий одяг не лише дітям, а й собі. Кудись виходити, їздити.

А ще полюбила бувати сама. Раніше мені постійно потрібна була компанія, боялась самотності. А зараз я полюбила свою самотність і опираюся лише на себе.

Я ніколи раніше не знала, чого хочу, що мені подобається, про що мрію. Тепер дізнаюся.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---